Розділ «ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА»

До національно-правових основ Гетьманату відносилися й спеціальні законодавчі акти. Зокрема, тимчасовий закон “Про Верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України” від 1 серпня 1918 р. передбачав створення у таких випадках тріумвірату — колегії верховних правителів держави з трьох осіб. Одного з них визначав сам гетьман, одного обирав Державний сенат і одного — Рада міністрів. Через два дні після прийняття цього закону гетьман визначив своїми кандидатами Д. Дорошенка та С. Завадського.

Звісно, керівництво Гетьманату завжди непокоїло ставлення до себе з боку командування окупаційних військ. Тому особливо важливою справою було визнано налагодження дружніх відносин безпосередньо з керівництвом держав Четверного союзу. Дії гетьманського уряду сприяли тому, що 22 травня 1918 р. головнокомандуючий німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Г. фон Ейхгорн видав наказ, яким зобов’язував своїх підлеглих сприяти новій владі у її діяльності. 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала гетьмана П.Скоропадського та Українську Державу.

Принагідно, гадається, варто торкнутися характеристики політико-правових підвалин гетьманської державної моделі, які давали їй представники консервативного напрямку вітчизняної історико-політичної науки. Один із його основоположників та визначних теоретиків В. Липинський виділяв у внутрішній політиці Української Держави три основні моменти, які згодом були взяті на озброєння представниками гетьманського руху. Перший, уже розглянутий і оцінений вище, декларував, що державний переворот 29 квітня 1918 р., був здійснений П. Cкоропадським власними силами при нейтральності окупаційних військ.

На основі оцінки внутрішньої політики гетьманського уряду В. Липинський вивів принцип територіального патріотизму. Його сутність полягала в тому, що “нашу націю творять всі жителі України”. Однак, суспільна практика 1918 р. не дає підстав для беззастережного погодження з тезою, істинність якої викликає серйозні сумніви. Адже Рада міністрів відкрила кордони для всіх хто, тікав з РСФРР, в результаті чого Україна стала не лише притулком для численних прихильників єдиної і неподільної Росії. Негативно ставлячись до будь-якого самоврядування України, вони тим не менше отримували українське громадянство й істотно впливали на діяльність вищих та місцевих органів влади. Все це не сприяло співпраці гетьмана з українськими соціалістичними партіями, без союзу з якими за тогочасних умов неможливо було розраховувати на скільки-небудь ефективну розбудову незалежної України, плідну національну самореалізацію. Врешті переважна більшість російських офіцерів під особистим патронатом П. Скоропадського перечекала скруту й у критичний момент пішла служити в Добровольчу армію, ідейно-політичною платформою якої був єдинонеділимський курс, непримиренна ворожість до української державності.

Не можна погодитися і з третім постулатом В.Липинського, буцімто гетьманський уряд виражав інтереси всіх класів і націй України. Якщо в національно-культурному будівництві Рада Міністрів запропонувала більш-менш адекватну політику, то цього зовсім не можна сказати про соціально-економічні перетворення в Україні. Дії уряду цілком визначено були спрямовані передусім і головним чином на захист інтересів заможних верств населення держави, трудові елементи розглядалися в традиційній схемі класових суспільств як об’єкти експлуатації.

Окремо слід сказати, що гетьманат не зміг створити і основного гаранта національної державності — побудувати достатньо дієздатні збройні сили, хоча й надавав цьому аспекту діяльності особливо великого значення. Останнє цілком зрозуміло. Досвідчений професіонал П. Скоропадський, як ніхто інший з української верхівки, усвідомлював роль військового чинника у державному будівництві. А, зважаючи на присутність в Україні чисельного окупаційного війська, на реальну політичну вагу можна було розраховувати лише за наявності відповідної матеріальної противаги. Втім те ж добре розуміли й німці та австрійці.

Планомірна реорганізація української армії розпочалася у другій половині травня 1918 р. Розробку відповідного плану гетьман доручив начальникові Генерального штабу полковнику О. Сливинському. Згідно його пропозицій, передбачалося зберегти розроблений ще за часів Центральної Ради проект створення армії. Новим тут було лише те, що замість двох окремих піхотних бригад передбачалося формування Сердюцької дивізії з кінним полком при ній.

У червні 1918 р. було проведено реорганізацію Генерального штабу. При ньому створили ряд нових відділів: залізничний відділ, інспектуру артилерії та повітряних сил. До роботи у штабі гетьман залучив відомих військових: генерал-полковників М. Юнаківа та С. Дельвіга, полковників В. Петріва, В. Сальського, В. Садовського, В. Євстимовича та інших.

29 червня 1918 р. були затверджені умови вступу до української армії. Головною серед них була необхідність безумовної вірності ідеї незалежності України[536]. Також ставилася вимога наявності певного зв’язку з українськими землями. Перевагу надавали тим, хто народився чи постійно проживав на території України. У червні гетьман затвердив законопроект про чини української армії. 24 липня Рада міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов’язок. Строкова служба в піхоті мала тривати два роки, в кінноті та артилерії — три, а на флоті — чотири роки.

У липні, з призначенням командирів піхотних полків, було завершено формування командного складу піхотних частин армії Української держави. Значної уваги надавалося й формуванню кінних військових частин. Кіннота Гетьманату складалася з 21 кінного полку, одного кінного дивізіону та однієї сотні. Згодом було затверджено рішення сформувати ще вісім корпусних кінних полків. Передбачалося існування чотирьох полків запасу.

Планом відбудови регулярної української армії передбачалося створення дієздатних артилерійських військових частин. Згідно затверджених штатів військове міністерство почало комплектування 16 легких польових гарматних бригад, які мали складатися з 48 легких гарматних полків. Крім цього, мали бути сформовані чотири мортирні, три гірсько-гарматні та три кінно-гарматні дивізіони, Сердюцький гарматний полк, одна кінно-гарматна та декілька протиаеропланових батарей. У липні 1918 р. Рада міністрів прийняла рішення про матеріально-технічне та кадрове зміцнення артилерійських частин при бригаді отамана О. Натієва: одного легкого гарматного полку, окремої кінно-гірської батареї та важкого гарматного дивізіону.

Було оголошено про заходи щодо сформування семи окремих важких дивізіонів та десяти окремих важких батарей. Значні кошти гетьманський уряд виділив на зміцнення п’яти гарматних складів, двох арсеналів, восьми збройних майстерень та тридцяти двох гарматних парків. Фінансову підтримку отримали Луганський патронний завод, Катеринославська снарядна майстерня, Деміївський снарядний та Шосткінський пороховий заводи. Скоропадський підтримав пропозицію міністерства військових справ про виділення коштів на реконструкцію в Шепетівці складів спеціального хімічного призначення та запасів протигазів.

У серпні 1918 р. на базі колишніх інженерних частин почалося формування дев`яти інженерних полків, шістнадцяти куренів та Сердюцької інженерної сотні, двадцяти залізнично-шляхових частин. Уряд виділив кошти на організацію Першої Української залізничної бригади, що складалася з чотирьох окремих кадрово-залізничних сотень. При кожному корпусі були започатковані навчально-кадрові радіотелеграфні дивізіони, а при Генеральному штабі — радіостанція.

Автомобільні частини Гетьманату мали включати дев’ять окремих панцирно-кулеметних дивізіонів та дванадцять автомобільних рот. При кожному корпусі передбачалося сформувати окрему автомобільну колону. У вересні було оголошено про створення окремого навчально-кадрового автомобільного куреня, який мав готувати поповнення для українських автомобільних частин.

Не залишилася без уваги П.Скоропадського та Ради міністрів й авіація. В Українській державі її передбачалося сформувати з трьох навчально-кадрових повітрозагонів та тридцяти двох авіазагонів. Керівництво авіаційними частинами знаходилось в руках управління інспектора повітроплавання, яке очолював полковник О. Горшков. Потреби української авіації в ремонті задовольняв би повітроплавний завод “Матіас” у Бердянську. На його реконструкцію уряд виділив значні кошти.

Гетьман вживав заходів для деполітизації військових частин держави. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затвердив закон “Про політично-правове становище служащих Військового відомства”. Згідно з ним, військовим заборонялося “входити до складу і брати участь у будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мали політичний характер”[537]. Вони також не мали права бути присутніми на мітингах і маніфестаціях. Це дало можливість П. Скоропадському на певний час ослабити вплив політичних партій на військові частини та зміцнити дисципліну.

До української армії входили також військові частини, сформовані з українців-військовополонених. Їх почали створювати ще за Центральної Ради з полонених-українців, що знаходилися в таборах Австро-Угорщини та Німеччини. Про долю Першої Української (Синьої) дивізії вже говорилося вище. В червні 1918 р. було закінчено комплектування Першої Козацько-Стрілецької (Сірої) дивізії. Її розташували на кордоні з районі Стародуба й Конотопу. Командиром полку призначили М.Сокиру-Яхонтова.

У серпні 1918 р. Cкоропадський дав згоду на формування полку Січових стрільців та Чорноморського козачого коша. Полк вирішили комплектувати у Білій Церкві, а згодом він отримав назву Окремий загін Січових стрільців. До його складу ввійшли колишні вояки галицького полку Січових стрільців та незначна кількість добровольців — наддніпрянців.

26 серпня 1918 р. гетьман затвердив “Положення про Чорноморський козачий кош”. Соціальною базою нової військової частини стали представники заможних верств населення України. Кош комплектувався за круговою порукою й по рекомендації старшин. Основою кошу стали 12 пластунських сотень.

Гетьманський режим прагнув, щоб увесь тягар військової повинності ліг на заможне сільське населення Української Держави, яке він вважав найконсервативнішим та стабільним класом. Першим військовим формуванням такого типу стала Окрема Сердюцька дивізія. У липні 1918 р. уряд оголосив набір новобранців до дивізії — добровольців у віці від 18 до 25 років. Одночасно затверджено постанову Ради міністрів про виділення міністерству військових справ і флоту близько 63 млн. крб. на витрати щодо комплектування нової української дивізії. Ця військова частина мала складатися з чотирьох Сердюцьких піших, Сердюцько-Лубенського кінно-козачого та легкого Сердюцького гарматного полків, інженерної сотні й кінного дивізіону. Командиром дивізії гетьман призначив полковника О. Клименка.