Розділ «ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА»

Однак заможне українське селянство так і не стало соціальною базою армії гетьманату. Це призвело до певних труднощів при комплектуванні військових частин. Вони дедалі збільшувалися з прийняттям рішення про формування добровольчих загонів хліборобів та охоронних загонів при губернських і повітових старостах. На них покладалися обов’язки охорони своєї ж власності та порядку в повітах. Заможне населення України більш охоче йшло в ці утворення, ніж до армії. В результаті Сердюцька дивізія тривалий час залишилася єдиною військовою частиною такого типу. Не покращило становища й оприлюднення універсалу П. Скоропадського про відновлення козацького стану в Україні.

Не вирішеним залишилося й формування українського війська з патріотично налаштованих вояків та старшин. Розв’язати це завдання мав наказ міністра О. Рогози від 29 червня 1918 р. Адже головною умовою вступу до української армії було визнано безумовну вірність ідеї незалежності України. Першим ударом по цій вимозі став наказ військового міністра від 15 липня “Про звільнення з частин, штабів управлінь і закладів офіцерів в запас чи відставку”. Звільненню підлягали офіцери, що були призвані до війська під час війни в званні прапорщика чи закінчили воєнні училища скороченого курсу, а також отримали офіцерські звання за бойові заслуги[538]. При цьому не було враховано той факт, що саме ця категорія охоплювала переважну більшість патріотично налаштованих українців-офіцерів. Виконання наказу призвело до того, що в армії значно зросла кількість проросійськи орієнтованих офіцерів. Їх чисельність збільшилася після прийняття 20 жовтня 1918 р. закону “Про облік і заклик перебуваючих в межах Української держави офіцерів, унтер-офіцерів колишньої російської армії та колишніх юнкерів військових шкіл”. З них були сформовані зразково-інструкторські військові частини, які мали керуватися статутами російської армії, прийнятими до 1 березня 1917 р.[539]

Ці рішення гетьманського уряду призвели до загострення взаємин між значною частиною офіцерів та патріотично налаштованими козаками-українцями. Не зовсім вдалим можна вважати і призначення на посаду міністра військових справ і флоту генерала О. Рогози, якому начальник штабу гетьмана генерал Стелецький дав таку характеристику: “Старець Рогоза по суті справи військового міністерства не втручався, він навіть дуже часто не відвідував Ради міністрів, де серед філософствуючих кадетів почував себе незручно”[540]. За міністра все робили його заступники — О. Сливинський і О. Лігнау. Останній же був людиною дріб’язковою, не терпів ніяких нововведень і починань. Це призводило до частих конфліктів між ними.

Крім регулярної армії, в Українській державі існували охоронні сотні. Вони створювалися при губерніальних і повітових комендантах. Згодом їх об`єднали в окремі місцеві бригади. На них покладалися функції внутрішніх військ. Місцеві бригади були безпосередньо підпорядковані Головному штабу Української Держави.

За процесами військового будівництва в Україні уважно пильнували окупаційні власті. Не зацікавлені в реальному посиленні влади гетьмана, вони всіляко заважали плідній роботі в цій сфері, обмежуючи зусилля української влади стадією планів, заяв, проектів і рішень, від яких до втілення в життя залишалася досить велика дистанція. П. Скоропадський помітно нервував, але поробити нічого не міг. А відтак і у внутрішній і у зовнішній політиці доводилося рахуватися в першу чергу не з нагальними потребами власного народу, а забезпечувати умови для реалізації чужих інтересів.

То ж не дивно, що доба гетьманату ознаменувалася дальшим падінням продуктивних сил, що розпочалося ще з вибухом світової війни.

У 1918 р. з 63 доменних печей в Україні працювало лише 4, зі 102 мартенів — лише 7. Видобуток руди впав порівняно з 1913 р. у 17 разів, виробництво сталі — в 13, прокату — в 15 разів. Навіть видобуток вугілля скоротився у 3 рази, а вантажообіг залізниць зменшився у 10–12 разів[541].

Безробіття сягнуло в деяких містах 80–90 % раніше зайнятих робітників. Для працюючих збільшувався робітничий день, а зарплата невпинно падала. В багатьох місцях її взагалі не виплачували[542].

Майже наполовину скоротились посівні площі. Занепадала харчова промисловість. З урожаю буряків 1918 р. цукру було одержано в 4 рази менше, ніж попереднього року, 40 % буряків взагалі згнили на заводах[543].

Пограбування окупантами продовольчих ресурсів не виключало й перспективи голоду. Загалом же країні загрожував господарський колапс.

Єдина сфера, в якій досягнення гетьманату були безперечними, це національно-культурне будівництво. Хоча перші історики Української революції й політичні супротивники П. Скоропадського й вважали створення Української Академії Наук, відкриття українських університетів у Києві й Кам’янці-Подільському, заснування десятків українських гімназій тощо більше декоративними, ніж сутнісними, такими, що не торкнулися „низів” науки й культури, а то й стали рухом назад від системної українізації 1917 р.[544], відзначене було започатковано, стало реальністю саме за правління П.Скоропадського. То ж, мабуть, не варто применшувати того, що об’єктивно належить добі гетьманату.

Інша справа, що маючи самодостатнє, навіть у окремих елементах історичне, неминуче значення, в конкретних обставинах гострої суспільної боротьби такі моменти у більшості виявилися малопоміченими, особливо ж тими силами, які потрапили у незносну соціальну скруту й саме з урахуванням цього чинника й підходили до гетьманського режиму в цілому. То й їх винуватити навряд чи варто.

Отже, запровадження П. Скоропадським режиму альтернативного, протилежного попередньому — революційно-демократичному — не лише не розв’язало назрілих на весну 1918 р. суперечностей, а лише ще більше ускладнило ситуацію в Україні, привело до очевидного погіршення становища більшості її населення, особливо ж бідніших верств. Все це зумовлювало невідворотне наростання суспільної напруги, детермінувало нові вибухи політичної боротьби. Розмах і ефективність останньої значною мірою залежали від ступеня організованості, згуртованості революційно орієнтованих сил, їх здатності повести за собою маси, запропонувати привабливі програми, запальні, мобілізуючі гасла.