Розділ «IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ»

Однак, гадається, слід зважити й на те, що серед інших чинників достатньо жорстко діяла історична закономірність, яка детермінувала і піднесення комуністичного руху на новий якісний щабель, і багато де в чому визначала його характер, важливіші особливості.

Істотним наслідком масової боротьби проти режиму і його іноземних союзників стало революціонізування військ окупантів, яке набувало дедалі виразніших рис і приводило до бунтів проти командування, вимог залишити Україну і повертатись до Німеччини й Австро-Угорщини для повалення монархічних режимів[632]. І хоч загроза швидкого і повного розкладу окупаційних військ була цілком реальною[633], революціонізованих солдат побоювались відкликати на батьківщину або перекидати на Західний фронт, що стікав кров'ю напередодні загальної поразки держав Четверного союзу у війні.

Стихійний опір селянства наступові реакційних сил, приречені на поразку, але неминучі селянські збройні повстання викликали співчуття, повагу прогресивних кіл. Однією з причин невдач селянської боротьби була неорганізованість, роз'єднаність повстанських операцій. Не існувало єдиного керуючого центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Та й австро-німецьке військо переважало чисельністю, було міцне й дисципліноване. 6 німецьких корпусів (19 дивізій, 2 кавалерійські бригади) і 3 австро-угорські корпуси (9 дивізій), розпорошені по всіх українських губерніях[634], «надійно» блокували селянські виступи, не давали їм змоги з'єднатися в єдине річище.

Лише в деяких місцях, як на Катеринославщині, масштабність і потужність антигетьманського і протиокупаційного руху не могла стримати жодна сила, й під ідейним впливом Н. Махна, його оточення він став довгочасним чинником ситуації в регіоні.

Робітники й селяни України, переважна більшість яких не просто не сприйняла гетьманського режиму, а й достатньо швидко втягнулась у вельми активні форми боротьби проти нього, в 1918 р. зблизилися з основним масивом демократичної інтелігенції. Остання була сконсолідована передусім в політичних партіях, що раніше визначали політичне обличчя Центральної Ради, Української Народної Республіки, а після 29 квітня також оперативно почали шукати шляхи протидії новій владі. Причому це було характерним не лише для крайніх, радикальних елементів.

Українські партії, що займали проміжне становище між гетьманщиною і лівими силами, в травні 1918 р. зробили спробу сконсолідуватися й утворили Український Національно-Державний Союз (УНДС). До нього ввійшли Українська демократична хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська трудова партія, Українська партія соціалістів-федералістів, Об'єднана рада залізниць України й Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки.

Цікаво зазначити, що навіть цей союз політичних партій і організацій в меморандумі, поданому генералові П. Скоропадському 24 травня 1918 р., підкреслював, що «кабінет міністрів — не-український по своєму складу і по своїй політичній орієнтації. В кабінет міністрів не ввійшли представники українських політичних партій і українських громадських груп (українські діячі), які власне і творили Українську Державу. В новий кабінет міністрів ввійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих громадських не-українських груп, які завжди вороже ставились до українського руху і до української державності, поборювали її з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої" Росії»[635].

УНДС засвідчив закономірність ворожого ставлення до гетьманського уряду більшості українського населення, зростання на цьому грунті ліворадикальних, навіть більшовицьких настроїв і висловив, по суті, вотум недовір'я режимові та вимогу українізації політики й усіх державних органів в Україні[636].

Подібні мотиви звучали й у наступному документі, поданому Українським Національно-Державним Союзом З0 травня 1918 р.[637]

Разом з тим на початках своєї діяльності УНДС готовий був піти і на контакт з гетьманською владою за умови виконання низки умов. Щоправда, в даному відношенні організатори УНДС поділялись на два угруповання.

Праве, консервативніше, крило на вістря політичних домагань висувало заміну неукраїнського, протинаціонального уряду на національно орієнтований, нехай навіть буржуазний, але обов'язково — український.

Ліве, опозиційне ядро, що допускало можливість легальних контактів із гетьманом П. Скоропадським, у центр вимог ставило соціально-економічні, класово-політичні моменти, які не міг задовольнити буржуазний уряд будь-якого складу — і національно-українського і неукраїнського.

За відсутності єдності і скільки-небудь серйозного політичного впливу Український Національно-Державний Союз був приречений на трансформацію в іншу, демократичнішу організацію. Це яскраво засвідчив меморандум Всеукраїнського земського з'їзду від 16 червня 1918 р. Цей великий за обсягом документ — не що інше як крик відчаю селянства, протест проти свавілля влади, яка залучала до розправ над народом окупаційні війська. Не дивно, що «стероризоване нелюдськими насильствами населення або кидається в одчай розпуки, безпорадности і розбігається по лісах, ховається в льохах і ровах або, зневірившись в законі і справедливости, не маючи ні від кого захисту, стає боронити само себе збройною силою.

І, замість торжества права і закону, ладу і спокою, виникають страшні збройні повстання, убивства агентів влади, поміщиків, пожежі й стихійний аграрний терор і за ними, як привид, погроза страшної економічної руїни»[638].

Аналіз панівних тенденцій суспільного життя в Україні переконав Президію Всеукраїнського земського союзу, делегатів земського з'їзду в тому, що «новий уряд не тільки не зменшив анархії, не встановив ладу і спокою, торжества права, закону і справедливости, а навпаки — політикою безоглядної реакції та реставрації старого ладу (тобто монархічно-поміщицького ладу. — В. С.) викликав нові хвилі анархії, заколотів, збройного повстання і стихійного аграрного терору, викликав до себе повне недовір'я і гостру ворожість широких кіл людности і захитав підвалини Української Державності»[639].

Виключаючи можливість будь-якої співпраці органів місцевого самоврядування з гетьманською владою, земський з'їзд зажадав відновлення всіх громадських прав і свобод, заміни кабінету міністрів на новий, якому б довіряли українські маси, негайного створення Тимчасової Державної Законодавчої Ради з представників народних та військових самоврядувань, скликання до кінця 1918 р. Українських Установчих Зборів на підставі законів, вироблених Центральною Радою[640].

Настрої з'їзду земського союзу виявились близькими політичній лінії українських соціал-демократів і українських есерів (центральної течії), які під час гетьманського перевороту вимагали від окупантів обмежити владу П. Скоропадського і відновити демократичний лад.

З одного боку, це означало еволюцію великої частини українства, що належала до антигетьманського табору, на радикальніші позиції. З іншого, прийняття висунутих вимог означало б для уряду підписання власного смертного вироку. Тому відповіддю було посилення репресій проти земців, зокрема, до гетьманської в'язниці потрапив відомий політичний діяч, голова Всеукраїнського земського союзу С. Петлюра.

Тим часом складні ідейно-політичні трансформації відбувалися і в середовищі українських соціал-демократів.

Певний час керівництво УСДРП, її друкований орган — «Робітнича газета» — намагались обстоювати інтернаціональні позиції пролетаріату, попереджаючи, що виразна тенденція до загострення російсько-українських суперечностей може бути наслідком необачних дій обох сторін[641].