Розділ «ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА»

Несприйняття гетьманату найголовнішими верствами українського суспільства, які сумарно складали абсолютну більшість нації, органічно доповнювалося й примножувалося непримиренною ворожістю до режиму найрадикальнішої політичної сили — більшовиків. Не вимагає доведення: якщо соціальна політика соціалістичної Центральної Ради привела її до повного антагонізму з РСДРП(б), то будь-яких надій на подолання апріорної ворожості щодо консервативно-реакційного режиму П.Скоропадського взагалі бути не могло.

Щоправда, дуже сильні й впливові наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. більшовицькі організації України були зруйновані, практично вщент розгромлені після приходу австро-німецьких окупантів. Партійні функціонери частково евакуювалися до Росії, частково, перейшовши на нелегальне становище, заходилися відновлювати підпілля.

Ні на мить не допускаючи припинення боротьби, ще до державного перевороту керівники більшовицьких організацій взяли курс на консолідацію партійних сил і утворення Компартії України. Гетьманат якщо й загальмував певною мірою цей процес, однак не міг припинити його, можливо, навіть додав більшовикам ще більшої внутрішньої переконаності у необхідності доведення до завершення розпочатої справи, а діям — більшої цілеспрямованості, настирливості.

При відтворенні процесу оформлення Комуністичної партії України сьогодні надзвичайно важливо подолати стереотипи радянської історіографії, коли абсолютним критерієм оцінок будь-якого рішення, організаційного кроку слугувала ленінська цитата. Все ж, що найменшою мірою не відповідало її змісту і духу, вважалось невірним, автоматично оголошувалося шкідливим для Російської Комуністичної партії (більшовиків), для влади рад, для інтернаціональної єдності українського і російського народів, для справи соціалістичної революції і у всеросійському і світовому масштабах[474]. При цьому закривались очі, скажімо, на очевидну асиметрію: прагнення виходити при розгляді будь-якого тогочасного питання з необхідності не зашкодити завойованому мирному перепочинку, не зірвати Брестської угоди, які давали можливість зберегти завоювання радянської влади в Росії, оголошувалися найвищою метою й найбільшою цінністю. Абсолютно природно, закономірно й виправдано, що В.Ленін дивився на проблему пошуку статуту КП(б)У через призму життєво найважливішого чинника.

Однак, коли місцеві партійні діячі намагались віднайти такий варіант конституювання КП(б)У, який би не давав окупантам жодного приводу звинуватити створювану організацію у порушенні умов Брестського миру і, водночас, створював передумови для ведення бодай у чомусь незалежної політики (а вона була абсолютною необхідністю для ініціювання боротьби з окупантами і гетьманатом), такий підхід лише засуджувався, оголошувався щонайменше помилковим.

Інакше говорячи, до проблем партійного будівництва підходили лише з позицій загальнобільшовицького центру, навіть не намагаючись поставити питання про їх погодження з українським інтересом, настроями, прагненнями народу, що потрапив у відчайдушну ситуацію й не міг миритися зі вчиненою наругою, стихійно піднімався на боротьбу. Ніхто не прагнув заглибитися в мотивацію поглядів і дій таких чесних і безмежно відданих комуністичній ідеї, справі соціалістичної революції особистостей, як М. Скрипник, Г. Пятаков, Є. Бош, В. Затонський, Я. Гамарник, Ю. Коцюбинський, С. Косіор та ін.

Тому принципово важливо підійти до непростої сторінки вітчизняної історії без найменшого упередження, спробувати виявити максимум розуміння при оцінці благородних прагнень справжніх романтиків і лицарів революції. Певні зрушення тут позначилися лише в часи пізньої горбачовської перебудови[475], однак надалі процес загальмувався, лише зрідка нагадуючи про себе поодинокими публікаціями[476].

А без реалізації позначеного підходу, гадається, взагалі важко, а то й зовсім неможливо, осягнути сутність багатьох ключових подій 1918 і наступних років, віднайти справжнє місце діяльності більшовиків України в загальноросійських і регіональних процесах.

Для зміцнення більшовицьких організацій і активізації партійної роботи в умовах гетьманського підпілля надзвичайно важливе значення мала Всеукраїнська партійна нарада, скликана 26 травня 1918 р. з ініціативи Київського комітету РСДРП(б). Скориставшись проведенням у Києві з’їзду профспілок, делегати-комуністи та інші представники більшовицьких організацій (всього близько 70 чоловік) провели нараду, на якій було представлено 12 міст (Київ, Харків, Катеринослав, Чернігів, Одеса, Полтава, Кременчук, Прилуки, Кам’янське, Ходорков, Богуслав, Гомель). Було розглянуто доповіді з місць, питання про скликання Всеукраїнської партконференції, обрано Тимчасовий Всеукраїнський комітет робітничої Комуністичної партії. До його складу ввійшли: М. Майоров (голова), Л. Картвелішвілі, О. Пирогов, М. Реут, І. Амосов, С. Хлівний[477]. Члени комітету побували у місцевих парторганізаціях, де інформували про нараду, майбутній з’їзд. У червні комітет налагодив зв’язки з Оргбюро, створеним у Таганрозі, координував з ним підготовчу роботу щодо скликання форуму.

Спільними зусиллями обидва центри змогли налагодити зв’язки з більшістю підпільних партійних організацій, сконсолідували їх.

Незважаючи на труднощі нелегальної діяльності, постійні переслідування з боку німецько-австрійських та гетьманських властей на липень 1918 р. в Україні була створена розгалужена мережа підпільних більшовицьких організацій. Відновили роботу або були створені 50 партійних комітетів, у тому числі 2 — губернських, 15 — міських, 24 — районних і підрайонних, 10 — повітових. Всього діяло 208 первинних парторганізацій, в тому числі 129 — у промислових містах і районах, 79 — у сільській місцевості[478].

Це була вже досить могутня сила, яка могла ще більше примножитись, перетворюючись у цілість, моноліт.

Розвитку процесів партійного будівництва в Україні великого значення надавали ЦК РКП(б), особисто В. Ленін. Вони були добре поінформовані про всі найважливіші події в цій галузі, докладали зусиль, щоб вплинути на зміст і характер схвалюваних рішень, сутність здійснюваних кроків. Їх, очевидно, непокоїло прагнення до створення осібної парторганізації в Україні. На засіданні Центрального Комітету 3 травня 1918 р. було ухвалено резолюцію „Про ставлення ЦК до виділення Української Комуністичної партії (дві резолюції)[479]. У пропонованому записі згаданого засідання передано зміст резолюції Таганрозької наради про утворення КП(б)У: „…Попередньо вирішено питання про створення окремої Української Комуністичної партії, остаточне рішення надано конференції від 20 червня” і зазначено, що з цього приводу прийнято дві резолюції, котрі не підлягають розголошенню. Під „конференцією від 20 червня” мався на увазі форум партійних комуністичних організацій України, що пізніше конституюватиметься як з’їзд.

Сам документ досі не виявлено, однак зміст „двох резолюцій” (або радше — двох частин однієї резолюції) відтворюється за допомогою інших документів і матеріалів. Через кілька днів „Правда” повідомляла: „Центральний Комітет РКП(б), обговоривши питання про виділення окремої Української Комуністичної партії з Російської Комуністичної партії, не має жодних заперечень проти створення Української Комуністичної партії, оскільки Україна є самостійною державою”[480]. Про другу резолюцію говорив на І з’їзді КП(б)У Е. Квірінг: „Негласна постанова ЦК, відповідно до якої повинен бути виділений офіційно Український ЦК, а неофіційно він існує як обласний центр”[481]. Водночас, щоб не дати Німеччині та Австро-Угорщині приводу для звинувачень уряду Радянської Росії і РКП(б) у порушенні умов Брестського миру щодо України, в офіційних документах Комуністичної партії (більшовиків) України говорилося про формальне закріплення самостійності місцевих партійних організацій у питаннях їх діяльності[482].

Отже, точка зору ЦК РКП(б) на питання про характер утворення республіканської партійної організації в Україні залишалася незмінною з листопада-грудня 1917 р.: Компартія України мала бути складовою частиною єдиної загальноросійської партії, підкорятися рішенням ЦК РКП(б). З цим зовсім не узгоджувались наміри і сподівання „лівих”. Вони, як і раніше, прагнули до заснування самостійної комуністичної організації в Україні як ефективного знаряддя здійснення рішучих революційних дій, що, за їх розрахунками, ставали дедалі нагальнішими. Їх лідер Г. Пятаков не один раз наголошував: „Повстання на Україні розгортається…, повстання на Україні — неминучий факт… Організуйте повстання! Це — лозунг дня. Це — знак, під яким ми переможемо!”[483]

„Ліві” відверто критикували ЦК РКП(б), РНК РСФРР за нерішучість, поступливість світовому імперіалізму, обґрунтували необхідність ліворадикальних дій більшовиків України. „Радянський уряд, над яким знущається німецький імперіалізм, який не піднімає рукавички, котру йому кинули, який поступається крок за кроком, перестав бути активним чинником європейської революції”[484], - наголошували вони.

Інтереси ж розвитку світової революції, буцім-то, детермінували нарощування зусиль з боку комуністів України, зокрема, посилення їх організаційного впливу на повстанський рух. „Зв’язуючи німецькі сили, — доводили „ліві”, - Україна допомагає Радянській Росії створювати її розладнаний організм і перетворитись знову на чинник світової революції”[485].

Ще з більшою категоричністю зазначена позиція проводилася через статтю у „Коммунисте” „Надгробное слово „тезам” т. Скрипника”. „Ми не стоїмо за збереження Рад. влади що б то не було і за будь-яку ціну — гучно декларували погляди „ліві” — і надаємо їй значення лише остільки, оскільки трудящі маси можуть творити через неї свою волю. Більше того, в кайданах німецького імперіалізму вона зживає себе…З нашої т[очки] з[ору], саме існування Російської Рад[янської] вл[ади] значною мірою залежить від ходу і наслідків повстання на Україні”[486].

Тимчасом скликання установчої конференції (її вирішено було провести за умови якомога ширшого представництва в Москві) відкладалося. Адже дістатися столиці РСФРР делегатам від підпільних організацій окупованої України було дуже важко. Навіть на 1 липня 1918 р. значна частина делегатів ще залишалася в дорозі. Тому 2 липня було вирішено розпочати приватну нараду делегатів (на час її відкриття зібралися 32 делегати з ухвальним голосом), яка тривала чотири дні. Нарада визначила нову дату відкриття конференції — 5 липня 1918 р., виробила порядок денний, постановила конституювати зібрання як „Перший з’їзд партійних організацій комуністів (більшовиків) України”, прийняла рішення про надання права ухвального голосу лише тим представникам організацій, які працювали у підпіллі на окупованій території, тобто знаходились на самому вістрі боротьби. Більшість провідних діячів більшовиків України, хоч і справляла значний вплив на хід і рішення з’їзду КП(б)У, мала лише дорадчий голос. З огляду на гостру боротьбу, що точилася між ними, такий підхід виявився доцільним, сприяв виробленню зваженої політичної лінії.

Група делегатів наради склали делегацію, що напередодні 5 липня відвідала В. Леніна. У ході тривалої розмови було обговорено найважливіші питання порядку денного з’їзду, тези і проекти резолюцій.