Розділ «IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ»

Україна у революційну добу. Рік 1918

27 травня 1918 р. керівництво Української Держави підтримало прохання Всеукраїнського делегатського з’їзду хліборобів-власників, за яким усі законопроекти щодо землекористування, лісового і сільського господарства мали розглядатися за безпосередньої участі їх представників. При Раді міністрів було створено Особливу раду з питань землекористування. Її склад мав визначити Союз хліборобів-власників.

Аграрну політику в державі формували два міністерства: продовольчих та земельних справ. Однак протягом травня 1918р. реальної роботи в міністерстві земельних справ, яке очолював В.Колокольцев, майже не велося. У міністра-русофіла дуже швидко загострилися стосунки з апаратом міністерства. Службовці виступили проти розпочатих гонінь на українських фахівців та переведення всієї документації на російську мову. Крім того, вони були проти основних положень закону “Про право на врожай 1918 р. на території Української Держави”. Наприкінці травня в міністерстві розпочався загальний страйк співробітників. Тільки завдяки особистому втручанню Павла Скоропадського сторонам вдалося досягти компромісу.

Наступним кроком формування гетьманської аграрної політики стало прийняття 14 червня 1918 р. закону “Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями”. Він надавав можливість продавати надільні землі без обмежень. Купувати їх могли Державний банк, земельні товариства та окремі фізичні особи. Банк міг скуповувати землі без обмежень, але придбати у нього земельні наділи мали право лише безземельні селяни. Окрема фізична чи юридична особа діставала дозвіл на сільськогосподарський маєток за умови, що її земельна власність в межах Української Держави не перевищувала 25 десятин. Четверта стаття названого закону визначала порядок придбання землі товариствами окремих приватних осіб. Вони не могли купувати землі більше тих розмірів, що дістали право придбати усі члени колективу, враховуючи право кожного володіти до 25 десятин. Наділи, які були куплені з перевищенням цієї норми, безплатно переходили державі[571].

Прийняття цього законопроекту обмежувало розміри землеволодіння в Українській державі. Однак його реальна дія передбачалася лише в майбутньому. Адже господарства менші 200 десятин не підлягали парцеляції (дробленню). Основний тягар щодо виконання закону мав лягти на Державний земельний банк. Реальне ж його заснування затягувалося, у червні міністерство земельних справ лише розпочало підготовку проекту статуту банку.

14 червня 1918 р. П. Скоропадський затвердив ще один аграрний закон “Про право забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 року”, який мав сприяти розвитку цукрової промисловості України. Він був певним доповненням до закону від 27 травня. За ним врожай буряків, посіяних на землях цукрових заводів чи орендованих ними, незалежно від підстав посіву, оголошувався власністю відповідних цукроварень. Статті названого законопроекту визначали порядок оплати витрат тим, хто засіяв плантації цукрових буряків, та за обробіток і вартість насіння. Спірні питання мала визначити окрема комісія.

На зростання суспільної напруги істотно впливав розгул спекуляції. Питання забезпечення міського населення України продуктами харчування та боротьби зі спекуляцією стали в центрі уваги з’їзду представників Державного хлібного бюро, який проходив у Києві 12–13 червня 1918р. На ньому були ухвалені рекомендації уряду Української держави, які включали в себе такі положення: “1. Зберегти тверді ціни на хліб; 2. В першу чергу забезпечити хлібом великі міста; 3. Посилити боротьбу із спекуляцією; 4. До хлібної справи залучити місцеві біржі; 5. Заохотити селян продавати хліб державним органам. Надавати їм для цих потреб сільськогосподарську техніку та паливо; 6. Обмежити право німецьких військ самостійно закуповувати хліб”[572]. Рада міністрів підтримала ці рекомендації і почала впроваджувати їх у життя.

У червні 1918 р. міністерство продовольчих справ затвердило сталі ціни на жито, ячмінь, пшеницю, овес, просо, горох, квасолю, кукурудзу та крупи з них. За їх порушення винних могли притягати до судової відповідальності. 22 липня уряд ухвалив постанову “Про припинення спекулятивного зростання цін на велику рогату худобу, овець, свиней, вироби з них та сало”, яка визначала порядок купівлі худоби та м`ясних продуктів.

У 1918 р. в багатьох губерніях України виявився дуже високим урожай хліба. Його збір, природно, вимагав селянських рук у великій кількості. Однак селяни бойкотували реставрацію поміщицьких маєтностей. З допомогою командування окупаційних військ та колишніх поміщиків уряд намагався силовими методами приборкати селянство. Першим кроком у цьому напрямі можна вважати циркуляр Державної варти № 629 від 21 червня 1918 р. губернським старостам та градоначальникам Української Держави. Вони повинні були застосовувати суворі методи до тих, хто не виходив на сільськогосподарські роботи. Їм дозволялося заарештовувати винних та висилати їх у розташування німецьких військових частин.

8 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила “Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського господарства”, яким губерніальним земельним комісіям надавалося право видавати обов’язкові постанови про примусове використання сільськогосподарського інвентарю тих власників, які не повною мірою здійснюють це у власних господарствах. Закон дозволяв губернським земельним комісіям визначати міру покарання за порушення виданих ними постанов. Вони могли тримати винних під арештом до трьох місяців чи накладати на них штраф до 500 крб. Передбачалися також до одного року ув`язнення чи примусові громадські роботи на такий же термін за псування та знищення посівів. Таке ж покарання чекало тих, хто самовільно припиняв сільськогосподарські роботи чи підбурював до цього інших.

П.Скоропадський дуже швидко відчув спротив аграрній політиці держави. Однак ладен був бачити головну причину не в її спрямуванні, а в недостатньо ефективній роботі уряду. В результаті почалася реорганізація міністерства земельних справ та персональні зміни у керівництві міністерства продовольчих справ. В останньому, зокрема, процвітало казнокрадство. 6 серпня новим міністром гетьман призначив С.Гербеля, який до того був представником голови Ради міністрів при австро-німецькому командуванні. Для розгляду зловживань у відомстві гетьманський уряд створив спеціальну комісію.

Становище в аграрному секторі України, що склалося в червні-липні 1918 р., вимагало від уряду реальних змін у внутрішній політиці. Однак керівництво Гетьманату ігнорувало потреби селян й підтримувало інтереси великих землевласників. Яскравим свідченням цього стала діяльність та склад тимчасових земельно-ліквідаційних комісій. 15 липня гетьман затвердив законопроекти, якими окреслювалися основні напрямки їхньої діяльності. Комісії мали такі права: вирішувати питання відновлення порушеного землеволодіння та користування землею; повертати відібрані підприємства, рибні лови, інвентар та всяке рухоме майно; виплачувати збитки за користування майном й розрахунки за посіви, які були здійснені після 1 березня 1917 р. на землях без дозволу їх господарів та орендарів. Під контроль комісій переходили справи, майно, кошти всіх земельних комітетів, що видавали розпорядження про землю[573]. До складу комісій входили: керівник місцевого органу хліборобства та державного майна, член губернської земської управи, інспектор сільського господарства, керуючий землемірним відділом, представник земельного банку, два землевласника, два селянина (володіють до 5 десятин), представник місцевої адміністрації та по два члени від окружного суду й міністерства земельних справ.

Створення на зазначених, по суті антиселянських засадах губернських та повітових земельно-ліквідаційних комісій, які мали виконувати функції третейських судів між колишніми поміщиками та селянами, не сприяло зростанню авторитету гетьманського уряду. Вони не давали можливості дрібним земельним власникам захистити свої права. Це призвело до того, що поряд з соціально-економічним незадоволенням в українському селі наростали й національні суперечності, оскільки серед поміщиків, які прагнули повернути собі втрачені землі, переважали росіяни та поляки.

Поведінку керівництва держави можна пояснити низкою причин. Перш за все, земельне законодавство Гетьманату залежало від політичних та соціально-економічних переконань членів Ради Міністрів, де переважну більшість складали кадети. Вони намагалися втілити в життя аграрну програму власної партії. На формування основних напрямків аграрної політики впливав і персональний склад міністерства земельних справ, де після травневого конфлікту було звільнено близько 40 чоловік. На їхнє місце призначили членів Союзу земельних власників, які, користуючись своїм становищем, почали захищати інтереси поміщиків. У цій ситуації П.Скоропадський повинен був підтримати позицію міністрів-кадетів, чи сформувати новий кабінет міністрів.

Гетьманський режим мав дбати також про виконання своїх економічних зобов’язань перед Центральними державами. Це було однією з причин прийняття 15 липня 1918 р. закону “Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави”. Згідно його положень, весь обсяг врожаю ставав власністю Української держави. Господарям залишали тільки частину зібраного врожаю, яка була необхідна для харчування та утримання худоби. Її межу мав визначити міністр продовольчих справ за погодженням з міністром земельних справ. Друга стаття давала тлумачення поняття хліба, під яким розуміли: жито, пшеницю, гречку, квасолю, горох, кукурудзу, овес, ячмінь, всякого роду борошно, висівки, крупи та відходи хлібних продуктів й масляних культур. Державні органи закуповували весь хліб за твердими цінами. Коли ж власники ухилялися від здачі хліба державі на цих умовах, то закон дозволяв місцевим органам влади реквізовувати майно, сільськогосподарський реманент. Забезпечувати потреби держави в хлібі мало Державне хлібне бюро[574].

Зацікавленість окупаційних властей у зборі врожаю призвела до того, що вони були втягнуті в класову боротьбу на селі. Однак дії окупантів і гетьманської влади лише дедалі загострювали становище, піднімаючи на небачений рівень соціальну активність селянства.

Це природно, адже, передусім, саме за його рахунок правлячі кола намагались виконати умови Брестського «хлібного миру». Методично, безперестанно здійснювалося безпрецедентне, цинічне, грубе, за участі інституцій Української Держави пограбування селянства. Можна без кінця наводити документи, в яких дії окупантів не можна кваліфікувати ніяк не інакше як силове вилучення всього добра, на яке натрапляли чужоземні зайди[575]. Це набирало таких масштабів і форм, що часом не могли втриматися і виражали, як мінімум, боязке нерозуміння поведінки окупантів навіть високі урядовці. Втім, у владних структурах більше було тих, хто не за страх, а за совість допомагав нагодувати українським хлібом чужі нації і принизливо вишиковувався в чергу за одержання орденів держав-грабіжниць[576].

Зачеплене, як мовиться, за живе, селянство швидко забувало про вчорашній «нейтралітет», відкидало апатію, що була спричинена не вельми прийнятною політикою Центральної Ради, і грізно заявляло про себе як про силу, здатну здолати, знести все, що не просто постало на її шляху, але й намагається повернути до стану нещадно гнобленої і визискуваної, безсоромно ошукуваної верстви.

Численні документи свідчать: важко знайти якесь село чи поселення в 1918 р., з якого б у різні урядові інстанції Української Держави не надійшло жодного повідомлення про напади селян на поміщицькі маєтності, про пожежі й потрави в економіях, про опір карателям, убивства окупантів про те, що буквально кожен пуд хліба давався «з боєм»[577] тощо. Глибинність і всезагальність руху особливо вражають, якщо зважити, що він був не стільки наслідком цілеспрямованої діяльності політичних сил (хоч останні докладали чимало енергії, щоб спертись на нього), скільки стихійною реакцією на справді нестерпне становище, на бажання можновладців позбавити перспективи клас, перед яким сяйнула зірка свободи, надія, що результати праці власних рук будуть належати йому — трударю, що держава захищатиме його від жорстокого примусу й дикого свавілля.

Та емоції відчаю через недосягнуту мету були незрівнянні з природним опором повсюдним актам вандалізму, найжорстокішого знущання, які набули статусу державної політики. «Ображені» попередньою соціалістичною владою поміщики прагнули «сатисфакції», поспішали повернути втрачені маєтності та відшкодувати завдані революцією збитки. При цьому вони спиралися на окупаційні війська та місцеву адміністрацію з підлеглими їй міліційними підрозділами (гайдуками). Керуючись часто не стільки почуттями справедливості, скільки помсти, землевласники надто довільно маніпулювали обсягами претензій, не приховували бажання якомога суворіше «провчити» кривдників-бунтарів, брутально поставити «злочинців» на належне їм місце — та так, щоб то надовго запам'яталося й іншим: подібне буде з кожним, хто зазіхатиме на чуже майно, на «священну» приватну власність[578].

Не дивно, що на цьому грунті доволі швидко набула легального статусу практика екзекуцій. Розпочаті окупантами ще за часів Центральної Ради каральні експедиції за гетьманщини стали неодмінною рисою режиму. Відновлюваний нагаями «порядок» окошувався не лише на сільській бідноті, але й озлоблював середняцьку селянську масу, вербуючи дедалі нових противників гетьманату. Адже карателі, як правило, застосовували принцип колективної відповідальності: розмір стягнення розподілявся між усіма мешканцями населеного пункту, незалежно від їхнього соціального статусу, рівня матеріальної забезпеченості й, нарешті, від того, чи брала участь дана особа в погромах, чи ні. Зрозуміло, що в разі неспроможності частини населення сплатити контрибуцію її погашала інша частина — заможніші верстви села[579].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1918» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи