Розділ «IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ»

Однак різке посилення позицій великодержавництва в Україні, як і зростання авторитету більшовиків, спричинювали швидку зміну в настроях УСДРП, що їх відбивала та сама «Робітнича газета». В серпневій статті «Розрухи на Україні» центральний орган партії доводив уже, що уряд міг би розраховувати на підтримку тих національних сил, які протиставляють себе великоруському шовінізмові, навіть нехтуючи вчорашніми соціально-економічними домаганнями[642].

Намагання відновити національно-демократичний фронт, що супроводжувались складними маневрами, врешті-решт привели УСДРП та деяких осіб з УПСР (центральної течії) до Українського національно-державного союзу. При цьому з нього було «витіснено» хліборобів-демократів — тобто гетьманців-державників. Негативне ставлення до чинної державності виявилось і у вилученні з назви союзу слова «державний», і відтепер він став іменуватися Українським національним союзом. Нова платформа була зафіксована в «Статуті Українського Національного Союзу». Його основні положення були такими:

«1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної Української Держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом; в) боротьба за демократичний виборчий закон у всі установи (по п'ятичленній формулі); г) оборона прав українського народу і української держави в міжнародній сфері.

2. Для здійснення цієї мети Союз організує українську національно-політичну волю, і, репрезентуючи її, вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза межами її.

3. Український Національний Союз складається з представників усіх політичних партій і української селянської спілки на парітетних основах (по 3) з українських громадських, наукових і професійних організацій також на парітетних основах (по 1)»[643].

До УНС увійшли українські соціалісти-революціонери (центральної течії), українські соціал-демократи, соціалісти-федералісти, трудовики, соціалісти-самостійники. В Національному союзі були представлені також Селянська спілка, Всеукраїнська вчительська спілка, Юридичне товариство, Союз залізничників, Всеукраїнський поштово-телеграфний союз, Лікарська спілка, Галицько-Буковинська рада, Холмський комітет, Кирило-Мефодіївське братство і мали намір увійти: Центральний кооперативний комітет, Бюро професійних спілок, «Селянська громада», центральна «Просвіта», Всеукраїнський земський союз, Спілка лікарських помічників, «Червоний Хрест» та інші організації. В провінції засновувались філії Національного Союзу.

Перший голова УНС, соціаліст-федераліст А. Ніковський, вважаючи нове утворення фактом великої політичної ваги, писав у «Новій Раді»: «Плятформа Національного Союза може бути без жадного примусу прийнята всіма свідомими громадянами України. А порозуміння всіх українських партій — від лівих до поміркованих — і організацій — від пролетарських до конфесійних, — окрім того, що об'єктивно вказує на небезпечне становище національної справи для українського народу, ще й являється дуже позітивним знаком української солідарности і живої енергії тих сил, які вважалися приспаними чи ослабленими.

Віднині український національний фронт можна вважати єдиним, цілим, і тепер, в цю хвилю, коли скінчилася організаційна стадія в центрі, настав час провадити реальну роботу: з одного боку — треба організувати провінцію для державної роботи, а з другого — повести ту політичну лінію, котра наблизить нас до здійснення плятформи Союза. Головні чинники політичної рівноваги на Україні: п. гетьман і Німці повинні зрозуміти державну рацію основних домагань Національного Союза і знайти якесь порозуміння, котре привернуло би народні маси до свідомої участи в державнім українським будівництві. Сама по собі плятформа Національного Союза являється певним компромісом українського організованого громадянства, далі якого воно не може піти, тому незалежно навіть від всяких політичних порозумінь і реальної політики, Національний Союз матиме своє внутрішнє велике національне значення при всяких політичних бурях і можливих поворотах колеса історії»[644].

Організація Союзу, початки його роботи, настрої об'єднаних у ньому українських громадських сил багато в чому нагадували перший період Української революції. Однак у 1917 р. доводилось мати справу з Тимчасовим урядом і великоруською демократією, а тепер — з урядом П. Скоропадського — Ф. Лизогуба і тією таки російською демократією.

Схожість двох періодів організаційного згуртування української демократії посилювалась обранням у вересні 1918 р. головою УНС В. Винниченка, — щирого провідника й натхненника єдиного українського національного фронту.

Напередодні свого обрання В. Винниченко писав про значення єдиного національного українського фронту:

«В початку нашого визволення ми йшли дружним єдиним національним фронтом, цупко, міцно взявшись за руки. Нас пробували "брати-товариші" роз'єднати, розбити. Вони нас всякими способами шпигали, шарпали за руки, розтягали, сварили, їм треба було прорвати наш фронт. Це не вдалось їм, і через те удалась наша справа — національно-державне визволення нашого народу.

Тепер на поміч "братям-товаришам" шугнули "брати-реакціонери". Збившись у дружну зграю, вони неотступно ідуть за нами, хапають за ноги, виють, наскакують і жадно ждуть слушного часу, коли можна буде накинутись і загризти, заклювати, розшматувати нас. Ні, ні, небезпечно сідати, розлучатись. Навпаки, ще тісніше треба з'єднатись, збитись в один непреривний фронт. Коли спочатку нашої трудної путі нам це було необхідно, то тепер тим паче мусимо йти разом.

І ми, соціал-демократи, мусимо, може, більше ніж хто. Для нас національне визволення — найреальніша потреба… Ми, соціал-демократи, мусимо так само, як і весь час нашої боротьби за волю, виявляти найбільше енергії й завзяття. Як в Центральній Раді ми не давали провокаційним рукам розірвати наш фронт і тим знесилити нас, так і тепер мусимо скріпляти, зміцняти, електризувати своїм духом стомлені ряди наших національних товаришів. Так само, як тоді, так і тепер, не поступаючись нічим з своєї програми, з'єднавшись на певних умовах в "Національний Союз”, ми мусимо дбати про те, щоб ні одне місто, містечко, село, ні один куточок загроженої, оточеної ворогами України не лишився не з'єднаним в цю всенаціональну організацію. На нашу мову, на нашу душу й тіло роблять одвертий замах. Вовки вже настільки "обнаглЪли", що хапають за ноги…

Треба рятувати Рабиню-Матір, оточену розлюченою зграєю "братів"[645].

Лідер УСДРП В. Винниченко висловлював у даному випадку погляди і настрої широких кіл української демократії. Українські соціалісти-революціонери центральної течії наближались своїми поглядами до українських соціал-демократів, хоч і ставились до Союзу критичніше і з меншим захопленням, ніж останні. М. Шаповал і деякі інші члени партії, які входили до складу Союзу, провадили там роботу більше на власну відповідальність, ніж за партійними директивами. Подібну до есерів позицію займала й Селянська спілка, яка перебувала під впливом соціалістів-революціонерів (центристів), і видавала свій орган — «Народну Волю». Інші групи вкладали в ідею єдиного національного фронту дуже обмежений зміст, маючи на меті дійти цим шляхом не стільки до цілковитого знищення гетьманщини, запровадження парламентаризму й демократизації всіх органів влади, скільки намагалися пристосувати гетьманщину до своїх корисливих ідеалів і, навпаки, себе до гетьманщини.

Гетьманський режим з його реакційною політикою, антиукраїнською орієнтацією, невщухаючими репресіями проти населення дедалі більше радикалізував ті сили, які протистояли йому на крайньому лівому фланзі українського національно-визвольного руху. Додаткового імпульсу цьому процесові надавали дії правого сектора антигетьманського табору, що еволюціонував на позиції лише легальної боротьби з диктатурою, яка перемогла, закликав маси до «малих діл» (культурно-організаційної роботи, боротьби за 8-годинний робочий день, за право коаліцій, за демократизацію органів самоврядування). Така позиція розглядалась як примирення з гетьманським режимом.

Та найбільше впливали на поведінку лівих масові стихійні виступи проти панівного режиму, що не тільки не вщухали, а, навпаки, після чергових жорстоких розправ вибухали з новою й новою силою, вимагаючи від своїх ідейних натхненників відповідних організаційно-політичних кроків. Ці кроки здійснювались, хоча відразу слід зауважити, що вони поступалися своєю масштабністю та виваженістю досвідченішому правому табору.

Діяльність українських радикальних сил уособлювалась головним чином у лівих українських есерах, що були порівняно численними, мали організації в центрі й на місцях, видавали друковані органи, систематично проводили зібрання, відгукувались на всі найважливіші події тогочасного життя.

Ідейні засади діяльності українських лівих есерів були визначені в згаданій вище «Платформі Центрального Комітету Української Партії Соціалістів-Революціонерів (розуміння сучасного моменту і завдання партії)».