Розділ «ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА»

Надзвичайно складним виявився процес пошуку революційної платформи в нових умовах для УПСР. До свого IV з'їзду, який також через численні арешти проходив нелегально у лісах Святошина та Пущі-Водиці 13–16 травня 1918 р., українські есери підійшли практично в стадії розколу. Й ліве, й праве крила були представлені на з'їзді приблизно однаковою кількістю делегатів. Через те з деяких питань голоси розбивались навпіл й узгодженого рішення досягти так і не вдавалося.

Правиця партії вважала, що революція скінчилася, й пропонувала використати «передишку» для «організації мас, піднесення їхньої культурности, клясової і національної свідомосте» в умовах легальної або напівлегальної діяльності партії. Деякі з провідників цього крила пропонували вихідним моментом у пошуку тактики обрати «збереження української державності» — як одного з найбільших здобутків революції. Відповідно до цього вважалось за можливе брати участь у «сурогаті парламенту» — Державній Раді, якби вона була скликана гетьманом.

Ліва частина партії, навпаки, вважала революцію незакінченою. Рішуче протестуючи проти «національно-державницької та еволюційної» політики правиці партії, ліва течія закликала до продовження класової соціалістично-революційної боротьби трудящих мас, до переходу партії в підпілля для організації повстання робітників і селян проти гетьманщини.

Відповідними були й запропоновані обома частинами проекти резолюцій.

Правиця партії виходила з того, що гетьманський переворот призвів до ситуації, яка суперечить розстановці сил у країні, «є ненормальною, з точки погляду громадської еволюції, є результатом насильної узурпації влади елементами, що не мають опори в країні. Тому одним з біжучих тактичних завдань партії є боротьба проти сучасного правительства за демократизацію політичного і соціяльного життя України. Для цієї боротьби партія повинна взяти активну участь в тому масовому рухові, який помічається з приводу перевороту, направляючи і використовуючи його в цілях привернення демократичного ладу на Україні»[445].

Праві вважали, що потенціал УПСР великою мірою вичерпано, вона не в змозі далі протистояти контрреволюції, перешкодити спадові революційної хвилі. Тому вони доходили висновку, що влада соціалістичних елементів суспільства об'єктивно неможлива, а відтак — відмовлялись брати участь в урядових структурах. Замість того основою тактики мало стати зміцнення партійних позицій у масах, різнобічна робота в різних організаціях і консолідація самої УПСР[446].

Такій маловиразній і дуже поміркованій позиції лівиця партії протиставила дуже рішучий, безкомпромісний проект резолюції. В ньому засуджувалась попередня діяльність ЦК УПСР як така, що збочила від соціалістичних засад, «в результаті чого партія збанкротувала і об'єктивно сприяла успіху контрреволюції на Україні, встановленню монархії і знищенню всіх здобутків революції»[447].

Орієнтуючись на невідворотне революційне піднесення і в Україні, і в цілому світі, ліве крило УПСР задекларувало в проекті резолюції, що воно:

«а) лічить завданням моменту для революційно-соціалістичної партії широку організаційно-революційну роботу в масах, аби запобігти дезорганізованим виступам народніх мас, ослаблюючим революційні сили демократії;

б) висовує наперед організовану активну боротьбу, згідно традиціям соціалістів-революціонерів;

в) різко відмежовується від соціалістичних і несоціалістичних суспільних течій на Україні, які компромісовою політикою затемнюють завдання клясової боротьби; вважає, що партія мусить непохитно прямувати до консолідації всіх революційно-соціалістичних сил, аби

шляхом класової боротьби досягнути остаточної перемоги соціялізму»[448].

У результаті голосування резолюція правого крила зібрала трохи більше голосів, аніж лівого. Щоб уникнути розколу, який вимальовувався дедалі наочніше, праві погодились на ухвалення спеціальної резолюції, згідно з якою вищою законною, обраною народом владою визнавались Українські Установчі збори, а найпершим завданням — боротьба за їх скликання. Подібного компромісу не вдалося досягти при розгляді питання про перегляд аграрної програми — більшість делегатів брати участь у голосуванні відмовились.

Під час виборів ЦК УПСР до його складу ввійшли представники переважно лівого крила (Л. Ковалів, А. Заливчий, Г. Михайличенко, Лашкевич, В. Приходько, М. Шраг — члени ЦК; К. Корж, М. Чечель — кандидати в члени ЦК). Іншими словами, Центральний Комітет партії набув лівого забарвлення. Обираючи власний шлях революційних дій, він ухвалив 3 червня 1918 р. постанову щодо внутрішньої тактики партії, згідно з якою ліквідовувались (з огляду на переслідування соціалістичних організацій гетьманським режимом) всі до того часу наявні легальні організації. Партія в цілому переходила на нелегальний стан, санкціонувалась також необхідність політичного терору проти «найшкідливіших і найвпливовіших представників реакційної деспотії в центрі і на місцях, як рівно і представників інтернаціональної контрреволюції на Україні…» «Політичний терор, — говорилося в постанові, — випливає з поглядів революційного соціялізму на ролю людської особи в історії; на нього нам дає право недавнє революційне минуле і сучасне… Систематичний терор, сполучений з иншими формами одвертих масових виступів (робітничих страйків, селянських аграрних заворушень, демонстрацій, саботажу тощо), набірає величезного значіння: він веде до дезорганізації ворога. Крім дезорганізаційної ролі, терор одночасно послуговує пропагуванню й агітації, уявляючи з себе форму одвертої боротьби, яка проходе перед очима всього народу, руйнує авторитет уряду і викликає до життя нові революційні сили… Нарешті, терористична діяльність нелегальної революційної партії є засобом самооборони і охорони організації від шкідливих елементів, шпигунства та зрадництва. Терористична діяльність припиниться тільки після перемоги над реакційним деспотизмом і повного відновлення всіх політичних громадянських свобід»[449].

Слід зауважити, що факти терористичної діяльності лівих українських есерів невідомі. Проте вони вітали вбивство 30 липня 1918 р. російським лівим есером Б. Донським командувача групою німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршала Г.Ейхгорна, засуджували виступи тих кіл, у тому числі й українських (органів УПСФ, УСДРП), які протестували проти подібної тактики.

Центральним друкованим органом лівих українських есерів, головним рупором їхніх ідей став тижневик «Боротьба» (редактор В. Еллан-Блакитний), що почав видаватись нелегально замість закритої гетьманцями щоденної газети з аналогічною назвою.

Права течія УПСР відразу ж після IV з'їзду, паралельно з діями лівих, також вдалася до низки організаційних заходів, які, своєю чергою, призвели до поглиблення протистояння і розколу в партії. Праві розпочали консолідацію власних сил у формі окремої «Центральної фракції Української Партії Соціялістів-Революціонерів» з власним керівним центром, не підлеглим ЦК УПСР, обраному з'їздом. До складу Тимчасового організаційного комітету фракції ввійшли М. Шраг, М. Чечель, М. Салтан, І. Лизанівський, В. Залізняк, В. Голубович, Ю. Охримович.

Комітет поширив серед членів партії декларацію-повідомлення, в якій викладалась принципова суть ідеологічних і тактичних розходжень між обома течіями.

Передусім указувалося на різне ставлення до української державності. Праві обстоювали ідею створення незалежної української держави. А ліві, як стверджувалось у документі, в цьому питанні нічим не відрізнялись від загальноросійської партії есерів, зневажаючи національний аспект узагалі. Це було істотним перебільшенням, фактично не відповідало дійсності.

Друга група розбіжностей стосувалася методів масової боротьби. Якщо праві орієнтувались на поступове виховання, організацію, підготовку мас до боротьби в нових умовах, ліві віддавали перевагу революційно-повстанській тактиці. Іншими словами, за документом, праві наближались у цьому питанні до європейських соціалістів, а ліві — до російських більшовиків[450]. Дійшовши висновку про необхідність за таких умов мати окрему організацію в рамках партії, праві в УПСР закликали до підготовки чергового з'їзду партії, який мав «вияснити, нарешті, чи наша партія має в своїй клясовій боротьбі засвоїти собі методи європейського соціялізму, чи піти шляхом російського анархичного бунтарства»[451].