РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО

Україна у революційну добу. Рік 1919

Предметно розбиратися в унікальності цікавого, однак дуже суперечливого феномена почали ще в 20-ті рр. Для радянської історіографії характерною була кваліфікація повстанства як «куркульського бандитизму». Саме так воно найменовувалося й тлумачилося як в узагальнюючих працях з історії революції та Комуністичної партії[622], так і в спеціальних, авторами яких виступили, зокрема, активні учасники подій громадянської війни[623].

Серед великого масиву видань, присвячених махновському рухові, науковим характером і ґрунтовністю виділяються праці М. Кубаніна та В. Руднєва[624].

Велика увага як радянських[625], так і емігрантських авторів[626] надавалася з'ясуванню сутності анархізму, особливо в його безпосередньому зв'язку із повстанським рухом, який набув особливих масштабів в Україні[627]. Спочатку 30-х років, досвід стосунків з анархістами, ставлення до повстанства могли розгядатися лише в жорстких рамках класового протиборства.

Майже ніяких зрушень у дослідженні позначених проблем упродовж наступних десятиліть, практично, аж до кінця 60-х років не спостерігалося. Поступове відродження інтересу до явища, без аналізу якого розвиток суспільних, революційних процесів на Півдні Росії, в Україні передусім, був би неповний, невичерпний, сталося через поглиблення вивчення досвіду 1917–1920 рр. на історико- партійному зрізі[628].

З другої половини 80-х рр. зусилля істориків активізувалися, привівши невдовзі до появи якісно відмінних праць[629]. Особливо притягальною стала постать «батька Махна». Серед значної низки публікацій, в тому числі й документальних та мемуарних3, окреме місце серед яких займають, природно, спомини самого Н. Махна[630], виділеним має бути, передусім[631], доробок В. Волковинського[632]. Його відзначає надзвичайно глибоке знання всієї джерельної бази, дотичної до проблеми, коректне, критичне оперування нею, прагнення домогтися фактологічної точності.

В останні роки з'явилося кілька цікавих публіцистичних праць В. Савченка, присвячених як окремим повстанським епізодам[633], так і отаманам[634]. Останньою книгою є видання про Н. Махна[635]. Хоча праці харківського автора носять науково-популярний характер, йому вдається вводити до обігу нові, невідомі до того факти, які, поряд з критичним використанням праць попередників, формують свої, оригінальні підходи й вирізняються оригінальним тлумаченням непростих явищ і процесів, небанальними оцінками учасників, керівників повстанського руху.

Поряд із власне науковими, правдивими в своїй основі виступами, на жаль, примножується вал публікацій, автори яких в гонитві за сенсаційно-спекулятивним ефектом (тут свій «внесок» роблять і представники телебачення, кінематографії[636]) експлуатують не істинне знання, а міфи, пропонуючи в результаті схеми й оцінки дуже далекі від реального історичного досвіду.

Однак, при всій розмаїтості думок, висновків, оцінок щодо сутності, історичної ролі повстанства й результатів його зусиль можна скласти доволі наочні уяви про рух в цілому, наявні в ньому тенденції й особливості.

На деяких етапах, рішуче виступивши проти відвертих уособлень старого світу, неприкритої реакції (австро-німецькі окупанти й антантські інтервенти, гетьманці й білогвардійці) повстанські елементи (в тому числі й в організованому вигляді — військовими формаціями) вливалися в ряди соціально радикальних таборів.

Так, в перші місяці 1919 р. достатньо показовим уособленням даної тенденції став перехід на бік Червоної армії цілих об'єднань під проводом Н. Махна й М. Григор'єва, які склали переважну частину особового складу Задніпровської дивізії, якою командував П. Дибенко.

Безперечно, тут виявлялися й симпатії значної частини селянства до концепцій, пропонованих більшовиками, сподівання на те, що лише радянська влада принесе бажане розв'язання земельного питання.

При цьому повстанська маса (а ще більше — її провідники), морально солідаризуючись загалом із прагненнями подолати експлуататорські моделі суспільного устрою, при найменших незгодах (а то й труднощах) готова була до різких поворотів убік від шляху, який торувався силами, що уособлювали тоді соціальний прогрес. Звідси карколомні, на перший погляд — важкозбагненні хитання, протиприродні компроміси й союзи, потім несподівані їх розриви й т. ін.

Взявши в руки зброю для захисту своїх інтересів (на першому місці тут, безперечно, був майновий чинник), повстанці не могли розірвати пуповини, яка тримала їх при землі, на якій вони народилися, жили, працювали. І, якщо навіть лихі обставини змушували їх на короткий час віддалитися від рідних осель, вони якнайбільше шукали можливості за будь-яку ціну повернутися назад. Що діялося поза межами «малої батьківщини» їх майже не турбувало, хоча оточення практично завжди залишалося ворожим (принаймні недружнім, потенційно малодружнім), зумовлюючи невідворотне військове зіткнення у ближчій, чи дальшій перспективі. І тверезий аналіз співвідношення сил, зрештою, ніяк не міг вселяти обнадійливого майбутнього.

М. Шаповал намагався пояснити психологічні мотиви поведінки селянства в переламну, надто непевну добу. За його словами, складаючи переважну частину нації, воно, природно, «було скрізь, але здивовано позирало на несподівано-нову картину, слухало несподівано-нові, незрозумілі часто слова і думало свої дивні думки. Одно слово було зрозуміле — «земля», але увесь комплекс громадського життя, вся складність політичної боротьби, уміння боротись організаціями і закріпляти здобуті позиції, уміння розпізнавати друзів од ворогів, уміння зайняти належне собі місце в соціяльній організації, оцінити перевагу своїх сил і йти просто, певно, твердим муром до мети — цього у селянства не було, бо воно не було клясово організоване, хоч і мало свідомість свого лиха, злиднів, безправства. Не було дужої клясової організації — в цьому вся слабість селянства і причина його політичної затурканости, упослі- дження…

Організоване селянство було б військом революції, апаратом влади і органами переведення соціяльних реформ — соціялізації не лише землі, а всього господарства. Неорганізоване, несвідоме селянство робило негативну частину революції, руйнувало ворожі табори, коли вже вони стояли грізною примарою, але не могло передбачати їх, не могло з певністю йти по шляху революції вперед»[637].

Безперечно, земля залишалася основним питанням для селян. Вони прагнули її інстинктивно і готові були боронити свої права проти будь-якої влади, навіть тієї, яка ініціювала революційні перетворення на селі, однак виявляла чи то непослідовність, чи то помилки й прорахунки. Вибачення в такому питанні, очікування за умови, коли сільські трударі вважали, що вони не перший рік виборюють те, що їм має належати по праву, по справедливості, і, власне, вже є доконаним фактом, просто не допускалося.

Так ІІ з'їзд представників від селянських і робітничих рад 35 волостей Гуляйпільського району і повстанців-махновців (12–16 лютого 1919 р.) вимагав безперечного переходу землі в руки трудового селянства на таких засадах: «земля нічия» і «користуватися нею можуть тільки ті, хто трудиться на ній, хто обробляє її, земля повинна перейти у користування трудового селянства України по нормі зрівняльно-трудовій»[638].

А 10 квітня 1919 р. в Гуляй-Полі відбувся ІІІ з'їзд, на який зібралися посланці майже 2 млн. селян від 72 волостей Олександрійського, Бердянського, Бахмутського, Павлоградського повітів, а також від 3-ї Задніпровської бригади та ще трьох повстанських полків Червоної армії.

Делегати вважали, що ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад не став «дійсним і вільним виразником волі трудящих» і в ухваленій резолюції вимагав проведення соціалізації землі, заводів і фабрик, істотної зміни продовольчої політики, «заміни реквізиційних загонів, правильного системного товарообміну між містом і селом, створення широкої мережі споживчих товариств і кооперативів»[639]. Там же зазначалося, що «становище на Україні і Великоросії характеризується захопленням влади політичною партією «комуністів-більшо- виків», яка не зупиняється ні перед якими заходами утримання і закріплення за собою державної влади». То ж, з огляду на такі висновки, резолюція ІІІ з'їзду повстанців проголошувала: «Диктатури якої б то не було партії категорично не визнаємо. Лівим соціалістичним партіям надаємо право вільно існувати лише як проповідникам різних шляхів до соціалізму, але право вибору шляхів залишаємо за собою»[640].

Подібно до того, як після проголошення влади Директорії на територіях поширення її юрисдикції виникали вогнища протесту, заворушення, повстанські рухи (хоча республіканська влада ще й не встигла проявити себе такою мірою, щоб маси одержали більш- менш повну, всебічну уяву про її переваги над попереднім режимом) з приходом червоних загонів достатньо швидко виявлялися такі ж тенденції спротиву уже проти радянської влади. Так, за лічені тижні в Київській, Чернігівській, Полтавській губерніях з'явилися різні за чисельністю (від 25 до 2 тис. чоловік) загони Зеленого (Д. Терпила), О. Соколовського, Гончара, Орловського, Ю. Мордалевича, Волинця, Климента, Коломійця, І. Струка, Ангела, Ковтуна, Вершигори, Гуленка та ін., імена керівників яких в історії не збереглися. Уже в квітні 1919 р. органи НКВС зареєстрували 93 противладні виступи3. А в першій декаді липня в Україні сталося вже 207 виступів4.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1919» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи