Розділ «IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ»

Слід сказати, що розголос про події в Україні був досить широким. Аналізуючи розвиток революційних процесів, британська «Dailу News» констатувала: «В Україні повстання з кожним днем поширюється. Німці, підпалюючи цілі села з метою придушення повстання, лише розпалюють проти себе ще більшу лють»[602]. У даному випадку не може бути мови про репортерські перебільшення чи свідоме нагнітання пристрастей — подібні свідчення постійно трапляються в тогочасній російській пресі з точними посиланнями на спалені населені пункти[603].

Паралельно з таращанськими і звенигородськими подіями аналогічні повстанські процеси розвивались на Волині, Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині, практично по всій Україні. 22 червня в Новомосковському повіті на Катеринославщині кілька селянських загонів, озброєних гарматами й кулеметами, напали на цілий німецький полк, в результаті чого окупанти втратили близько 2 тис. убитими й пораненими[604].

На Катеринославщині, як і в інших регіонах, ударною силою повстанців були колишні вільні козаки, від яких їхній колишній Головний Отаман поквапився дистанціюватись, тільки-но прийшовши до влади, а невдовзі заборонив козачий з'їзд і видав наказ про розформування «Вільного Козацтва». Ці рішення згодом дорого коштували владі. Вже у травні Катеринославський губернський староста доповідав військовому міністрові, що «колишні вільні козаки пориваються підняти селян проти сучасної влади, закликають не виконувати її накази»[605]. У розпал повстання на Звенигородщині до гетьманського центру панічно повідомляли: «В Звенигородському повіті розпочалися виступи озброєних значних банд Вільного Козацтва»[606].

Для координації дій повстанців, керівництва ними виникали революційні комітети, повстанські штаби. До їхнього складу входили переважно різко опозиційні гетьманській владі елементи — більшовики, українські есери — передусім — ліві (боротьбисти). Хоча вплив таких організаційних інституцій був локальним, вузькорегіональним, у цілому вони додержувались схожих антиурядових гасел, озброюючи (частково з допомогою активістів товариств «Просвіти», частково через періодичну і неперіодичну пресу) ними селянство. Характерним тут може бути звернення одного з повстанських штабів Київщини від 15 червня 1918 р., в якому головний зміст вимог повстанців був таким: «Лише боремося за повернення всіх здобутків революції, викладених у 3 і 4 Універсалах Центральної Ради, за повернення Центральної Ради і всіх демократичних інституцій, як-то земельних комітетів, рад селянських депутатів, за землю і волю, за негайне скликання Українських Установчих зборів»[607].

Несприйняття режиму нерідко виливалося в жорстокі розправи з місцевою гетьманською адміністрацією, здійнялася хвиля антисемітизму[608].

Гетьманська пропаганда силкувалась довести, що повстання селян є наслідком безвідповідальної, підривної роботи злочинців, анархістів, більшовиків, яким чужі інтереси української державності. Не забуваючи про діячів Центральної Ради, що нерідко підтримували повстанців, вели серед них роботу, Міністерство внутрішніх справ Української Держави видало спеціальний циркуляр про необхідність затримання й арешту членів Ради[609].

Однак на селян це не справляло належного враження. У червні 1918 р. заворушення й повстання відбулися практично в усіх регіонах України, виявляючи виразну тенденцію переміщення центра антигетьманської боротьби на Лівобережжя. Генерал-фельдмаршал Ейхгорн, командуючий німецькими військами в Україні, очевидно, не «зі стелі» брав цифру в 10–12 % українських селян, що стали до повстанських лав[610]. Вона була, так би мовити, «вистраждана» саме в безпосередній боротьбі з тими озброєними селянами, чисельність яких, таким чином, сягала 2,5 млн. чоловік.

У боротьбі з окупаційними військами визначалася її національно-визвольна спрямованість. У повстанських документах антинімецькі та антиавстрійські мотиви часто виступали на перший план. І це природно, адже саме окупаційні війська були головною силою, яка протистояла повстанцям і від якої вони зазнавали найсильніших, найдошкульніших ударів. Гетьманці ж, та й сам П. Скоропадський, сприймались як «менші, залежні партнери», австро-німецькі агенти.

«Повстання то розбурхувались, то на якусь хвилю стихали, — пише П. Христюк. — Але селянин і в думці не мав того, щоб хоч на хвилину скоритись банді розбійників, грабіжників і насильників на чолі з генералом Скоропадським і поміщиком Лизогубом. Від хати до хати, від села до села перебігала думка про необхідність масового, одночасного по всій Україні селянського виступу проти катів. Зусилля Української Партії Соц. — Рев. і Центрального Комітету Всеукр. Селянської Спілки, направлені до того, щоб вдержати селянство від передчасних сепаратних виступів, що здебільшого кінчались тільки задушенням їх і немилосердними розстрілами селянських ватажків, не мали успіху. Селянство не могло стерпіти гетьмансько-поміщицького терору та знущання і бралось за зброю в надії, що таки вдасться повалити панування поміщиків та капіталістів і повернути назад соціяльно-економичні і політичні здобутки української революції, які селянин вже мав, відчував, розумів і цінив»[611].

Найяскравіші сторінки селянської війни проти гетьманщини і австро-німецьких окупантів були вписані у серпні 1918 р. повстанцями Чернігівщини.

Значних зусиль до підготовки виступу і впровадження його в організаційне русло доклали більшовики та створений ними Центральний військово-революційний комітет (Всеукрревком), хоча з суто військово-оперативної та, почасти, і з організаційно-політичної точки зору було чимало прорахунків і недоречностей[612]. Та це й не дивно, адже головною причиною повстання, як і в попередні місяці в інших регіонах, було нестерпне становище селян та їхнє небажання змиритися з уготованою недолею. Отже, тим, хто очолив повсталих, волею-неволею доводилось часом не стільки йти попереду, вести за собою маси, скільки намагатись не відстати від украй емоційного, стихійного руху, не дати йому вирватись за контрольований простір, хоч якоюсь мірою скоординувати розрізнені дії, підкорити їх єдиному планові.

Вже наприкінці липня, нагромадивши чималий потенціал, партизани, що зосередились в Ніжинських лісах, здійснили низку нападів на ближчі населені пункти, знищуючи осередки Державної варти, гарнізони окупантів, захоплюючи зброю та амуніцію. Ці дії суттєво деморалізували владу, навіть спричинили панічні настрої. На Чернігівщину було перекинуто 4 німецькі дивізії, а лише в Ніжинському повіті зосереджено близько 10 тис. солдатів[613].

Сили повстанців налічували на Чернігівщині й півночі Полтавщини понад 7 тис. чоловік. Однак вони розраховували в разі виступу знайти активну підтримку, залучити до боротьби значну кількість тих, хто чекав слушного моменту[614].

Для оцінки перспективності боротьби, зокрема набуття нею загальноукраїнського характеру велике значення мав повсюдний розвиток більшовицького підпілля й поведінка керівних структур цієї партії.

Утворення КП(б)У надало істотного імпульсу відродженню більшовицьких організацій. Якщо на липень 1918 р. в 153 підпільних осередках перебувало понад 5 тисяч членів партії, то до жовтня їх кількість зросла більш ніж удвоє — до 11 тисяч чоловік. Вони об’єднувалися у 3 обласних, 8 губернських, 12 окружних (районних), 13 міських, 23 районних (у 7 містах), 10 підрайонних, 74 повітових організаціях[615]. Це була вже широко розгалужена мережа осередків.

Значний ефект принесли створені за рішенням І з’їзду КП(б)У обласні комітети партії, які координували, спрямовували діяльність місцевих організацій, обирали найоптимальніші шляхи для реалізації завдань ЦК. Створений партійний апарат на місцях набував цінного досвіду, загартовувався у політичній боротьбі.

Значного розмаху набрала агітаційно-пропагандистська робота у військах окупантів. Тут удалося поєднати зусилля більшовиків з діяльністю груп іноземних комуністів-інтернаціоналістів, зокрема, у виготовленні й поширенні літератури. Щоправда, ця робота була успішнішою у суміжних із нейтральною зоною регіонах і значно слабшою далі, у глибині української території[616].

Серйозної сили набрали ревкоми та повстансько-партизанські загони. Влітку і восени 1918 року в Україні існувало понад 190 революційних комітетів і близько 180 партизанських і повстанських загонів та з’єднань[617]. Тут поряд з більшовиками нерідко опинялись і боротьбисти, політична вага яких у селянському середовищі була особливо значною.

Ситуацію в Україні ЦК КП(б)У, передусім її секретар Г.Пятаков, оцінювали як сприятливу для революційного руху. Невщухаючі селянські виступи, повстання, які то тут, то там спалахували знову й знову, особливо на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, породили явище, яке й сучасні об’єктивні дослідники, як уже вище згадувалось, справедливо визначають „селянською війною в Україні”[618]. Новозалучені до наукового обігу пласти документів по суті підтверджують висновки, які запропонували ще перші історики Української революції — В.Винниченко, П.Христюк, Д.Дорошенко та ін. Звісно, для багатьох революціонерів у 1918 р. суспільні тенденції виглядали як невідворотно вибухові, що швидко наближали народ до критичної межі. Можна легко уявити, що для такої емоційної натури, як Г. Пятаков, і значно менший розмах стихійної боротьби проти гетьманщини і окупантів здатен був породити ілюзію нової масованої атаки на устої старого світу.

На підсумкову оцінку ситуації впливали і повідомлення з місць про широкомасштабні антиурядові настрої, готовність первинних організацій більшовиків (зокрема, Конотопської, Гомельської, Прилукської, Подільської, Волинської) очолити загальне повстання, неможливість і шкідливість стримування стихійного пориву, загрозу виходу масового руху з-під контролю[619].