Розділ «ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА»

Обговорення ж питань про те, якою мала бути КП(б)У, її статус і становище стосовно Російської компартії, проходило у гострій боротьбі між прибічниками двох, принципово відмінних точок зору. Саме тоді виявилися остаточно групи партійних працівників більшовицьких організацій України, умовно наіменованих "ліві" та праві. Оскільки обидва табори більшовицьких керівників обстоювали істотно різні позиції як у справі організації комуністів України, так і у визначенні розстановки сил, перспектив розвитку революції, завдань і тактики більшовиків республіки, це наклало відбиток і на створення КП(б)У, і на всю її діяльність на перших стадіях існування. У питаннях організаційних сутність розбіжностей полягала не стільки у тому, чи потрібне партоб'єднання республіканського масштабу, скільки у тому, на яких засадах має відбутися утворення КП(б)У та якими мають бути її взаємини з РКП(б) та з ЦК РКП(б).

Партійні працівники Донецько-Криворізького басейну та Півдня України восени 1917 та й весною 1918 р. не поділяли думки про гостру потребу всеукраїнського об'єднання більшовицьких організацій. Тому, як вище згадувалось, у грудні 1917 р. Обласний комітет РСДРП(б) Донецько-Криворізького басейну не відгукнувся на ініціативу працівників Південно-Західного комітету ("киян") про проведення всеукраїнського з'їзду більшовиків. А наприкінці січня 1918 р. "катеринославці" (як називали працівників Донецько-Криворізького комітету партії (Ф. Сергєєв (Артем), С. Васильченко, М. Жаков, Б. Магідов, В. Межлаук та інші) домоглися ухвали про утворення Донецько-Криворізької радянської республіки.

Згадані вище та частина інших керівників лівобережного регіону (Е. Квірінг, Я. Яковлєв (Епштейн), В. Аверін та інші), які працювали здебільшого на Катеринославщині, виходила з того, що сили пролетаріату підірвані окупацією, більшовицькі організації розгромлені. Відновлення Радянської влади неможливе без військової допомоги РСФРР.

Е. Квірінг пізніше так характеризував погляди, що їх зазвичай називають правими: "Ми, катеринославці, вважали в Таганрозі, що війна програна і що завдання не в тому, щоб шукати нових союзників для продовження її зараз, а щоб закінчити її як найбільш безболісно для Радянської Росії… І почати готуватися до нової революційної боротьби вже в самій окупованій Україні"[339].

Головним вони вважали зміцнення партійного підпілля, проведення пропаганди і агітації, використання партією легальних можливостей, зокрема роботи у профспілках. Разом з тим праві недооцінювали внутрішні революційні сили в самій Україні, значною мірою нехтували справою організації партизансько-повстанської боротьби. Такі погляди відбивали настрої частини робітничого класу, змученого імперіалістичною війною, розрухою, безробіттям.

Інша група партпрацівників, що їх очолив Г. Пятаков (А. Бубнов, С. Косіор, І. Крейсберг, В. Затонський та інші), які працювали в Південно-Західному краї, навпаки, достатньо високо оцінювали внутрішні революційні потенції, головну ставку в боротьбі за відновлення радянської влади робили на збройне повстання, а тому першочерговим завданням вважали створення ревкомів, повстанських штабів тощо.

Ці погляди відбивали настрої переважно селянських мас, які переживали особливу скруту і не могли далі миритися з німецько-австрійською окупацією, відновленням влади поміщиків, нестримними грабунками і репресіями. До того ж лідери групи Г. Пятаков та А. Бубнов були активними "лівими комуністами", виступали проти Брестського миру. їм здавалося, що варто роздмухати полум'я збройної боротьби проти окупантів в Україні, і воно майже автоматично призведе до нового спалаху світової революції. В. Затонський, який також належав до "лівих", так пояснював тогочасне розуміння своїми однодумцями вимоги зміцнення партійних організацій: "…Під підсиленням партії розуміли те, що вона має керувати тим повстанням, яке ось-ось спалахне, керувати, щоб використати якомога краще революційну енергію селянських мас"[340].

За своєю ідейно-політичною суттю погляди українських "лівих" навесні і влітку 1918 р. були типовим проявом "лівизни". Однак ототожнювати "лівих" у парторганізаціях України з "лівими комуністами" у загальнопартійному розумінні не виправдано. Зокрема, В. Затонський робив з цього приводу таке застереження: "Я сам, наприклад, був за Брестський мир і взагалі проти "лівих комуністів" російських (у загальнопартійному сенсі. — В. С), але належав до лівого крила комуністів українських"[341].

На нараді визначилася ще одна невелика група партпрацівників, яка підтримувала пропозиції М. Скрипника і одержала назву "центр". Однак, нічого спільного з центризмом у традиційному розумінні вона не мала. Радше, це була спроба не йти ні за одним із означених угрупувань, тяжіння до вироблення власних ідейних позицій.

За таких обставин питання про організаційні форми майбутньої партії опинилося на вістрі безкомпромісної дискусії. Е. Квірінг вніс проект резолюції: "Утворити автономну партію зі своїм Центральним Комітетом і зі своїми з'їздами, але таку, що підлягає загальному Центральному Комітету і з'їздам Російської Комуністичної партії". Натомість проект резолюції М. Скрипника пропонував: "Утворити самостійну комуністичну партію, яка має свій Центральний Комітет і свої партійні з'їзди і зв'язана з Російською Комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)"[342].

Пропозиція Е. Квірінга загалом відповідала ідеї збереження єдності РКП(б), враховувала ставлення Центрального Комітету партії до утворення всеукраїнського партоб'єднання у грудні 1917 р. Однак запропонований проект резолюції мало відповідав умовам Брестського миру. Його прийняття могло дати привід Німеччині звинуватити РСФРР у втручанні у внутрішні справи України і тим поставити під загрозу збереження миру, який так настирливо виборювала Росія.

Більшовики України, звісно, прагнули уникнути того. Саме цими міркуваннями, очевидно, й керувалася більшість учасників наради, відхиляючи пропозиції Е. Квірінга. Як свідчить протокол, "пропозицію т. Квірінга нарадою було відхилено", а пропозицію М. Скрипника та його однодумців "прийнято поіменним голосуванням 35 голосами, при 21, що голосували за першу пропозицію, і 1, що утримався"26. Безперечно, останній документ значно більше враховував конкретно-історичну обстановку.

Однак і він був далеко небездоганним, визначаючи зв'язок організаційно відособленої від РКП(б) КП(б)У через міжнародну комісію III Інтернаціоналу, який тільки-но планувалося створити. На знак протесту проти ухваленого рішення про самостійність КП(б)У нараду залишили "катеринославці" — Е. Квірінг і семеро його прихильників.

Сам автор ухваленої резолюції М. Скрипник виходив передусім з необхідності будь-що зберегти Брестський мир, розрив з РКП(б) вважав тимчасовим, умовним, викликаним тактичною необхідністю. А з перемогою соціалістичної революції в міжнародному масштабі потреба у розв'язанні подібних питань взагалі відпаде сама-собою, адже комуністи всіх країн і регіонів складуть одну дружну сім'ю — дещо ілюзорно пророкував один із політичних романтиків.

Резолюцію М. Скрипника підтримала група, очолювана Г. Лапчинським. Останній поступово схилявся до федеративних засад будівництва Комуністичної партії, а відтак, очевидно, і вирішив голосувати разом із колегами за створення самостійної КП(б)У.

Г. Пятаков і його однодумці на нараді в Таганрозі також солідаризувалися з резолюцією М. Скрипника про осібність КП(б)У. Максимально самостійна, лише в загальноідейному сенсі залежна від РКП(б), автономна і в тактиці, і в організації Компартія України відкривала "лівим комуністам", їх лідерові Г. Пятакову шлях до реалізації власних задумів, радикальної політики, спрямованої на роздмухування вогнища революційних процесів у Європі та й в усьому світі. При цьому саме Україні відводилася роль могутнього детонатора соціальних вибухів.

Микола Скрипник прекрасно розумів це. Вже після Таганрозької наради, на засіданні Оргбюро по скликанню І з'їзду КП(б)У, 8 червня 1918 р. Г. Пятаков звинуватив М. Скрипника у тому, що той на нараді з представниками Донецько-Криворізького басейну і більшовицької фракції Румчероду (Центральний виконавчий комітет рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської області — В.С.) зробив заяву про можливість на майбутньому з'їзді більшовиків України висловитися проти виділення з РКП комуністів (більшовиків) України у тому випадку, якщо на з'їзді "ліві комуністи" матимуть більшість.

У відповідь М.Скрипник чітко виклав свою позицію. Може виникнути необхідність перегляду таганрозького рішення про виділення парторганізацій України в окрему партію, "якщо на з'їзді утвориться ліво-комуністична більшість, яка буде прагнути це виділення в окрему партію перетворити на засіб боротьби з Російською Комуністичною партією та її політикою"[343].

Стосовно загальнотактичних питань учасники Таганрозької наради суттєвих розбіжностей не виявили. І хоча й з цього питання було прийнято резолюцію "Про тактику партії на Україні", запропоновану М. Скрипником, проект, оголошений від імені А. Бубнова, Г. Пятакова, С. Косіора та інших (за цю резолюцію було віддано 23 голоси), мало чим відрізнявся від ухваленого.

"…Основним завданням партії пролетаріату є організація збройного постання пролетарсько-селянських мас України проти гнобителів, — наголошувалося в документі. — Партія повинна зосередити всі свої сили на зміцненні масових організацій, на розвитку широкої агітації, закликаючи робітників і селян до активних виступів аж до збройної боротьби з німецько-гайдамацькими формуваннями і надавати організаційно-технічну допомогу партизанським загонам, прагнучи до внесення найбільшої організованості в їхню політичну роботу"[344].