Розділ «ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА»

Однак уже через кілька днів керівні органи більшовиків змушені були евакуюватися ще далі на схід — у напрямку Таганрога, оскільки наступ австро-німецьких військ продовжувався, доводилося здавати пункт за пунктом.

Правда, з перенесенням воєнних дій в пролетарські райони Лівобережжя спротив окупантам зріс за рахунок сил, додатково мобілізованих до Червоної армії. В Катеринославі до кінця березня 1918 р. у добровольчі формування вступило близько 3 тис. чоловік, в Олександрівську — 1,5 тис. У Харкові за короткий термін були сформовані й відправлені на фронт три піхотних полки, кілька загонів.

Однак для успішних оборонних боїв цього було явно недостатньо, хоча темпи захоплення східних теренів України помітно уповільнилися. Та й у вже зайнятих містах окупанти не почувалися безпечно. Так, 20 березня проти загарбників піднялися робітники Херсона, а через 2 дні — робітники Миколаєва[309].

Уряд радянської Росії, не маючи змоги надавати відкриту допомогу трудящим України в нерівній боротьбі, окрім моральної підтримки, вдавався до деяких нелегальних акцій. Загалом же у стосунках між двома радянськими республіками після ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад виникло чимало неясностей.

Для інформації про рішення з’їзду, а також для досягнення домовленості про форму взаємостосунків між РСФРР і Радянською Україною у зв’язку з підписанням Брестського миру і австро-німецькою окупацією України 26 березня 1918 р. було ухвалено направити до Москви Надзвичайне повноважне посольство ЦВК Рад України і Народного Секретаріату[310]. У спеціальному мандаті значилося:

«Іменем Української робітничо-селянської Республіки.

Робітничо-селянський уряд України — Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнської Ради Робітничих, селянських та солдатських депутатів та Народний Секретаріат Української Народної Республіки уповноважує Надзвичайне Повноважне Посольство декларувати самостійність Української Світської Федеративної Республіки перед Урядом Російської Світської Федеративної Республіки і вести переговори з Радою Народних Комісарів відносно заключення договору між обома Світськими Федераціями — Російською та Українською.

Надзвичайне повноважне посольство складається з Голови Народного Секретаріату, Народного Секретаря Закордонних Справ Миколи Олексійовича Скрипника, народного Секретаря Внутрішніх Справ Юрія Михайловича Коцюбинського та Народного Секретаря Освіти і Міжнаціональних Справ Миколи Явтуховича Врублевського. Вищезазначені члени Надзвичайного Повноважного Посольства мають право від імені Робітничо-Селянського Уряду України складати заяви та підписувати договори, обов’язкові для держави Української»[311].

Слова в мандаті звучать досить гучно, навіть урочисто. Та в житті все було не лише значно прозаїчніше, а й часто просто безпорадніше.

Чимало зусиль коштувало, зокрема, документально оформити той же мандат. В умовах поспішної евакуації неможливо було відразу знайти голову ВУЦВК В.Затонського, потім печатку вищого органу державної влади УСРР, з приводу чого М.Скрипник і Г.Лапчинський (тоді тимчасово виконував обов’язки головного писаря Народного Секретаріату) затіяли безрезультатне листування[312]. Комендант Таганрога не мав можливості знайти для повноважного посольства потяга і певний час погоджував з В.Антоновим-Овсієнком питання про те, щоб причепити вагон з високими урядовцями до товарного поїзда та негласно оглянути їх багаж, зірвав екстрений від’їзд до Москви[313]. Не мали практичного наслідку і звертання М.Скрипника, його товаришів до різних відомств у Москві з проханнями прискорити їх проїзд територією РСФРР. Годинами посольство УСРР чекало на станціях оказії і врешті згоджувалось їхати, коли вагон таки чіпляли до товарних ешелонів[314].

Звичайно, все це не додавало ентузіазму, певною мірою дратувало, однак не кидало високих посланців у відчай. Прибувши до Москви, М.Скрипник відразу ж підготував статтю «Новий стан революції на Україні», у якій зробив спробу дати повнішу і точнішу інформацію про події в республіці, які часто висвітлювались невірно російською пресою. У статті йшлося про розстановку сил, настрої мас, ставлення до Брестського миру, взаємини з лівими есерами, про перспективи революційної боротьби. Спеціально виділявся розділ «Мета приїзду до Москви», у якому говорилося: «Нас послав Центральний Виконавчий Комітет українських Рад і Народний Секретаріат, щоб офіційно заявити перед Радою Народних Комісарів і Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом про проголошення другим Всеукраїнським з’їздом Рад незалежності України. Далі, ми приїхали як посольство від незалежної держави, щоб заявити, що наше ставлення до Російської Федерації буде цілком приятельським. Ми добре розуміємо, що в даний момент Радянська влада Росії не може нам прийти на допомогу, але ми сподіваємося на свої власні сили, що зростають з кожним днем, тому що маси все більше розуміють, що їх порятунок — в закріпленні й посиленні на Україні Радянської влади»[315].

1 квітня 1918 р. голова Надзвичайного посольства виступив на засіданні ВЦВК. Розповівши про тяжке становище в республіці, про опір мас окупантам та їх спільникам, М.Скрипник зупинився на рішення ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад: «Весь український з’їзд визнав, що нав’язаний Австро-Німеччиною Російській Федерації мирний договір формально розривав ті федеративні узи, які досі зв’язували Російську Федерацію з Україною. Ми, товиріші, завжди були прихильниками об’єднання всіх трудящих мас, всього робітничого класу, всього найбіднішого класу в єдину силу, що бореться проти єдиного ворога — світового капіталу, і ми завжди боролися проти того, щоб які-небудь шовіністичні спонуки відокремлювали Україну від усієї Радянської Федерації, але зараз цілі боротьби, що однаково стоять перед нами і перед вами, змушують нас визнати, що цей нав’язаний Німеччиною [Російській] Федерації мирний договір формально підриває федеративні узи і український революційний народ стає самостійною радянською республікою. Звичайно, по суті об’єднання обох республік залишається попереднім. Ми впевнені, з’їзд цей заявить гучноголосо у своїй резолюції, ми впевнені, що в подальшій боротьбі трудящих мас федеративний зв'язок буде відновлений в всі радянські республіки об’єднаються в єдину світову соціалістичну республіку»[316].

3 квітня на засіданні Раднаркому члени Надзвичайного посольства виголосили декларацію про вимушений умовами Брестського миру розрив федеративних зв’язків з Радянською Росією і проголошення України самостійною республікою. У декларації говорилося, що український народ не скориться окупації і продовжуватиме боротьбу проти австро-німецьких загарбників і внутрішньої контрреволюції, за відновлення влади рад на Україні і братніх зв’язків з радянською Росією. Раднарком РСФРР взяв декларацію до відома і в спеціальній резолюції (автор Г.Чичерін) висловив «своє захоплене співчуття героїчній боротьбі трудящих і експлуатованих мас України, які в даний час є одним з передових загонів всесвітньої соціальної революції»[317].

Добре відомо, що міжнародні відносини, дипломатична практика завжди мали і мають не лише парадний, показний бік. За офіційним фасадом часто ховаються й чималі суперечності, проблеми, які часом набирають досить гострих форм, вимагають чималих зусиль для погодження, супроводжуються ускладненням особистісних стосунків тощо. Не обійшлося без прикростей і в даному разі.

Паралельно з гучними деклараціями дедалі виявлялись конфліктні, у чомусь навіть скандальні тенденції у відносинах між посадовими особами УСРР і РСФРР. Справа полягала в тому, що, евакуюючись з України, Народний секретаріат вивозив певний обсяг коштовностей, і ще до прибуття Надзвичайного посольства до Москви уповноважені урядом особи почали здавати цінні папери, готівку, коштовні речі до Державного банку Росії, інших установ столиці РСФРР. Загалом під час евакуації з України до російських губерній було вивезено велику кількість різних товарів (цілком природно, що досить високою була питома вага продовольства). За далеко неповними даними, до РСФРР весною 1918 р. було відвантажено 7 млн.100 тис. пудів різних коштовностей[318]. Тільки з Катеринослава у березні 1918 р. було відправлено грошей та ювелірних виробів на 37 302 754 крб. До Радянської Росії було переведено 714 паровозів, 7104 завантажених і 1930 пороніх вагонів[319]. Однак, першого ж дня перебування в Москві М.Скрипник, його колеги зрозуміли, що практичного доступу до надбань України вони надалі не матимуть. Виникали проблеми і щодо долі банківських кредитних білетів, випущених свого часу Центральною Радою. Адже підписаний РСФРР Брестський мир можна було витлумачити і таким чином, що використання згаданих цінних праперів у фінансових операціях РСФРР сприймалось би як опосередкована недружня акція щодо України, тобто як порушення взятих на себе Росією зобов’язань.

Тому уже 1 квітня 1918 р. М.Скрипник власноручно написав три офіційних документи про необхідність припинення здачі коштовностей, привезених з Катеринослава, і повернення їх, як і тих, що вже були прийняті Московською конторою держбанку, до Таганрога, в розпорядження Народного Секретаріату України[320]. Тоді ж було покладено початок інтенсивному листуванню записками з Й.Сталіним, Г.Чичеріним, Л.Караханом (член колегії закордонних справ РСФРР), однак московські урядові чиновники не хотіли приймати представників України, під різними приводами зволікали із розв’язанням питань, які ставила українська сторона[321].

Аргументи, які висувала російська сторона, буцімто катеринославські коштовності зараховуються як відшкодування виділених раніше радянській Україні кредитів, М.Скрипник, його колеги вважали безпідставними. Тому відповідальним особам, що супроводжували коштовності з України, було віддано розпорядження припинити їх здачу в банки Москви і під охороною повернути до Таганрога[322]. А у відповідному зверненні до РНК, поряд з неодмінними для такого роду документів дипломатичними атрибутами (завіряннями в повазі, приязні і т. ін.), містився і досить різкий елемент про незмінність позицій щодо повернення зданих коштовностей і про те, що дане прохання не означає «нашого примирення з неприпустимим затягуванням загального повернення Народному Секретаріату всіх евакуйованих коштовностей»[323].

Тоді ж було підготовлено доручення на ім’я члена посольства народного секретаря М.Врублевського «одержати від уряду Російської Федерації коштовності, евакуйовані з України, повністю або частково»[324].

Останній із виявлених документів із порушеного питання датований 6 квітня 1918 р. Це ще одне завернення до уряду Російської Федерації за підписом Голови Народного секретаріату Української радянської республіки і ряду народних секретарів. В ньому сконцентровано сутність колізії, що набрала на той час досить непривабливого вигляду: «Через наступ німецьких військ коштовності, які знаходяться в розпорядженні Народного Секретаріату Української Радянської Республіки, були евакуйовані в різні відділення Державного банку (в Москву, Самару, Саратов, а також у Нижній Новгород і Воронеж). Коштовності ці були евакуйовані з Києва, Полтави, Катеринослава, Харкова та інших міст України. В числі коштовностей знаходяться: кредитні білети, випущені Центральною Радою, казначейські зобов’язання, місцеві торгово-промислові зобов’язання і векселя, кредитні білети і т. д. Здані вони були в Державний банк під самими різними формами: як такі, що перебувають в розпорядженні Народного Секретаріату чи Центр. Вик. Ком., чи окремих рад України, чи навіть просто як евакуйовані з відділень Держ. Банка на Україні.

Через наступні переговори Ради Народних Комісарів з Центральною Радою ці коштовності, що є надбанням трудящих мас України і тимчасово знаходяться на збереженні в Держ. Банку Російської Федерації, можуть стати предметом зазіхань контрреволюційної Ради; тоді як вони потрібні для справи боротьби українських трудящих мас. Зокрема, т. зв. карбованці можуть бути анульовані Центральною Радою, втратити свою цінність.