Розділ «ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА»

Перед гетьманським режимом гостро стояло завдання впорядкування відносин з земствами та міськими думами. В першу чергу слід було визначити їх роль та функції у новій державі. З цією метою при міністерстві внутрішніх справ створили “Комісію для перегляду закону про організацію земського самоврядування” та “Комісію діячів міського самоврядування”. Їх очолили відомий земський діяч, князь О.Голіцин та колишній голова Київської міської думи І.Дяков[528]. Слід було також обмежити свавілля губернських старост, які без будь-яких підстав часто заарештовували земських діячів. Цю функцію було покладено на департамент місцевого самоврядування при міністерстві внутрішніх справ, який очолював В.Сціпіон. На початку червня департамент направив на місця спеціальні циркуляри, якими керівникам губерній заборонялося заарештовувати представників земських органів без відповідної санкції міністерства[529].

29 червня 1918 р. гетьман ухвалив закон “Про надання губернським старостам права розпускати волосні земські зібрання та управи”, в якому визначалися умови припинення діяльності земств. Замість розпущених органів самоврядування губернські старости тимчасово призначали волосні ради у складі 3–5 осіб[530].

У вересні 1918 р. гетьман скасував постанову Тимчасового уряду від 21 травня 1917 р. про губернських та повітових гласних і прийняв власний закон і правила проведення виборів. Усіх гласних передбачалося обирати таємним голосуванням терміном на три роки. Всіх виборців поділяли на три виборчі курії: 1) платники вищих ставок податків, а також особи з вищою освітою та ті, хто володіють землею і ведуть власне господарство; 2) платники середніх податків; 3) решта платників[531]. У жовтні 1918 р. Скоропадський ухвалив закон про ліквідацію волосних земств.

Основні напрями внутрішньої політики Української держави затверджувала Рада міністрів. Відтак від її персонального складу та політичних поглядів залежав внутрішньополітичний курс держави. Переважна більшість міністрів та і сам гетьман були прихильниками твердої, навіть жорсткої влади в Україні. Зважаючи також на нестабільність ситуації, вони робили особливий акцент на створенні й налагодженні функціонування мережі силових структур, репресивного апарату.

Нова влада змушена була долати правовий вакуум, який, щоправда вона сама ж і створила, скасувавши все демократичне законодавство Центральної Ради. Тому Рада міністрів, яка зосереджувала в своїх руках виконавчу, законодавчу та судову владу і була підзвітною тільки П. Скоропадському, активно використовувала законодавчі акти царської Росії та Тимчасового уряду. Зокрема, саме російське імперське законодавство склало підвалини охоронної політики Гетьманату. П. Скоропадський та голова Ради міністрів і одночасно міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб були противниками військової доктрини Центральної Ради про міліційну систему побудови збройних сил. Тому з другої половини травня 1918 р. вони розпочинають створювати спеціальні збройні підрозділи, що підпорядковувалися безпосередньо гетьманові.

18 травня було затверджено постанову “Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної Варти”. Практично всі положення, якими регламентувалася діяльність новоутвореного департаменту у складі МВС, визначалася “Сводом Законов Российской империи”. Функції політичної поліції мали виконувати територіальні освідомчі відділи. Директором департаменту Державної Варти гетьман призначив О. Аккермана, колишнього товариша (заступника) прокурора Віленського окружного суду. Функції охоронної структури були досить широкими, пов’язаними з організацією інституцій Варти на місцях; попередженням карних злочинів і охороною громадського порядку; доглядом за митними та трактирними закладами; контролем за зберіганням, торгівлею і перевезенням вибухових речовин, доглядом за жебраками; боротьбою з порушеннями горілчаної монополії; інспекцією та загальним керівництвом карним розшуком в державі[532].

Однак, принципово орієнтуючись на систему побудови поліційних підрозділів, П. Скоропадський і Ф. Лизогуб намагалися на практиці враховувати також національну специфіку та особливості часу. Зокрема, гетьман прагнув забезпечити міцність підвалин своєї влади, спираючись на українське козацтво та добровольчі формування.

Водночас П. Скоропадський не полишав надій залучити до державної співпраці українські політичні партії. В перших числах червня 1918 р. він доручив директору Українського телеграфного агентства Д. Донцову домовитись у цих питаннях з лідерами УПСФ. Однак ті знову відмовилися від співпраці, що змусило гетьмана піти на ряд перестановок у Раді міністрів. 20 червня 1918 р. він направив “Відручний лист пана Гетьмана пану голові Ради міністрів”, яким закинув Ф. Лизогубу, що підбір кадрів до міністерства внутрішніх справ носить випадковий характер. Крім того, переважна більшість урядовців діють всупереч з духом державної програми. Голові уряду ставилося в вину саботування розробки та проведення земельної реформи. Рада міністрів також майже нічого не робила для обмеження свавілля польських поміщиків на Правобережній Україні, які влаштовували при допомозі австро-угорських військових підрозділів карні експедиції, щоб повернути поділені селянами поміщицькі землі. Це було не тільки однією з причин агітації проти уряду, але й піднімало селян на повстання проти гетьмана. Уряд практично не протидіяв спекуляції, що набула небачених масштабів. Тому на міністра внутрішніх справ П. Скоропадський покликав І. Кістяківського, а продовольчі справи перебрав на себе С. Гербель.

У липні П. Скорпадський доручив Д. Дорошенку{20}, що став міністром на особистісних засадах, ще раз порозумітися з українськими політичними партіями і запропонувати їх представникам не тільки ввійти до складу гетьманського уряду, а й обіцяв посаду прем’єра. Однак і нова ініціатива гетьмана була зустрінута вкрай прохолодно. Це, очевидно, підштовхнуло П.Скоропадського ще жорсткіше взятися за наведення “порядку в Україні”. Важливе місце при цьому надавалося міністру внутрішніх справ.

Після того, як його очолив І. Кістяківський, Державна варта, як основний департамент МВС отримала завдання зосередити основну увагу на боротьбі з повстанським рухом. Активну допомогу їй мали надати добровольчі загони хліборобів, які з ініціативи І. Кістяківського почали формуватися у серпні 1918 р. в Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях. Безпосереднє керівництво та відповідальність за їх створення покладалися на повітових старост. І. Кістяківський намагався навести порядок в державі шляхом проведення твердої політики. Її складовою стала боротьба з ліворадикальними партіями і течіями. Досягти бажаного міністр внутрішніх справ вважав за можливе шляхом арешту партійних лідерів.

24 вересня 1918 р. гетьман затвердив ухвалену Радою міністрів “Тимчасову постанову про міри проти осіб, які загрожують державній безпечності Української держави та її правопорядкові”, яка надавала міністру внутрішніх справ право видавати дозволи на арешти до двох місяців, а губернським старостам — до двох тижнів[533].

Пріоритет інтересів держави над інтересами особистості став визначати основні напрямки внутрішньої політики Української Держави з літа 1918р. Його підтримали гетьман та переважна більшість урядовців. Одним із прикладів подібних підходів став закон від 24 липня 1918 р. ”Про кримінальну відповідальність за перевищення граничних цін та спекуляцію”.

У ньому, зокрема, визначалося сім видів покарань: позбавлення всіх особистих прав; ув’язнення; великий штраф; відшкодування у розмірі не менше подвійної суми перевищення граничних цін; конфіскація майна; сплата судових витрат та заборона торгувати. Усі справи про перевищення граничних

цін та спекуляцію передавалися до компетенції окружних судів, у засіданнях яких заборонялося брати участь присяжним засідателям. Вироки окружних судів вважалися остаточними й оскарженню не підлягали.

В Українській Державі грубо зневажалися, ігнорувалися права й свободи людини. Це, зокрема, стосувалося надання переважній більшості законів зворотної сили; гіперболізації виняткової і виключної підсудності; можливості визначення складу злочину не законодавцем, а адміністративною особою або військовим командуванням; дозволу на слухання окремих справ без участі адвоката; неможливості для громадян оскаржити рішення військових судів; перевищення компетенції останніх щодо цивільних громадян; практики розгляду кримінальних справ без дізнання і слідства; відсутності чіткого розмежування карної й адміністративної відповідальності; заборони колишнім засудженим мешкати в окремих місцевостях; надання старостам та отаманам права притягати громадян не лише до адміністративної, але й до кримінальної відповідальності; дозволи на арешти без суду і слідства; застосування примусового вислання до двох років за рішенням службових осіб; позасудового розгляду кримінальних справ тощо[534].

Однак навести порядок в державі лише за допомогою арештів, інших репресивних заходів не вдавалося. Навпаки, проти дій І. Кістяківського виступили представники всіх політичних партій. Не підтримували політику “твердого курсу” й міністри-ліберали: М. Василенко, С. Гутник та В. Зіньківський. У міністра внутрішніх справ загострилися стосунки й з німецьким командуванням, яке він звинуватив у тому, що воно знало про таємні переговори між В. Винниченком (головою опозиційного Гетьманату Українського національного союзу) і Х. Раковським (керівником делегації РСФРР на мирних переговорах з Українською Державою) й не повідомило про це український уряд. У жовтні 1918 р. Державна варта зробила обшук у приміщенні делегації та консульства Радянської Росії, де знайшла документи, що підтверджували звинувачення І. Кістяківського. Німці ж почали вимагати повернення документів та відставки міністра внутрішніх справ. На захист Кістяківського виступило 9 гетьманських міністрів. Це призвело до кризи Ради міністрів.

Чимало зусиль керівництво Гетьманату докладало до того, щоб встановити контроль над добровольчими збройними формуваннями, які виникли ще з початку весни 1918 р. Планувалося обмежити їхню діяльність охороною громадського спокою та залучати такі загони до придушення антигетьманських повстань. Правовим документом, що узаконив існування хліборобських загонів в Українській Державі, став обіжник міністра внутрішніх справ І. Кістяківського до губернських старост від 13 серпня 1918 р.

Важливим елементом загальних національно-правових основ Української Держави став “Універсал Його світлості Ясновельможного Пана Гетьмана Усієї України та військ козацьких Павла Скоропадського до народу українського” від 16 жовтня 1918 р., який оголошував про відновлення українського козацтва. Воно мало стати “твердою опорою для проведення в життя і свідомість українського народу всіх реформ, викликаних обставинами сучасного моменту[535].

Значний вплив на формування основних напрямів внутрішньої політики Української Держави мали й інші гетьманські грамоти та відручні листи.

2 липня 1918 р. П. Скоропадський затвердив закон “Про громадянство Української Держави”. Згідно четвертої статті цього законодавчого акту всі російські піддані, тобто всі мешканці українських губерній, які перебували на території України в день прийняття цього законопроекту, отримали українське громадянство. Ті, хто не бажав цього, мали до 2 серпня 1918 р. подати до місцевих органів влади відповідну заяву. Статті цього закону чітко визначали умови, за яких українське громадянство могли отримати іноземці. Головною умовою було те, що вони протягом трьох попередніх років мали проживати на території України.