Розділ «ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА»

І з’їзд КП(б)У працював у Москві 5-12 липня 1918 року. У його роботі взяли участь 65 делегатів з ухвальним голосом, що представляли 40 партійних організацій, в яких налічувалося понад 4,3 тисячі членів партії. Делегатів з дорадчим голосом нараховувалося 154. Крім того, на з’їзді було 114 гостей. Таким чином, загалом у роботі І з’їзду КП(б)У взяло участь понад 330 чоловік.

Порядок денний з’їзду був таким: 1. Доповідь Організаційного бюро по скликанню з’їзду. 2. Доповідь Тимчасового всеукраїнського партійного комітету. 3. Звіт більшовицької фракції в Народному Секретаріаті. 4. Про поточний момент. 5. Про збройне повстання. 6. Про державні відносини Радянської України з Радянською Росією. 7. Про ставлення до так званих „рад”. 8. Про ставлення до інших партій. 9. Про об’єднання з лівими українськими соціал-демократами. 10. Про партію. 11. Організаційне питання. 12. Вибори Центрального Комітету.

З приводу практично кожного пункту порядку денного вибухали палкі дискусії.

Особливе значення, природно, мала оцінка ситуації, прогнозування перспективи і, вже залежно від того, обрання лінії поведінки й принципів партійного будівництва.

Основну доповідь з питання про політичне становище і завдання партії зробив Г. Пятаков, а співдоповідачами були Я. Яковлєв (Епштейн) та М. Скрипник.

За оцінками доповідача, в капіталістичному світі, передусім в усіх країнах, що воювали, „спостерігався колосальний господарчий розвал”[487]. Особливо відчайдушне становище Німеччини і Австро-Угорщини штовхнуло їх уряди на Брестський „хлібний мир” з Центральною Радою, на воєнний похід на Схід, першим пунктом якого стала Україна з її велетенськими матеріальними ресурсами. В інтересах світового капіталу було продовжити просування й далі, за Кавказ, в Азію. Однак сил для цього не було. Їх не було навіть для того, щоб тримати в покорі Україну, народ якої повстав проти страшного пограбування. Г. Пятаков згадав про факт звернення німецького посла у Києві барона фон Мумма до свого уряду з проханням про надсилку в Україну додатково ще 10 корпусів, чого Німеччина зробити не могла[488].

Доповідач виявив елементи реалістичного розуміння ходу подій. „Надії деяких товаришів, — говори він, — на по-кур’єрськи швидкий розвиток міжнародної революції не виправдалися, і зрозуміло чому”[489]. Причина затримки цього „кур’єрського поїзда” вбачалася в тому, що „соціалістична революція на Заході відбувається далеко не так просто, як могло здатися раніше”, - а шлях, який довелося долати, це „шлях не простого переходу влади до рук пролетаріату, а шлях розкладу, руйнування капіталістичного ладу і господарства, шлях хаосу і запустіння, взагалі шлях розриву усіх соціальних зв’язків”. Лише „пройшовши через безодню жаху, голоду, зубожіння і здичавіння. суспільство зазнає потрясінь від повстань робітників, і через повстання до диктатури пролетаріату соціалістична революція може дійти тільки пройшовши через розклад капіталізму”[490]. Отже орієнтир суспільного розвитку вважався доповідачеві цілком у дусі палкого революціонаризму.

Проте становище революційного руху на Заході в уявленні Г. Пятакова поставало не таким уже й безперспективним. Страйки у Відні, Будапешті, Празі, Берліні на підтримку радянської Росії хоч і були придушені військовою силою, означали серйозні кроки вперед. Небачених розмірів досяг розклад окупаційних армій Німеччини та Австро-Угорщини в Україні.

На відміну від зовнішньополітичного, дещо схематичнішим (довелося враховувати фактор часу) виявився аналіз внутрішньополітичного становища, який містився у доповіді. Г. Пятаков виділив три головних політичних табори, між якими розгорталася боротьба — „трикутний бій” — за майбутнє України.

Перший, «правлячий», «німецько-гетьманський» центр був приречений на неминучу поразку.

Другий — колишні партії Центральної Ради — українські есери й українські соціал-демократи кваліфікувався як «дрібнобуржуазна контрреволюція» і поставав як сила, з якою доведеться вести жорстоку боротьбу, оскільки в момент вирішального бою з антинародним режимом за цими «пройдисвітами і політичними авантюристами» можуть піти маси.

Третій — радянський центр, — створений у грудні 1917 р. (Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет рад) після січневої (1918 р.) перемоги, потім мав залишити територію України. Зауваживши, що не варто переоцінювати географічний чинник, Г. Пятаков наполягав на тому, що, «вислизнувши» «з рук Радянської влади», територія України «політично, в розумінні політичного групування тієї маси населення, яке об'єктивно повинно було стояти на боці Радянської влади, територія ця не лише не вислизнула з наших рук, а, навпаки, зв'язалась із Радянською владою ще більше. Маси, що залишились через ту втому, яку вони винесли з війни, пасивними під час березнево-квітневої збройної боротьби з німецькою армією, ці маси населення стали на бік Рад під впливом свого безпосереднього життєвого досвіду. Коли ці верстви стали активно на нашу сторону, то політичний Радянський центр на Україні виявився, безперечно, у виграші, і ми одержали блискучу політичну перемогу, зазнавши страшної воєнної поразки і воєнного розгрому»[491].

Крім згаданих, на думку доповідача, існувало ще дві сили в Україні.

В умовах катастрофічної втрати авторитету німецько-гетьманського режиму і наростання австро-німецьких суперечностей на грунті поділу награбованої здобичі з'явилися істотні ознаки оформлення громадської групи з метою «відділення України від Росії і створення Української держави для включення її в систему австрійської, м'якшої, як вони кажуть, щодо України держави»[492].

І, врешті, останній табір — «табір дрібнобуржуазної російської контрреволюції, який охоплює дрібну буржуазію так званих національних меншин на чолі з правими есерами і меншовиками»[493]. Ця сила підтримується англо-французьким капіталом.

Здійснений аналіз, на гадку Г. Пятакова, переконливо свідчив, що «збройне стихійне повстання на Україні має набути нечувано широких розмірів». Він доводив, що жоден попередній етап революційної боротьби «не міг втягнути в активну боротьбу такі широкі верстви, втягнути саме не пасивно у розумінні співчуття, а активно, у розумінні збройних дій, такі широкі верстви селянства, які уже втягнуті і втягуються ще зараз»[494].

На користь такого висновку свідчило те, що раніше мова йшла про повалення реакційного режиму, про завоювання політичних свобод, про передачу землі селянству, а в умовах літа 1918 р. йшлося, з одного боку, про те, «щоб утримати землю, отриману вже від Радянської влади, а з іншого боку, утримати в своїх руках і не дати супротивнику хліб, який у селян віднімається»[495].

Захоплюючи слухачів непідробною щирістю, високим революційним пафосом, Г. Пятаков чеканно підсумовував: «…Ми ставимо на вістря кута всіх завдань нашої партії на Україні завдання організації і усвідомлення того повстання, яке там розвивається»[496]. Ретельний аналіз розміщення військово-стратегічних сил давав підстави сподіватися, що при «достатній організованості і всезагальності повстання Радянська влада на Україні переможе»[497].

У доповіді накреслювались конкретні завдання партії, що поставали у сфері військово-технічної підготовки повстання, у першу чергу, створення розгалуженої мережі військово-революційних комітетів, об'єднаних політичним центром (саме політичним, а не військово-технічним), яким є Народний секретаріат України. Тим самим, на погляд Г. Пятакова, було б створено апарат влади.

Власне, про партійні завдання, передусім про внесення в рух свідомості, вироблення політичної лінії доповідач не говорив, хоча на останок висловив тверде переконання в тому, «що партія наша не опиниться в тенетах у цей рішучий момент історії України. Я впевнений, що вона буде на чолі збройного повстання і переможе знову і знову, прокладаючи шлях до Соціалістичної Республіки всього світу…»[498].