Розділ «IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ»

Держава як така, була й є механізмом цієї експльоатації, знаряддям поневолення більшості меншістю, і централізована національна держава ще в більшій мірі, ніж федеративна. Тому змагання соціялістів в справі національній мусять стреміти до одвойовання ступінь за ступнем признання національних колективів та до передачі їм значної частини функцій сучасної держави, аж до перетворення її зрештою у федерацію автономних, національно-персональних (екстериторіяльних) спілок»[652].

Виходячи з вищевикладених позицій, ліві українські есери формулювали своє ставлення до тих, кого вони вважали відступниками від принципової соціалістичної політики, опортуністами, що об'єднались в УНС:

«Наше розуміння національної справи, продиктоване основними постулятами міжнароднього революційного соціялізму та виразно формульоване програмою УПСР і постановами партійних органів, проводить різку межу поміж УПСР з одного боку, і тими національно-демократичними, буржуазними та псевдосоціялістачними партіями та організаціями, які створюють так званий "Український Національний Союз".

Як гола ідея "утворення міцної самостійної української держави"… прикрита лише фіговим листячком куценького лібералізму… так і тактика Союзу, що виявилась досі в оббиваннях порогів німецької влади та у мудрих політичних комбінаціях, які переслідують мету українізації сучасної реакції, замісць боротьби з нею, — не тільки виключають для УПСР всяку можливість співробітництва в "Союзі" (в центрі і в його філіях на місцях), але й ставлять завданням партійних органів та усіх членів партії рішучу боротьбу з впливом "Союзу "на трудівничі маси, невпинне роз'яснення дійсного змісту "істинно-українських" ідей цих "союзників" та пропаганду партійної точки погляду на проблему нації та держави»[653].

Звичайно, не можна не помітити, що погляди самих лівих українських есерів на проблеми нації та держави, особливо національної держави, були небездоганними, швидше — малореалістичними, плутаними. Вони являли собою суміш догматичного сприйняття марксистського гасла про те, що при капіталізмі робітники не мають батьківщини, з «лівокомуністичним» запереченням української державності взагалі, як ворожої всьому народові, всій нації, та утопічними планами інтернаціональної пролетарської революції.

У згаданій вище статті говорилося: «УПСР глибоко переконана, що український нарід не має по суги нічого спільного з Українською Державою — все одно чи монархичною, як нині, чи буржуазно-республіканською, про яку мріють наші націонал-патріоти. Борячися за політичне і соціяльне визволення — за можливість широкого розвою своєї національної, народньої культури, пролетаріат України, як і всякий инший пролетаріат за часів капіталізму, не має вітчизни. Він лише має її завоювати і зробить це не в союзі з "своєю" національною буржуазією, а в жорстокій боротьбі з нею, в великій всесвітній боротьбі пригноблених проти гнобителів, в інтернаціонально революційній боротьбі за зруйнування сучасного ладу і встановлення соціялізму»[654].

Подібні ідейні позиції відстоювались лівими українськими есерами й пізніше, в інших теоретичних матеріалах, пропагувались їхнім центральним органом[655].

Молода партія лівих українських есерів перебувала в пошуці найприйнятніших варіантів перспективи суспільно-політичного розвитку. Вже в її середовищі приходили в зіткнення різні погляди, різні підходи. Міцніли позиції тих, хто, з одного боку, відштовхуючись від радикальної критики антинародної суті гетьманщини, з іншого — запозичуючи досвід сусідів, дедалі рішучіше еволюціонував уліво, аж до визнання єдиним виходом встановлення влади рад робітничих і селянських депутатів. Однак з'явились і досить прикметні ознаки появи нової течії. Вона намагалась дистанціюватись від колишнього угодовства есерівської партії, що виливалася в політику єдиного демократичного фронту, намагалась подолати інерцію керівництва УПСР-лівиці щодо цього (орієнтацію на Українські Установчі збори) і водночас не могла сприймати владу рад робітничих і солдатських депутатів — як заперечення демократії, як диктатуру лише одного класу. В цьому, очевидно, виявлявся почасти генетичний селянський характер есерів узагалі, так само як і віра в неурізані ідеали демократії. Це знаходило відображення у варіанті влади рад трудової демократії.

Чи не першою ластівкою тенденції, що пізніше оформиться у помітний, впливовий політичний курс, стала заява групи лівих українських есерів, виголошена на партійній нараді Харківщини 14–15 липня 1918 р. Група запропонувала проголосити центральним гаслом подальшої роботи «вся влада радам трудової демократії», а після відхилення нарадою відповідної резолюції залишила зібрання, виступивши зі спеціальною заявою. Серед мотивів такого кроку вказувалось, зокрема, на таке: «УПСР в останні часи революції дуже скомпромітувала себе в очах трудового народу, що виявилось особливо після октябрьського перевороту. Замісць коаліційної влади октябрьский переворот висунув гасло влади трудової революційної демократії; це гасло було піднято революційно-соціялістичною партією Росії і було піддержано тільки окремими особами з членів УПСР. Позиція партії в цілому до цього часу була досить невиразною, а на ділі праві течії в партії задушили ліву течію, завдяки чому Центральний Комітет, а також Рада, де були переважно У. С-Р., повели націоналістичну політику, одкинули од себе трудові елементи України, кинувши їх до большевиків. Особливого напруження досягла ця політика тоді, коли так звана УПСР заключила спілку з германськими імперіялістами для того, щоб задушити соціалістичну революцію на Україні.

В останні часи, вже після утворення гетьманської влади, УПСР лівої течії задалась ціллю розпустити ганебний склад партії і заснувала нову нелегальну партію певних людей, що міцно стоять на грунті революційного соціалізму, але новообраний нелегальний Центральний Комітет став на плятформу не революційну; прийнявши тактику угодовства, виставивши в цей важкий час для революції гасло Установчих Зборів, коли за владу рад бореться пролєтаріят і трудове селянство Росії. Завдяки такому напрямку роботи нового Центрального Комітету, в партію входять бувші члени УПСР, ці зрадники трудового народу, в той же час члени, які стоять на плятформі влади рад, з партії виключаються; через це ми гадаємо, що "Плятформа Центрального Комітету", в якій зазначено, що єдине революційне гасло є гасло Установчих Зборів, є плятформа угодовнича, тоді як в цей тяжкий для революції час необхідно стати на грунт клясової боротьби і вести організацію трудових мас не в парляментських установах, в які поруч з трудовими елементами входе і буржуазія.

Ми, у. с.-р., лівої течії, в межах такої партії рахуємо залишатись неможливим і покидаємо її як партію, котра пішла не шляхом революційного соціялізму, а шляхом правих російських соц. — рев. та меншовиків — шляхом угодовства»[656].

Характерною щодо пошуків УПСР-лівицею засад діяльності стала Всеукраїнська нарада емісарів УПСР, що нелегально відбулась 19–22 серпня 1918 р. На ній були присутні губернські партійні емісари Київщини, Поділля, Волині, Херсонщини, Харківщини й Чернігівщини та головні емісари ЦК партії у справах внутрішніх, зовнішніх, військових, а також представник літературного відділу ЦК партії та її Секретаріату (всього 14 осіб).

Ліві есери, по суті, намагалися з'ясувати для себе, чим була на той час їхня партія, до яких ідеалів вона тяжіла — до принципів минулого, чи до орієнтацій на прискорення просування шляхом соціальної революції.

Аналізуючи полеміку на нараді, схильність більшості учасників до того, що мова йшла про відродження старих принципів, П. Христюк не погоджується з такими оцінками. «На ділі ж це було не зовсім так, коли мати на увазі стару партійну програму, ухвалену на II партійному з'їзді, — резюмує він. — Партійна програма виразно стояла на грунті парляментарного демократизму і буржуазної революції, намічаючи соціялістичну революцію тільки як завдання далекого майбутнього. В той же час партія в цілому, в своїй практичній діяльности пішла далі, переходячи поволі на грунт визнання соціялістичного характеру сучасної української революції, що й було, між иншим, зафіксовано на III партійнім з'їзді, а також і виступами партійної фракції в Центральній Раді в кінці 1917 і в січні 1918 р., коли фракція домагалась встановлення на Україні влади рад робітничих і селянських депутатів. Ще далі, само собою розуміється, йшла в цім напрямі ліва течія УПСР, хоч і намагалась удавати, що в суті річи ні про що нове не йде. В дійсности ж творився новий світогляд, нова тактика, хоч зародки їх можна було відшукати в старій партійній програмі (в її частині-maximum)»[657].

П. Христюк звертає увагу й на такий цікавий, новий у діяльності есерів елемент, як посилення уваги до роботи серед робітників. Оцінюючи відповідні виступи на нараді, він робить висновок: «В цім, звичайно, не було нічого дивного. Стаючи на позицію соціялістичної революції, повної перебудови капіталістичного суспільства на цілком нових основах, партія мусіла шукати і відповідних верств, покликаних історично до цієї великої місії, мусіла наповнити цілком конкретним, ясним змістом традиційну партійну формулу "трудовий нарід", яка виявила досить велику елястичність в часі революції, віддавши перевагу в партії правиці»[658].

Характерно, що ліві українські есери на Всеукраїнській нараді емісарів УПСР не просто відмежувались від більшовиків та російських лівих есерів у національній справі, зокрема українській, а й суворо засудили їх як партії, що працюють на російську (руську) державницьку ідею, з комуністичних (радикальних) позицій борються навіть з соціалістами, тобто і з УПСР — лівицею також.

З’ясування позиції лівих українських есерів, їх швидкоплинна ідейна еволюція в добу гетьманату має принципове значення відразу з трьох точок зору.

По-перше, як українські есери, течія продовжувала користуватись особливим впливом на селянство. Традиційний зв’язок дедалі зміцнювався, оскільки ліві лозунги одержували у селян, змушених вдаватися до радикальних кроків, дедалі сильнішу підтримку. В результаті серед керівництва селянських антиурядових і антиокупаційних виступів ліві українські есери (боротьбисти) посідали дедалі помітніше, визначальніше місце, що, своєю чергою, надавало боротьбі додаткової гостроти, напруги, цілеспрямованості.

По-друге, тенденція до полівіння частини партії, органічно злитної з трудовими верствами нації, народила оригінальний принцип — трудовий — як стрижень національної моделі суспільного устрою. За певних обставин вона (модель) могла відіграти прогресивну історичну роль у розвитку української державності, поступі нації, позитивно відбитися на ході і результатах всієї національно-визвольної революції.

По-третє, процес організаційного відмежування від поміркованої частини партії, пошук платформи, в якій би реалізувались взаємопоєднані соціальні й національні прагнення широких (трудових) народних верств, зумовлювали трансформацію програмних орієнтирів і поступове наближення до позицій радянської влади, комуністичних ідеалів. А останнє не могло не стати вагомим чинником впливу на перегрупування політичних сил і загальний перебіг боротьби, на її здобутки і втрати.