РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО

Україна у революційну добу. Рік 1919

Прагнучи якнайшвидше відбудувати цукрову промисловість і налагодити виробництво цукру, уряд України 16 січня 1919 р. опублікував декрет, за яким усі цукрові заводи з належними їм земельними угіддями оголошувалися націоналізованими. Ці заводи були розташовані в губерніях, де селянство особливо страждало від малоземелля. У постанові Ради народного господарства України, виданій на додаток декрету, зазначалося, що всі угіддя (крім селянських), на яких протягом хоч одного з останніх п'яти років проводився посів цукрових буряків, не підлягали розподілу між селянами. А постанова РНГ про націоналізацію винокурних, спиртоочисних та дріжджово-винокурних заводів оголошувала землі, де вирощувалися для зазначених підприємств картопля і зернові, також недоторканним фондом. Таким чином, понад 1 млн. десятин колишніх поміщицьких земель, тобто їх третина виключалася з розподільчого фонду[578].

Слід при цьому звернути увагу на той факт, що українські документи були фактично скопійовані з декрету Раднаркому РСФРР від 2 травня 1918 р. «Про націоналізацію цукрової промисловості» і механічно перенесені на терени України. Однак, якщо врахувати, що Наддніпрянська (Східна) Україна була центром виробництва цукру колишньої імперії, а посіви цукрових буряків майже в 10 разів перевищували питому вагу посівів у бурякосіючих районах Росії, та ту обставину, що ці площі знаходилися у губерніях, де густота населення була найвищою, то фактично тут вільної землі майже не залишалося і розподіляти між безземельними і малоземельними селянами було дуже мало що[579].

Прийняті декрети і постанови в земельному питанні й, у першу чергу, декрет ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» виходили з віддаленої перспективи переходу селянства до соціалізму шляхом створення великих колективних господарств. У зв'язку з цим конфісковані землі пропонувалося використовувати насамперед для громадського, колективного землеробства і лише потім — для потреб одноосібних землекористувачів.

У радянських документах зазначалося, що «для остаточного знищення експлуатації людини людиною, для організації сільського господарства на засадах соціалізму…радянські господарства, комуни та інші види товариського землекористування є найкращими засобами для досягнення вказаних цілей, тому усі види одноосібного землекористування є тимчасовими і відживаючими»[580].

Комуністи України у розв'язанні багатьох нагальних питань намагалися використовувати приклад РСФРР, де шляхом соціалістичних перетворень було пройдено чималу відстань. Однак сліпе копіювання сусіднього досвіду без врахування власної специфіки несло в собі загрозливі моменти. Так, в радянській Росії переважну частину земель було передано селянству ще до літа 1918 р., а під радгоспи та сільгоспартілі відводились порівняно невеликі площі.

На Україні ж передача земель селянству затяглася спочатку зволіканнями Центральної Ради, а після часткової реалізації закону про соціалізацію земель, розподілені між селянами поміщицькі володіння гетьманською та окупаційною владою були повернуті колишнім господарям. Переважна більшість селянства до громадського обробітку землі не була підготовлена ні економічно, ні політично. Тим часом в республіці інтенсивно створювалися радгоспи, яким виділялося більше землі, ніж вони могли обробити.

Таким чином, зрівняльному поділу не підлягали не лише землі, що вилучалися для цукрової і винокурної промисловості, а й радгоспні, а також ті, що їх мали передати комунам і артілям. Це викликало невдоволення серед селян України. Політичне становище на селі загострювалося ще й тим, що траплялися випадки примусового створення комун.

Не зразу було усвідомлено, що для впровадження нових форм господарювання не було (бо на той час і бути не могло) підготовлених кадрів. З цього приводу В. Ленін справедливо зауважував, що «маса товаришів, які кинулися на влаштування комун, ішли в землеробство, в сільське господарство з недостатніми знаннями господарських умов селянського життя. Тому тут треба було усунути величезну кількість помилок, наслідків поспішних кроків, неправильного підходу до справи»[581].

Пізніше, у виступі на Х з'їзді РКП(б) з приводу заміни продовольчої розверстки натуральним податком, він підкреслив, що серед комуністів було немало фантазерів-мрійників, котрі гадали нібито можливо протягом трьох років переробити «економічну базу, економічні корені дрібного землеволодіння». Практика показала величезну роль дослідів і починань у цій справі, та водночас вони мали й негативні наслідки, оскільки «люди, сповнені найкращими намірами й бажаннями, йшли на село влаштовувати комуни, колективи, не вміючи господарювати, тому що колективного досвіду у них не було», а це викликало тільки кепкування та озлоблення селянських мас[582].

Поряд із тими, хто щиро помилявся, зазначав він, до комуністів примазалися кар'єристи, авантюристи, котрі, аби вислужитися, зловживають своєю владою, «пускають на місцях у хід примушування». Такі дії призводять до того, що селяни говорять: «Хай живе Радянська влада, але геть комунію»[583].

Головним глашатаєм перегинів у земельній політиці виявився нарком земельних справ В. Мещеряков. Дотримуючись спочатку поміркованої позиції (скажімо, на ІІІ Всеукраїнському з'їзді рад), він поступово захоплювався ідеями форсованого будівництва радянських господарств і комун.

Так, подаючи 19 травня 1919 р. на розгляд ЦВК рад робітничих і солдатських депутатів проект положення про соціалістичний землеустрій, В. Мещеряков у виступі підкреслив, що в Україні немає сенсу повторювати увесь шлях радянської Росії з кінця 1917 р. до кінця 1918 р. Тому тут із самого початку частина землі була пущена у зрівняльний поділ, а частина залишена для радянських господарств, що мало створити можливість забезпечити хлібом міське населення, Червону армію та голодну Північ. Така політика, зазначив нарком, диктувалася необхідністю «будь-що мати свій хліб, тобто хліб, котрий не довелося б вибивати всілякими шляхами із селянства». Зупинившись на питанні про комуни, він запевнив членів ЦВК, що в Україні їх організація не викликає заперечень і «протиборства» селянських мас, немає злісної агітації проти комун та їх примусової організації[584]. Насправді ж В. Мещеряков «коригував» справжнє становище, малював райдужну картину «готовності» українського селянства до колективного руху, приховував факти примусового створення комун, виділення значних площ для радянських господарств, резервування за державою великого фонду для організації громадського обробітку землі й, у кінцевому підсумку, невдоволення селян земельною політикою.

Враховуючи віками сформоване стійке упереджене ставлення до великого господарства, антирадянські настрої мас намагалися підігрівати політичні суперечки більшовиків, передусім есери, ліві есери. То ж не дивно, що процес створення колективних господарств загалом розвивався дещо мляво. В історіографії наводяться різні дані щодо кількості радгоспів України в 1919 р. — 1185[585], 1256[586], 1685[587]. Однак на найбільшу довіру, гадається, заслуговують підрахунки І. Хміля, який заново перевірив усі наявні в літературі відомості і співвідніс їх з фронтально опрацьованими архівними документами[588]. Підсумкова цифра виявилася такою: 1350 радгоспів, у розпорядженні яких було 1 млн. 209 тис. 410 десятин землі[589].

Подібну копітку роботу історик здійснив і щодо артілей і комун. Тут різнобій даних виявився ще більшим — 256, понад 500[590], 7208 і 900[591].

І. Хміль обґрунтував цифри: 835 об'єднань (комун, артілей, товариств спільної обробки землі тощо), з яких 580 були офіційно зареєстровані, інші ж не встигли цього зробити до наступу денікінських військ[592]. При цьому дослідник уважає, що виявлені ним архівні дані можна поширити на загальну кількість комун 1919 р. і тоді можна вважати що біля 80 % з них було створено із застосуванням того чи іншого примусу[593].

Поступове усвідомлення партійно-радянським керівництвом республіки помилковості обраної лінії поведінки (цьому сприяла й критика з центру) привели до коригування політики в земельному питанні. Зокрема, 11 квітня 1919 р. ЦК КП(б)У розіслав усім повітовим і волосним партійним комітетам директиву: «Всяке об'єднання селян у комуни може відбутися тільки на цілком вільних підставах, цілком добровільно і лише в тих випадках, коли селяни в інтересах ведення свого господарства вважатимуть за вигідніше об'єднання в комуни»[594]. Директива вимагала суворо додержуватися принципу добровільності, а тих, хто порушує його, — притягати до суворої відповідальності.

16 травня РНК України відмінив декрет про націоналізацію цукрової промисловості й ухвалив новий, який передбачав передачу селянству земель, що належали цукровим заводам.

Великої уваги питанням збільшення селянського землекористування через проведення зрівняльного розподілу поміщицьких володінь та наданню матеріальної допомоги бідноті й середнякам надав Всеукраїнський з'їзд волосних виконкомів (30 травня — 6 червня, Київ). Водночас з'їзд визнав, що на поточний момент «комуна бажана, але не обов'язкова»[595].

Органами радянської влади, комітетами бідноти було здійснено масштабні заходи щодо зрівняльного розподілу землі, в результаті яких більше половини колишніх поміщицьких, купецьких, монастирських, церковних володінь (9 млн. десятин) перейшли в руки селян[596].

Особливої ж уваги, згідно партійних рішень, надавалось організації колективних господарств, комун. Зокрема, розпочалася велика роз'яснювальна робота, яка мала на меті переконати селян у перевагах колективного господарювання над одноосібним. Комунам, сільгоспартілям, колгоспам надавалась першочергова матеріальна допомога — фінансами (в тому числі кредитуванням), посівними матеріалами, сільськогосподарськими машинами. Однак процес створення колективних господарів об'єктивно не міг бути швидким. Додавалася і непевність переламного часу — дедалі загрозливішою поставала денікінщина. То ж на липень 1919 р. в республіці налічувалося лише трохи більше 500 господарств колективного типу. Та й ті були дуже невеликими (здебільшого по 140–150 десятин угідь).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1919» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ V."ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ", ПОВСТАНСТВО“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи