Розділ «IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ»

Свій внесок у пацифікацію (умиротворення) селянства на Правобережжі зробили поміщики-поляки, які до австро-німецьких експедицій прилучали власні національні легіони[580]. Втім, останні діяли й самостійно чи паралельно. Жорстокість, що виявлялася при цьому, здавалося, не знала меж. Нечувані фізичні тортури й розправи поляки, як не дивно, вважали за природні. Поляки, на їхню думку, не лише зайвий раз доводили «одвічні права» на етнічні українські землі й принижували людську гідність, а й тішили власне національне самолюбство. Волинська поміщиця 3. Коссак-Чешуцька з очевидним задоволенням «смакувала» в мемуарах натуралістичні картини численних страждань, завданих польськими поміщиками сільському «бидлу» в 1918 р.[581] Це спричинило справедливе обурення іншого поляка за походженням, який проймався інтересами й кривдами українства, — В. Липинського. Він із жалем констатував: «З-під пера автора навмисне пробивається презирство й брудний садизм у щедро розкиданих описах, що викликають огиду»[582]. Подібна оцінка може бути поширена й на спогади польської поміщиці села Лемешівки Таращанського повіту на Київщині М. Дунін-Козицької[583].

Селяни, що брали участь у розподілі поміщицького майна, не збирались повертати його добровільно, чинили тому найрішучіший опір, аж до збройного. Вони вважали якщо й не абсолютно бездоганною юридично, та все одно законною підставою соціалістичні документи періоду Центральної Ради.

Гетьманську владу та її прихильників селянство вважало своїми ворогами, з чого випливало їх ставлення до режиму. Прикметний з цього погляду лист одного з лідерів УДХП С.Шемета до П.Скоропадського, в якому речі називаються своїми іменами. „З північних повітів Полтавської губернії отримані Народною управою партії відомості про те, — говорилось у документі, датованому 17 травня 1918 р., - що члени сільської спілки, повернувшись з Києва після заборони селянського з’їзду в багатьох селах уже винесли постанови про те, щоб повбивати всіх тих, хто їздив до Києва обирати гетьмана. Вже піднімається повстання проти влади гетьмана, починають убивати хлібопашців (землевласників), їх жінок і дітей, палити будинки їх, забирати їх хліб. Зараз уже четвертий день йде бій між повстанцями, з одного боку, і гайдамаками, з іншого боку в околицях сіл Буромка, Денисівна, Хрестителево Лубенського й Золотоніського повітів. Повстанці змушують і господарів-хлібопашців вступати до їх військ. Агітація проти влади пана гетьмана має великий успіх”[584].

Схожих документів про настрої й дії селян — величезна кількість.

Потерпілі ж власники ображались на уряд і гетьмана за брак твердості, м'якотілість і дедалі більше покладались на власну ініціативу та апеляції до окупаційних властей. Зрозуміло, що в останніх були «вагомі» підстави брати бік поміщиків, великих власників. Перспектива владнання суперечностей за таких обставин мала дуже песимістичний, скоріше примарний вигляд.

«Що це за лютий час був на Україні! — вигукує М. Шаповал. — Гетьманщина лютувала: 8 липня видала «закон» про боротьбу з розрухою в сільському господарстві, на основі якого установлено було кріпацтво: селян змушувало силою обробляти панські землі. В початку вересня Скоропадський поїхав на поклон Вільгельмові II в Берлін, (5 вересня), після чого гетьманщина підписала (10 вересня) договір з Німеччиною на передачу німцям 35 % врожаю.

Гетьманщина була така страшна, що розпочалась по всій Україні боротьба проти буржуазної диктатури і німців. Боротьба велась партизанським способом селянами під проводом соціялістів-революціонерів і Селянської Спілки. Яка це була боротьба, показує звіт німецької оберкоманди, що на Україні за 6 місяців було вбито 19.000 німецьких жовнірів і офіцерів в сутичках з селянами! Розуміється, з боку селянства впало значно більше. Німці почали вивозити в Німеччину, в концентраційні табори, багато борців, переважно соціялістів-революціонерів і членів Селянської Спілки»[585].

Ці самі факти використовує в своєму дослідженні й П. Христюк, припускаючи, що кількість убитих окупантів була занижена штабними службами[586].

Політика гетьманського режиму щодо селянства дає всі підстави охарактеризувати її як «війну з селянством», яка, у відповідь, перетворювалась на «війну селянства з гетьманщиною». Це підтверджується не тільки пропоміщицькими, антиселянськими законами й розпорядженнями гетьмана, його уряду, а й численними фактами терору, що його чинили карні експедиції (контрибуції, шмагання, страти, «покріпачення»), й такими ж численними фактами різноманітних форм спротиву — аж до збройних повстань, про які, незважаючи на «дику цензуру», громадськості ставало відомо через пресу.

Навіть генерал А. Денікін усвідомлював відверто пропоміщицький, антиселянський курс аграрної політики П. Скоропадського й закономірність боротьби селянства проти режиму, що той курс здійснював: «Село піднялося за землю проти пана, проти німця як оборонця пана і відбирача хліба»[587], —зазначав лідер білогвардійського руху Півдня Росії.

Підбиваючи підсумки аналізу причин розвитку селянського руху у 1918 р., сучасний дослідник обгрунтовано твердить: боротьба селян спрямовувалась, «насамперед, проти встановлення на місцях гетьманської диктатури та насадження грабіжницької продовольчої політики»[588].

І хоча майже ніхто не керував проявами селянської непокори і протесту (особливо навесні — на початку літа 1918 р.), вони поширювались, «вкриваючи» цілі регіони, перетворюючись на дедалі змістовніші і радикальніші. Селянство бралося за зброю, створювало партизанські загони, піднімалось на повстання. Серед інших звертає на себе увагу Канізьке повстання на Єлисаветградщині у травні-червні 1918 р. У відповідь на розправу австрійських карателів у Каніжі було сформовано добре озброєний загін з селян ближчих сіл. Понад 700 повстанців протягом тривалого часу вели нерівні бої з переважаючими силами окупантів і, природно, таки були розбиті. 117 учасників повстання було повішено й розстріляно[589].

Прикметно, що вже під час травневих сутичок з гетьманською владою селяни, зокрема в Золотоноському й Лубенському повітах, почали висувати вимоги відновити правління Центральної Ради. Ці настрої особливо посилились після репресій проти делегатів II Всеукраїнського селянського з'їзду та заборони останнього[590].

Поділля й Донбас, Чернігівщина й Херсонщина — скрізь картина була схожою. Повідомлення до Києва часто нагадували фронтові зведення. З Катеринославщини 1 червня доносили: «В селах Кринишна, Михайлівка почалось заворушення селян. На австрійські війська напав загін більше 200 чол.» 11 червня повідомлялось про організацію «селянського повстання в околицях Ново-Миргорода, Ново-Архангельська, Гледенців. Біля с. Ракіни німці зустрілися з озброєним партизанським загоном в 200 чол.» У районі Милорадівки окупанти змушені були 14 червня відбивати «атаки більшовицького загону в 1000 чол.»[591].

Найяскравішим прикладом боротьби за людську гідність, за свої права і просто — за елементарне виживання — стало повстання у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини[592]. Варто згадати, що саме в цьому регіоні ще навесні 1917 р. утворилися перші формування «Вільного козацтва», а його перші командири і в 1918 р. очолювали рух селянства за свої права і волю, оскільки силою обставин головним аргументом стала гвинтівка. Крім того, на Звенигородщині й Таращанщині опинилося чимало міських мешканців, які, рятуючись від голоду, за мізерну винагороду займались збиранням урожаю зернових і полоттям цукрових буряків. Спроби домогтися підвищення платні викликали каральні акції місцевої адміністрації та окупантів. На цьому грунті в с. Лисянці вибухнуло повстання, яке блискавично охопило сусідні села. Протягом п'яти днів повстанці вибили військові залоги з цілого ряду населених пунктів і 9 червня оволодіти Звенигородкою[593]. До рук повсталих потрапила значна кількість зброї, серед якої були навіть гармати.

Звичайно, «голими руками» такого успіху досягти було б неможливо. Свою роль тут, зокрема, відіграли дії колишнього урядовця Центральної Ради, а влітку 1918 р. — вповноваженого Української Держави з роззброєння загонів «Вільного козацтва» Ю. Тютюнника. Під час розформування добровольчих частин він таємно передав у розпорядження селян 10 тис. гвинтівок, 2 гармати, панцерник і чимало комплектів військового спорядження[594].

І хоча невдовзі окупантам вдалося повернути контроль над Звенигородкою та деякими іншими населеними пунктами, полум'я повстання перекинулося на Таращанський повіт, а за ним — на Васильківський, Уманський, Канівський та Черкаський[595]. Гетьманська адміністрація і поміщики з повітів у паніці втікали до Києва під захист окупантів[596].

У ніч на 12 червня повстанці (1000 чоловік, при 2 гарматах і 200 кулеметах) за підтримки місцевого населення оволоділи Таращею і утримували її до 17 червня 1918 р. На кінець місяця сформований під керівництвом лівих сил (боротьбисти й більшовики) повстанський штаб спирався на 10 тис. озброєних повстанців, а ще близько 20 тис. ополченців охороняли своєрідний «революційний острів», що виник у самому центрі окупованої України[597]. В документах, а відтак і в історіографії трапляються й інші відомості про чисельність й озброєння повстанців: З0—40 тис. учасників боїв на Київщині, що мали 2 батареї польової артилерії (12 гармат) і 200 кулеметів[598].

Зазнаючи дошкульних поразок, відчутних втрат (особливо — під Черкасами, Городищем, Корсунем, Білою Церквою, Жашковим)[599], гетьманські й окупаційні сили змушені були віддавати належне героїзмові й моральному духові своїх противників. «Загін з артилерією, кулеметами, добрим обозом, дисциплінований, є офіцери, — говорилося в одному з повідомлень інформаційного відділу департаменту Державної варти на ім'я гетьмана. — В селах нікого не чіпають не грабують, кажуть, що йдуть проти німців і гетьмана»[600].

Щоправда нерви витримували далеко не у всіх. Так посол Австро-Угорщини в Україні Й.Форгач у червні 1918 р. мало не кожного дня буквально бив на сполох, засипаючи офіційний Відень панічними телеграмами про розмах подій на Звенигородщині, яка входила в зону австрійської окупації, загрозливі успіхи повстанців, вражаючі жертви гетьманців та їх іноземних помічників. Високий чиновник закликав ставитись до вибуху народного гніву з усією серйозністю і, не знаходячи інших рецептів, відреагувати додатковою присилкою військ[601].