Розділ «IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ»

Чи не єдиним питанням, яке набуло міжнародного характеру і яке сподівалися розв'язати на користь України, було питання про прилучення Криму. Свого часу з демократичних міркувань Центральна Рада вважала за доцільне надати населенню півострова право самовизначитись. З приходом в Україну німці витіснили з півострова українські війська, і владу в Криму захопили російські і татарські політичні сили. Сформований ними уряд на чолі з генералом (татарином за національністю) С. Сулькевичем дотримувався загальної орієнтації на єдину і неподільну Росію, розгорнув кампанію проти українських партій і організацій, почав переслідувати українські газети, заборонив офіційне вживання української мови тощо.

Тоді гетьманський уряд вирішив удатись до економічної блокади півострова і «митної війни». Дуже швидко з'ясувалося, що без зв'язків з Україною півострів просто нежиттєспроможний. Це зрозуміли й німці, зацікавлені в безперебійному вивезенні з Криму сировини, зокрема багатющого урожаю фруктів. Не шукаючи силових методів розв'язання проблеми, вони відповідними нотами настійно просили Київ оперативно знайти вихід. Оскільки ж щодо Криму ніяких зобов'язань перед німцями українська сторона на себе ніколи не брала, залишалось одне — змусити уряд С. Сулькевича порозумітись з гетьманським кабінетом. Хоча С. Сулькевич і його оточення вважали звертання до Києва капітуляцією, після певного тертя було направлено до столиці України поважну делегацію, до якої входили і представники найчисленніших національностей, що населяли Крим.

Внаслідок переговорів (за участю німецьких офіційних осіб) було вироблено умови прелімінарного договору: в складі Української Держави Крим дістав широку автономію, свій крайовий сейм, територіальне військо, при Раді Міністрів запроваджувалась посада статс-секретаря у справах Криму. Були всі підстави сподіватися, що ці умови будуть схвально зустрінуті татарським «Курултаєм», іншими громадськими організаціями півострова.

Німці, зі свого боку, згодились на передачу захопленої ними частини флоту з базою в Севастополі. На 22 військових кораблях замайоріли українські прапори. Фактично Крим переходив під українську владу[670]. Проте довести до кінця справу не вдалося — гетьманат був повалений. Отож, говорити про позитивний баланс у відносинах з Німеччиною, за будь-яких підходів, зрештою не доводиться.

Ще гіршими виявилися для Української Держави здобутки у відносинах з Австро-Угорщиною. Окрім торговельних зносин, підґрунтям для серйозних суперечностей стали територіальні проблеми. Первісне небажання виконувати положення таємних протоколів щодо створення «коронного краю» та прилучення до України Холмщини і Підляшшя переросло у відкриті пошуки шляхів зриву угоди, здійснення різких, віроломних кроків у цьому напрямку. Здебільшого австрійці не координували своїх дій з німцями, однак у разі потреби зверталися до них за підтримкою і, як правило, знаходили розуміння.

Австро-Угорщина виявилася єдиною державою, яка так і не ратифікувала Брестського миру з Україною. Мала Рада зробила це ще 17 березня 1918 р., а гетьман спеціальним указом 14 червня ще раз затвердив і ратифікував договір. Свої грамоти про ратифікацію угод у липні —серпні 1918 р. передали Україні Болгарія, Німеччина і Туреччина. Змушені підписати мир у Бресті виключно тяжкими обставинами, частково під тиском могутніших союзників, австрійські, а ще більше — угорські політики вважали його просто ганебним. У Відні і Будапешті саме існування незалежної України сприймалось як протиприродне і навіть у чомусь образливе. Закономірним результатом війни урядовці Габсбурзької монархії воліли бачити не поділ Галичини, на яку в цілому претендувала Польща, на бодай найобмеженішу автономію австрійських українців, а прилучення до Австро-Угорщини нових територій Поділля й Волині[671]. Одним із найяскравіших і найзатятіших уособлень такої позиції був посол Австро-Угорщини в Українській Державі граф Й. Форгач, за оцінкою Д. Дорошенка, «переконаний ворог слав'янства взагалі й українства спеціально”, «настроєний супроти української національно-державної справи»[672].

Посол виявився головною фігурою в анулюванні договору про поділ Галичини й саботуванні справи втілення в життя протоколів щодо Холмщини і Підляшшя. З наближенням обіцяної дати (20 липня 1918 р.) підготовки законопроекту про «коронний край» зі Східної Галичини й Буковини посилився польсько-угорський тиск на офіційний Відень, який, у свою чергу, розгорнув масову публічну кампанію про недотримання Україною зобов'язань щодо постачання Австро-Угорщини хлібом. Справді, із запланованого через безліч причин вдалося реалізувати лише 20 %[673], однак і це було незрівнянно більше за рівень виконання зобов'язань партнерами[674]. Однак, облудно звинувачуючи лише одну сторону у «зриві» Берестейського миру, офіційний Відень дав полякам обіцянку взагалі анулювати таємний протокол про Галичину. У цілком секретній телеграмі австрійському послові у Києві з Відня від 1 липня 1918 р. зазначалося: «…Ратифікація договору неможлива. Ми не можемо виконувати секретний протокол від 8 лютого про об'єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край. Ми про нього навіть згадувати не можемо. Таємний протокол прийнято поспішно, він слугує українським інтересам, що неприйнятно для Австро-Угорщини. Це стосується і таємної угоди від 4 березня 1918 р. між Австро-Угорщиною і Україною про входження Холмської землі до України»[675].

Відповідно до інструкцій Й. Форгач 4 липня 1918 р. наніс візит П. Скоропадському і несподівано для гетьмана без будь-яких попереджень і пояснень заявив, що Австро-Угорщина в односторонньому порядку відмовляється від договору щодо Галичини. Протести, демарші, заяви, звернення до уряду Австро-Угорщини П. Скоропадського, Д. Дорошенка, В. Липинського зухвало відкидалися. Натомість Й. Форгач, як власне, й урядовці у Відні, цинічно наголошували на тій обставині, що влада в Україні слабка і повинна скоритися силі. Вони навіть вимагали, щоб сам факт анулювання угоди було утаємничено[676]. Д. Дорошенку і В. Липинському під прямими погрозами Й. Форгача довелося відмовитись від спроби оприлюднення таємних протоколів, підписаних у Бересті. Були відкинуті і плани пов'язати виконання зобов'язань Австро-Угорщини про створення з українських територій «коронного краю» зі згодою українців на певні поступки у питанні про зміну кордону в Холмщині на користь Польщі[677].

Ні до чого не привели й апеляції до офіційного Берліна. Німецький посол фон Мумм повідомив гетьманський уряд, що на домагання Австро-Угорщини 16 липня 1918 р. було спалено той єдиний оригінальний примірник договору про Галичину, який ще навесні 1918 р. українські дипломати передали на зберігання до міністерства закордонних справ у Берліні[678].

Фінал цієї драматичної історії Д. Дорошенко передав так: «… Гетьману не залишалось нічого иншого, як відповісти Форгачеві при слідуючому побаченні, що він мусить уступити перед силою, хоч погодитисть з фактом анульовання договору не може і протестує проти нього. За те він зажадав негайної ратифікації миру, допущення української адміністрації до повітів Холмщини, окупованих австро-угорським військом, і виводу на Україну дивізії ген. Сокири — Яхонтова (т. зв. сірожупанників).

Я настоював на тому, щоб протестувати як найгостріше (мною була вже зложена й передана Гетьманові відповідна нота) і зробити цілу справу публічною, оголосивши спеціяльний комунікат, а потім скласти за це всю відповідальність на мене: я мав би по опубликованні справи податись до димісії, ніби-то виновник цього опубликовання. Але все розбилося супроти того факту, що німці були рішуче проти всяких різких заходів з нашого боку, а австрійці тримали на нашій території двісти тисяч свого війська, якому поки що ми не могли протиставити майже нічого. Мою демісію Гетьман рішуче відкинув, а наражати молоду державу на які-небудь потрясіння, зв'язані неминуче з боротьбою, коли б ми її почали, він не зважився. Довелося з болем в серці (як Гетьман заявив у розмові з Форгачем) і затаєним почуттям кривди піти на цю жертву в імя вищих інтересів нашої держави, одклавши до слушного часу полагодження галицької справи відповідно до наших потреб і бажань»[679].

Не кращим виявився і перебіг подій навколо таємних угод щодо Холмщини і Підляшшя, спроб їх реалізації. Північна частина Холмщини і Підляшшя належали до німецької зони окупації, а п'ять південних повітів Холмщини були окуповані австрійцями. Німці поводилися помірковано. Хоча і з застереженнями та обмеженнями, вони все ж згодились на урядування призначеного Центральною Радою краєвим комісаром О. Скоропис-Йолтуховського.

Австрійські власті діяли зовсім інакше. Не допустивши комісара до виконання функцій, вони всіляко сприяли якнайшвидшій полонізації краю, проводили відверто антиукраїнську політику, особливо відчутну в культурно-освітній, релігійній сферах. Поляки депортували українців і здійснювали посилену імміграцію поляків у Холмщину. Однак українські ноти протесту, спроби домовитись про припинення антиукраїнських акцій під час візитів керівників Української Держави до Відня і Берліна результатів не давали. А граф Й. Форгач тим часом почав атакувати у Києві міністерство закордонних справ, настійно доводячи доцільність зміни погодженого у Бресті кордону між Польщею і Україною. Нехтуючи науковим, етнографічним принципом, він наполягав на тому, що найприйнятніший варіант — це «природний» кордон по Бугу. Згода на таку пропозицію для Києва означала зречення Холмщини, заселеної переважно українцями.

Австрійський посол інтригував, переконував українців, що поступки з їхнього боку можуть прискорити ратифікацію всіх домовленостей у Бересті в цілому. А німецькі власті, окрім непевних усних обіцянок, далі не йшли. Справа виявилась у глухому куті[680]. Розв'язка настала в листопаді. Німецькі окупанти залишили ті частини Холмщини і Підляшшя, які належали до їхньої зони. Край повністю окупували поляки. О. Скоропис-Йолтуховського разом з крайовою адміністрацією було заарештовано й інтерновано до польського табору.

Отже, попри всі зусилля молодої української дипломатії, хоча б часткової реалізації умов Брестського договору щодо територіальних питань на західних кордонах домогтися так і не вдалося.

Успішніше розвивалися двосторонні відносини з іншими партнерами щодо підписаних у Бресті угод — Туреччиною і Болгарією, особливо з останньою державою. Болгари направили послом до Києва родича М. Драгоманова, професора І. Шишманова, з великим задоволенням сприйняли рішення про призначення послом до Софії одного з провідних діячів українського руху О. Шульгіна, постійно надавали підкреслено важливого значення зміцненню українсько-болгарського співробітництва.

Не зовсім рівно складались відносини з Румунією. Основною причиною суперечностей у цьому випадку було те саме територіальне питання. Наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р., здавалося, розвивались обнадійливі тенденції, свідченням чого були кроки Румунії щодо встановлення дипломатичних контактів з УНР. Однак було відомо й про зазіхання румунів на Бессарабію і частково на українські землі, які прилягали до цього району. Власне, експансія на Півдні, в Подунав'ї, почалася уже в січні 1918 р. Вона активізувалася після підписання 5 березня Бухарестського миру з центральноєвропейськими державами. За умовами договору урізана на західних кордонах, Румунія, як компенсацію, здобувала «свободу рук» на сході, чим і не забарилася скористатися. Оперативно була окупована Бессарабія, а місцевий парламент — «Сфатул-Церій» оголосив про приєднання Бессарабії разом з прилеглими українськими територіями до Румунії. Заслабка Центральна Рада не могла нічого вдіяти, окрім того, що офіційно не визнала акцію «Сфатул-Церія» за вільне волевиявлення населення. У ряді нот вона вимагала проведення референдуму, щоб з'ясувати думку населення окремих спірних районів (етнічно українських) з приводу їх входження до УНР.

Гетьманський уряд продовжив «нотні атаки» на Румунію, спростовуючи права останньої на Бессарабію і, навпаки, доводячи, що справедливим розв'язанням питання була б політично автономна Бессарабія у складі Української Держави. Звісно, у зворотних нотах румуни доводили протилежне, хоча й настійно пропонували укласти торговельний договір з Україною. Підготовка відповідного документа наштовхнулась на внутрішню протидію ряду членів кабінету Ф. Лизогуба. І коли, врешті, договір було таки підписано, реалізувати його не вдалося — почалось антигетьманське повстання[681].

Румунія розглядалась дипломатією України і як зручний місток для встановлення контактів з Антантою, вкрай зіпсованих Брестським миром. Порозумітися з цим блоком країн уявлялося тим нагальнішим, чим наочніше вимальовувалась кінцева поразка у війні австро-німецького союзу. Однак лідери Антанти — Англія та Франція, разом із ними і США — і чути нічого не бажали про Українську Державу, влаштувавши справжню обструкцію її посланцеві І. Коростовцю, що для зондажу прибув до Ясс[682].

Природно, далеко не останню роль в долі України відігравали відносини з Росією. За наявності в різних регіонах одразу кількох урядів, які не лише конкурували, а й ворогували, єдиного вектора політики щодо них, певна річ, бути не могло (Ґрунтовно, в деталях цей аспект зовнішньополітичної діяльності Української держави досліджено в монографії В.М.Матвієнка[683]).