Розділ «VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО»

Тому треба робити вибір: або з більшовиками проти Антанти, або з Антантою проти більшовиків.

ТРЕТЬОГО ВИХОДУ НЕМАЄ.

Союз з більшовиками є загибель для України, вони нам нічого не дадуть, окрім терору, анархії і грабунку.

Лишається зав'язати угоду з Антантою, з нею за певних обставин можна досягти гарних наслідків. Союзники твердо рішили роздавити більшовиків. Для союзників у цій боротьбі дуже важливо заручитися допомогою України, як бази для наступу в головному напрямку на Москву і забезпечення флангу і тилу Донської і Добровольчої армії. Зав'язувати боротьбу з українським народом союзникам теж не усміхається. Тому виникає можливість зійтися з ними примірно на таких умовах:

1. Україна бере участь у війні проти більшовиків. Союзники, з свого боку, зобов'язуються забезпечити Східну Галичину, Буковину та Холмщину від посягательства поляків;

2. Союзники не втручаються у внутрішні справи України;

3. Забезпечують самостійність; тоді з'явиться можливість добитися реальної допомоги для організації власної мілітарної сили; зняти сили з польського фронту і кинути їх проти більшовиків.

Якщо країни Антанти не дають гарантій стосовно Галичини, пропустити їх війська через територію України проти більшовиків, підтримавши їх невеликими силами, а головні сили кинути в Галичину проти поляків. Просити союзників лише про технічну допомогу, а їх війська спрямувати в тил більшовиків через Донщину.

Боротися на всі фронти не маючи надії на перемогу дуже героїчно, але нерозумно.

Генерального Штабу полковник Капустянський"[955].

Звісно, наведений документ за суттю і характером має ряд істотних відмінностей від Декларації Директорії. Він призначався, так би мовити, "для внутрішнього вжитку", а тому був цілком позбавлений обов'язкового для ідеологічно-політичного документа першорядної ваги, розрахованого на широкі маси, пропагандистського, почасти популіського флеру. Автори письмової доповіді концентрували свою увагу лише на військово-політичних аспектах становища і завдань УНР, вдаючись до принципових засад державницьких орієнтацій лише в найнеобхідніших випадках і в найлапідарнішій формі. Однак, у кінцевому рахунку, позиція військового проводу УНР від цього виглядала у деяких відношеннях лише чіткішою, яснішою, однозначнішою.

Доповідь змальовує практично безвихідну ситуацію, в яку потрапила Українська Народна Республіка насамкінець 1918 р. Тільки-но відроджувана держава знаходилася у щільному кільці фронтів: червоні війська РСФРР і УРСР, польські агресори, інтервенти Антанти і білогвардійці.

Керівництво Штабу Дієвої Армії цілком логічно провело своєрідне "ранжування" ворогів: від нього залежало, проти кого мало бути спрямоване вістря боротьби, головний воєнний удар (чи від кого такий удар, загрозу чекати), на кого можна було вплинути і завоювати якщо не прихильність, то хоча б нейтральність. Не виключався і найоптимальніший варіант — трансформація "ворогів" на "союзників". Гадається, що при розв'язанні цього питання поряд з об'єктивними даними чималу роль відіграв суб'єктивний фактор, а саме — особовий склад ШДА. Це були переважно офіцери колишньої Російської армії — генерал В.Сінклер, полковники В.Тютюнник, М.Капустянський, Бронський, старшини Скорняків, Красицький. Логічно допустити, що вони міркували і діяли у звичайній для себе, традиційній системі координат. Революціонери, особливо більшовики, а за ними й інші ліві політичні партії ототожнювалися з хаосом, анархією і терором, а Антанта, навпаки, уособлювала цивілізовану Європу, що перемогла грізного німецького супротивника і була єдина в спромозі протистояти нашестю більшовизму. Союз з більшовиками вважався офіцерством не лише неможливим, але й вкрай ганебним. Звідси висновок: головний і найнебезпечніший ворог — більшовики.

Це визнання досить прикметне. Мова не про червоні війська РСФРР і УСРР, а саме про більшовиків. І сила їх полягала не у кількості військових частин, гармат, багнетів тощо. Основна небезпека витікала з того, що проти більшовиків як сталих поборників рішучих соціальних змін на користь трудящих, війська УНР "б'ються неохоче", а окрім того, більшовики встигли завоювати в масах високий авторитет, мали в Україні "багато прихильників".

Інша причина полягала у низькій національній свідомості українських вояків. І тут позначався не лише надто затяжний період залежного існування України і недостатні зусилля на просвітницькій ниві, а й те, що новітній досвід державотворення, уособлений Українською Народною Республікою на чолі з Центральною Радою і Українською Державою на чолі з Гетьманом П.Скоропадським, немало сприяв компроментації самої національної ідеї. Без тісної ув'язки з соціальними перетвореннями національна державність в революційну добу сприймалась як щось малозрозуміле і, навіть, вороже. Про неймовірну плутанину думок у пересічного українця промовисто свідчить поголоска, поширювана в республіканському війську: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більш отої України"[956]. Справа, звісно, не в тому, що імена національно-державних проводирів настільки мало були відомі рядовому українцеві, що він плутав навіть їх рід (Петлюра — вона!), а в тому, що він готовий був славити Бога за те, що не буде "отої України". Під "отою Україною" розумілася гетьманська Українська Держава, ім'ям якої у селян відбирали землю і майно на користь поміщиків і окупантів, а непокірних шмагали різками, масово вішали і розстрілювали. Тому то з самого початку антигетьманський виступ отримав цілком окреслене соціальне спрямування. Навіть перша відозва Директорії закликала повалити владу П.Скоропадського як "поміщика, генерала, ворога трудового народу"[957]. В умовах низької політичної свідомості українських трудящих мас національна ідея швидко втрачала свою абстрактну привабливість. На відміну від діючої влади, більшовики та їх союзники і далі висували радикальні гасла на користь трудящих та обіцяли реалізувати їх, прийшовши до влади. Це забезпечувало їм постійне зростання прихильників, в тому числі і в армійському середовищі.

З безхитрісною прямолінійністю військових штабні функціонери в аналізованому документі застерігали від катастрофи, що невідворотно насувалася. Вони реалістично оцінювали причину, через яку селянство піднялося проти Гетьмана — жага землі; давали чесну негативну відповідь на питання: чи бажала робітнича і селянська маса національно-державної самостійності, констатували, що переважаюча більшість населення була за замирення і співробітництво з червоною Москвою. Причому, останнє мислилося "безумовно на умовах не підлеглості, а конфедерації з нею (Москвою — В.С.)" Начебто розуміючи, що в цьому випадку чесні визнання рівнозначні політичній крамолі, офіцери-оперативники наголошували: "Це найголовніша думка селянства і робітництва і з цим необхідно рахуватись, як би не було боляче це для ідейних керівників національного відродження". І на довершення — безапеляційний, з натиском висновок: "Частина селянства і робітників почуває симпатію до більшовиків, визнаючи їх найбільш яскравими виразниками народних бажань. От через що важко примусити наші мобілізовані війська енергійно боротися з більшовиками".

Гадається, термін "примусити" вжито також не випадково. Це один з адекватних оціночних елементів тогочасної ситуації. Отже, сила й водночас небезпека більшовиків полягала не стільки у їх суто військовому потенціалі, скільки в ідейно-політичному впливові, що дедалі наростав, у дієвості їх соціальної політики. Не меншу роль мала й слабкість позицій проводу УНР, які мали виразну тенденцію до ще більшого послаблення. Тому, усвідомлюючи фатальну неминучість загибелі української державності в разі перемоги більшовиків, штаб Дієвої армії вважав, що протидіяти їм слід "негайно, оскільки через кілька днів зробити це буде вже запізно."

Віднісши спочатку інтервентів Антанти до ворогів, у третьому розділі документа їх уже кваліфікують як "союзників". Щоправда — не беззастережно. Зокрема, було досить чітке усвідомлення, що опанування України Антантою могло перешкодити планам Директорії провести демократичний закон про землю. В його основі лежала ідея соціалізації, ліквідації поміщицької власності на землю, відновленої, як відомо, П.Скоропадським після розгону Центральної Ради. Водночас, простих запевнень з боку Антанти у тому, що її військовий контингент не втручатиметься у внутрішні справи України, офіцерам Штабу Дієвої Армії уявлялось цілком достатньо, щоб населення і військо зустріли "союзників приязно". Важко кваліфікувати подібний підхід інакше, ніж вкрай ілюзорний, утопічний.

Не можна зрозуміти, чому до розряду "союзників" були віднесені польські агресори і великодержавники — білогвардійці. Посилання на те, що широкого розуміння та й бажання воювати з поляками "за рідну нам Східну Галичину в масах немає" мало що проясняє. Адже в першому випадку все одно залишалась "традиційна ворожість" проти поляків, а в другому — просто "ворожість" проти білогвардійців, і немає жодних реальних підстав, щоб сподіватись на докорінний поворот у стосунках з сусідами, навіть, з українського боку. Мови вже немає про протилежну сторону (сторони), для зміни позицій яких не з'являлося хоч скільки-небудь вагомих резонів. Очевидно, що й у цьому разі автори документа прагнули видати бажане за дійсне. Звісно, бажаним було розірвати кільце фронтів і за будь-яку ціну завоювати союзників, посилити українські позиції, однак цього треба було ще досягти (якщо взагалі такий результат можна було вважати реальною перспективою). І на очах відбувається абсолютно очевидна і такою ж мірою невмотивована метаморфоза, виходячи з того, що здолати всіх ворогів не під силу ("це жити мріями, а не дійсністю", поводитися "нерозумно"), розрахунок все ж базувався на тому, що крім більшовиків, всі інші якщо й не союзники, то такі "вороги", з якими можна знайти спільну мову. Більше того — це була, так би мовити, апріорно висхідна позиція. Чи варто доводити, що викривлена, штучна система координат, де проблематичний результат слугує за точку відліку — це ймовірний шлях до помилкових рішень?

Щоправда, окреслена позиція виглядала, очевидно, небездоганною і навіть недостатньо переконливою для самих авторів доповіді. Однак бажаність будь-що заручитися союзницькою підтримкою обґрунтовувалася не реально діючими чинниками (скажімо, потенціями УНР, передусім її військових сил, що відігравали хоча б стримуючу роль), а практично повною неможливістю протидіяти не ймовірним недругам, а саме тим, що ніяк інакше як вороги себе до того не заявляли.