Розділ «ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА»

Після цієї декларації, що відразу була рішуче засуджена ЦК УПСР, тобто лівими, розкол партії став доконаним фактом. Праві (Центральна течія УПСР) і ліві (боротьбисти) сформулювали різні політичні платформи.

Спільними залишались неприйняття і засудження гетьманського режиму як контрреволюційного, а також гасло боротьби з ним. Однак після повалення гетьманщини праве крило планувало відновити Українську Народну Республіку із законодавством Центральної Ради.

Боротьбисти не бажали повертатись до характерного для часів Центральної Ради єднання демократичних, та й не лише демократичних, сил. Вони прагнули активізації безкомпромісної класової боротьби. «Ліва частина, демократи, — зазначав один з лідерів есерів П. Христюк, — перейнята почуттям інтернаціональної солідарності працюючих мас, бачила в українській революції неподільну, складову частину великої всесвітньої боротьби працюючих, визискуваних мас за ідеали соціалізму. З цієї точки погляду, вона віддавала в українській революції перевагу моментові клясовому, соціяльно-економичному, над моментом національно-політичним і ставила соціяльно-економичний зміст української державності, що будувалась в революції, в залежність тільки від одної умови — успіхів міжнародної боротьби працюючих за нове, соціялістичне суспільство. Звідси випливала й її тактика: ніяких компромісів з гетьманщиною; збереження у всій чистоті принципів клясової боротьби; викривання клясових суперечностей між працюючими і визискувачами і підготовка рішучої боротьби з буржуазією»[452].

Незадоволені складом гетьманського уряду й взятим ним курсом були й менш чисельні та впливові українські політичні партії. Мова, зокрема, про Українську партію соціалістів-самостійників та Українську трудову партію, які стали в легальну опозицію до гетьманату.

Отже, з перших днів оформлення режиму П. Скоропадського, формування гетьманом засад нової влади та її інститутів цілком певно виявилося, що абсолютна більшість української нації стала їх рішучим противником. Принаймні, політично активна частина суспільства заманіфестувала свою недвозначну позицію на травневих з’їздах: селяни (абсолютна більшість нації) — на селянському з’їзді й з’їзді УПСР, робітники (переважаюча маса міського населення, особливо в промислово розвинутих регіонах) — на робітничому з’їзді й з’їзді УСДРП, демократична інтелігенція (національно найсвідоміший елемент) — на з’їздах УПСФ, значною мірою УСДРП, й почасти УПСР.

Якщо підсумовувати цілком очевидне, виходить, що українське селянство у спілці з робітництвом і демократичною інтелігенцією складало ту реальну. переважаючу, абсолютну більшість нації, народу, чиї інтереси й теоретично й практично розійшлися з варіантом суспільного устрою, який силоміць накидався Україні з 29 квітня 1918 р. І лише ідеологічною ангажованістю, вузькопрагматичним кон’юнктурництвом можна пояснити позицію тих авторів, які, відверто нехтуючи цілком очевидними фактами, об’єктивною істиною, намагаються доводити не тільки правомірність і доцільність перевороту, а й широку підтримку спродукованого режиму.

Втім, здається, що чергова „лобова” спроба захистити авторитарно-монархічні ідеї грубими фальсифікаціями, неуковирними перетримками значною мірою вже здискредитувала себе і тому адепти „сильної руки” вдаються до дещо еластичніших, витонченіших варіантів захисту не лише теоретичного анахронізму. а й конкретної історичної практики 1918 р. Наочним прикладом просто-таки вражаючої винахідливості тут може бути солідна монографія правознавця О. Тимощука про охоронний апарат Української Держави[453].

Слід зразу сказати, що у правничому аспекті (в усякому разі, наскільки про це може судити історик) дослідження виконано на високому рівні. Воно містить цікаві спостереження, на які не звертали увагу інші фахівці, оригінальні тлумачення непростих, суперечливих явищ і процесів, нетрадиційні, специфічні оцінки. Однак, часто погоджуючись в абстрактно-теоретичному контексті з багатьма юридичними кваліфікаціями тих чи інших суспільних дій, їх результатів, далеко не у всьому можна пристати на запропоновану автором формально-логічну схему підходу до конкретно-історичного моменту вітчизняного досвіду, найменованого гетьманатом.

Так, однією з передумов приходу до влади П.Скоропадського О.Тимощук вважає “анархо-кримінальну ситуацію в Україні” (подібним чином навіть названо один з параграфів книги)[454]. А ситуацію, на переконання дослідника, створили Лютнева й Жовтнева революції, народжені ними державні інституції з їх земельним законодавством, а також соціалістична законотворчість Центральної Ради. Аналізуючи відміну ІІІ Універсалом права власності на поміщицькі й інші землі нетрудових господарів, О.Тимощук пише, що “невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя в Україні”[455]. В результаті цього, а потім наступного кроку — земельного закону від 18 січня 1918 р. — “звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом”[456]. Припинити хаос, хижацьке нищення багатств, змінити криміногенну ситуацію на лад і порядок і був покликаний П.Скоропадський. Щоправда для цього бойовому генералу довелося взяти на себе зобов’язання виконати висунуті уже іншим — німецьким генералом — В.Гренером умови: відмовитися від власного війська (досить окупаційного! — але хто тоді не лише є, а й буде залишатися справжнім господарем становища? — В.С.); віддавати українських громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських польових судів (блискуча ілюстрація суверенітету! — В.С.); дозволити союзникам “огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій” (О.Тимощук “переклав” юридичну формулу на зрозумілу кожному мову, і в нього вийшло: “тобто санкціонувати їхні каральні акції на окупованій території”)[457]; погодитися зі звільненням із державних установ “соціалістичних” елементів і розпустити земельні комітети; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі і ще низку пунктів подібного роду. Дослідник змушений у цьому зв’язку чесно визнати: “Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам (схвальна визначеність і категоричність — В.С.), але ж у своїй більшості (!) це й не ставило значних перешкод (!) — В.С.) для розвитку власного народного господарства (зрозуміла туманність — що тут іще скажеш? — В.С.) і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату (читай — насильного припинення демократичних перетворень — В.С.), для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн (перспектива в умовах іноземної окупації, як мінімум, проблематична — В.С.)”[458].

Однак іще сумнівніші висновки О.Тимощука, які логічно довершують запропоновану схему. “Безумовно, — констатує правник, — коментуючи прихід до влади П.Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним. Певна річ, вирішальну роль в одержанні (!) — В.С.) П.Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського. Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П.Скоропадського була відсутність ефективного державного управління, а приводом — анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі (невже ситуація в країні і потреба її змінити — то лише привід для кардинального зламу державного ладу? — В.С.). Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень”[459]. Іншими словами, для наведення порядку (зламу анархо-кримінальної ситуації) до влади можна прийти й кримінальним — (“формально-нелегітимним”[460] шляхом, а потім у такий же спосіб зміцнювати й утримувати свою владу. А якщо в науці для цього “вигадали” певні терміни — кваліфікації, то для фахівця-правника достатньо зверхньо оголосити їх “абстрактними кліше теорії держави і права, створеними із формальних означень” і, багатозначно натякаючи на переваги конкретно-історичного підходу, “зняти проблему” щодо П.Скоропадського. Щоправда, відносно “анархо-кримінального” народу (майже всієї нації), яка боронилася від нової влади, то тут будь-які спроби зрозуміти суспільні процеси через призму “конкретно-історичного підходу” забуваються (чи відкидаються) й у нагоді стають “абстрактні кліше теорії держави і права”. Збройні виступи проти гетьманату це апріорі “різновид політичного і кримінального бандитизму”[461].

Подібна “асиметрія” практикується, як гадається, не через нехтування елементарною науковою логікою, дослідницькою коректністю, а зі свідомого розрахунку — будь-що виправдати певну політичну точку зору. Тому О.Тимощук понад усе прагне “зрозуміти позиції захисників закону (тобто гетьманців — В.С.), який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника”[462].

Так ось, врешті, для чого слід було здійснювати державний переворот, ліквідовувати республікансько-демократичний лад, відміняти Конституцію, забороняти скликання Українських Установчих зборів, селянського і робітничого з’їздів, форумів провідних національних партій (УПСР і УСДРП), здійснювати ще безліч антидемократичних кроків — щоб захистити права приватного власника. Природно, під останнім розуміються лише поміщицько-капіталістичні елементи (як відомо, у більшості — на Україні — неукраїнські). Що ж до власності, скажімо, селян, то тут знову інша мірка — нею можна розпорядитися по праву сили (“карний тиск на селянство”) на користь німецьких і австрійських зайд — і це не буде порушенням нічиїх прав, буде торжеством того ж закону — звісно, закону гетьманського — за природною логікою, антинародного і антинаціонального.

Однак, навіть визнаючи дискусійною кваліфікацію бандитських повстанських загонів, якими вкрилася практично вся Україна, автор намагається видати правомірною терористичну за своєю суттю діяльність охоронних структур гетьманату. Адже вони захищали “законослухняних громадян” (цензову абсолютну меншість населення України — В.С.).

Черговим виявом асиметрії — уже з певним національним наголосом — є спроба О.Тимощука видати масову стихійну боротьбу українського селянства проти гетьманату і окупантів результатом, передусім, злочинних дій радянської Росії, РКП(б)[463]. Навіть “анархо-комуніст” Н.Махно був “засланий” в Україну В.Леніним і Я.Свердловим із завданням здійснення терористичної діяльності, розгортання антигетьманського повстання[464].

А тому режим мав “досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників (до їх числа слідом за гетьманською адміністрацією О.Тимощук відносить усі ліві політичні сили, у тому числі й українські як “екстремістські”[465] — В.С.). Їхня діяльність складала реальну загрозу життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній (передбачливо не уточнюється якій, насправді абсолютно меншій — В.С.) частині населення України”[466]. Зовсім не дивно, що “головний сенс гетьманських реформ у галузі юстиції полягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою (мова про царське судочинство — В.С.), дійова субординаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була порушена. Для цього, на думку П.Скоропадського та його найближчих юридичних радників (а такими, як відомо, були здебільшого старі імперські чиновники — В.С.), десятиріччями апробовану російську схему влаштування центрального апарату юстиції необхідно було перенести із Петербурга до Києва і поширити його керівні повноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні”[467].

Що ж, з погляду монархічних переконань і орієнтацій П.Скоропадського, все логічно, навіть закономірно. І якщо виявити елементарну послідовність, то доведеться визнати, що весь режим гетьманату (це, принаймні, переконливо засвідчує досліджуваний О.Тимощуком сегмент життєдіяльності системи) був за глибинною суттю антиреволюційним, антидемократичним, абсолютистським. І ніякими шатами не прикрити його непривабливої сутності (до речі, автор не може скрити, що й “німецькі військові суди були далекими від демократичних здобутків європейського та північноамериканського судочинства того часу”[468]. Мова вже не йде про каральні військові заходи, військово-польові суди, страти без слідства і суду, розстріли у десятикратному масштабі за вбивство одного окупанта тощо.

Природно, що політико-правова модель гетьманату, як історичний анахронізм і антипод справжнього національного інтересу не мала скільки-небудь обнадійливих перспектив, була приречена на неминучу поразку. Проти цього не може нічого заперечити й О.Тимощук: “..Відповідь на запитання про причини краху Української Держави 1918 р. доцільно шукати не в стратегічних і тактичних прорахунках внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядових кабінетів, а пов’язувати її із загальною поразкою в цей час у світі консервативної моделі держави влади”[469].

Однак, як не дивно, науковець вважає, що на той час республіканські форми державного правління просто не виявили на досвіді своїх негативних якостей, не стали панацеєю від усіх соціальних хвороб, а П.Скоропадський зі своїми однодумцями з’явився на українській державній арені передчасно[470]. “Гетьманат як форма правління, федерація з небільшовицькою Росією як державний устрій, авторитаризм як політичний режим виявилися в остаточному підсумку нежиттєздатними”, - наголошує О.Тимощук[471] і тут же намагається знайти пояснення очевидного історичного результату передусім у зовнішніх щодо системи чинниках.

На цьому фоні виваженішою конструктивнішою виглядає позиція О.Реєнта, який присвятив П.Скоропадському спеціальну монографію у серії “Особистість і доба”[472]. Власне, левова її частка, мабуть, обґрунтовано, присвячена подіям, пов’язаним із гетьмануванням П.Скоропадського. Часто сюжети набувають навіть не суто біографічного, а значно ширшого характеру: мова йде про процеси, у центрі яких перебував і вирішальною мірою впливав на які гетьман. І тут дослідник уникає перебільшень, абсолютизацій, у порівнянні з іншими авторами начебто “приземляє” свого героя. Насправді він знаходить рівнодіючу між крайнощами і, враховуючи різні точки зору, намагається відтворити реальну картину 1918 р.: розкрити “пружини”, які “виштовхнули” П.Скоропадського на політичний Олімп, схиляючись при цьому до скептичної оцінки Української народної громади, намагаючись зрозуміти особисті мотивації поведінки гетьмана[473], оцінити його персональний внесок у вироблення і здійснення політичного курсу Української Держави.

Всебічно проаналізувавши всі найважливіші зрізи функціонування гетьманської системи (органів влади, судової системи, внутрішньої і зовнішньої політики, духовно-культурного сегменту), О.Реєнт об’єктивно підкреслює позитивні моменти, водночас звертає увагу на негативи будівництва і розвитку Української Держави, політичні прорахунки, показує, як практично у кожній сфері життя накопичувалися передумови її невідворотного краху. Зрештою закономірний фінал гетьманату, на думку автора, був детермінований всім ходом подій, самою сутністю режиму, який дедалі доводив свою неспроможність, безперспективність, невідповідність і просто протилежність викликам, потребам часу.