Розділ «ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА»

Можливо тут не вельми оперативною виявилася і реакція керівних інстанцій радянської України. Так, лише після появи 21 лютого 1918 ленінського декрету „Соціалістична Вітчизна в небезпеці!” (німці здійснювали наступ і на Петроград), ЦВК рад України створив 22 лютого Надзвичайний комітет для керівництва обороною республіки. До його складу ввійшли М. Скрипник, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, С. Бакинський[281]. Наступного дня ВУЦВК і Народний секретаріат спеціальною відозвою закликали робітників і селян дати відсіч полчищам іноземних мілітаристів. „Організовуйте свої партизанські загони, підривайте мости, залізничні колії, шосейні дороги, вивозьте або знищуйте при відступі хліб і все, чим могли б поживитися союзні розбійничі банди, — говорилось у документі. — Нова авантюра німецьких генералів та їх союзників з українських соціалістів зазнає такого ж краху, як всі інші спроби Каледіна, Дутова, Петлюри та інших озброєною рукою зупинити течію історії”[282]. 24 лютого мобілізаційний відділ уряду закликав усіх, кому дорогі завоювання соціалістичної революції, негайно записуватися до лав Червоної армії.

Радянські органи на місцях вживали енергійних, оперативних заходів щодо налагодження воєнної оборони краю[283].

Могутньою зброєю ідеологічного впливу на маси була партійно-радянська преса. В період боротьби з австро-німецькими загарбниками в Україні виходило не менше 33 більшовицьких видань, їх разовий наклад перевищував 100 тис. примірників (такого потенціалу не мала тоді будь-яка інша партія, політична сила в Україні)[284]. В той час не було жодного номера газети, в якому не публікувалось би відразу по кілька матеріалів (часом їх число перевищувало півтора-два десятки), які піднімали теми боротьби з іноземною навалою, містили численні заклики до відсічі ворогу. Поширювалась величезна кількість листівок, прокламацій, відозв.

Друковані матеріали відзначалися пристрасністю, яскравістю, образністю, революційним романтизмом, палкою вірою в перемогу соціалізму, оплотом якого є радянська республіка. Так, уже 20 лютого 1918 р. „Известия Елисаветградского Военно-революционного комитета” в редакційній статті „Під червоні прапори!” писали: „На полях Росії створюється небачена й страшна для всіх паразитів соціалістична армія, котра повинна бути тараном російської революції, який пробиває пролом в твердинях світового імперіалізму. Нехай велика і завзята сміливість цього зачину лякає сонних обивателів, які раболіпствують перед силою грошових мішків, і нехай соціал-патріотичні ворони каркають про поразки, що нас очікують. Ми знаємо, скільки поразок нам передрікали і скількома перемогами ми відзначили наш шлях до соціалізму. В смертельній сутичці. перед якою ми стоїмо, лише сміливість може принести нам нову перемогу. І ми йдемо до неї, кидаючи виклик капіталізму, який прогнив і соціал-черв’якам, що живуть в атмосфері його гниття.

Ще мале левеня нашої пролетарської армії, але силу його кігтів уже пізнали Керенські, Каледіни й Петлюри.

Це були лише перші досліди, тільки гра порівняно з тим, що має бути попереду. Левеня виросте скоро і ревіння його гармат, що спрямовується рукою слюсаря-робітника, покаже всім шакалам імперіалізму, що перемогти Росію царя, не значить перемогти російську революцію”[285].

Як видно, у поході армій Центральних держав на схід не розрізнялось, що це поокремі акції проти радянської Росії й радянської України. соціалістична Росія сприймалася як батьківщина для всіх, хто піднявся на боротьбу за новий світ.

Червоною ниткою через закличні публікації проходила думка про те, що вирішальними факторами нездоланності радянської України є її соціалістичний суспільний лад, народний характер влади. „Народ ніколи не відмовиться від того, що він реально відчув у своїх руках, — наголошувалося в статті катеринославських більшовиків. — Народ своєї волі не забуде, народ своєї землі не залишить і ніякому багнету не підкориться — він ще більше зненавидить своїх гнобителів, він ще міцніше згуртується навколо Радянської влади, він ще швидше закличе самовладання і спокій, щоб не уступити своїх вольностей”[286].

Того ж дня бердянські більшовики також закликали трудящих рішуче стати до оборони своєї справи: „…Порятунок революції — в напруженні сил усіх революціонерів. — Хай усі, кому дорога наша робітнича революція, встануть під рушницю. Хай понесуть вони на вівтар свободи єдину власність пролетаря — своє життя. Хай знають вони, що смерть революціонерів — життя всіх інших. Ми можемо віддати наші життя. На наші місця завжди знайдуться інші — але віддати свої завоювання ми не можемо і не повинні. Кожен крок уперед коштував крові, і ті, хто пролив її, заповідали нам — без бою нічого не здавати! Їх заповіти священні. Виконаймо ж їх. До зброї, товариші!

На бій кривавий, святий і правий…”[287].

Більшовицькі заклики, достатньо суголосні сильним антинімецьким настроям, які існували в українському суспільстві, досягали ефекту. В містах оперативно створювалися воєнно-революційні комітети та інші органи оборони. При партійних комітетах організовувались військові бюро й комісії, а при радах робітничих депутатів — мобілізаційні відділи. Сформовані ними революційні військові частини та червоногвардійські загони відразу ж відправлялись на лінію фронту й негайно вступали в бої. Хоча таким загонам бракувало належного озброєння, воєнного досвіду, єдиного командування, вони нерідко виявляли високий моральний дух і завдавали противникам дошкульних ударів. Так, 25 лютого півторатисячний загін солдатів-фронтовиків під командуванням В.Кіквідзе в бою поблизу Бердичева примусив ворога не лише зупинитися, а й відступити, втративши близько 100 чоловік убитими, гармату й 14 кулеметів. Впродовж чотирьох днів загін В.Кіквідзе{14} затримував просування чотирьох ешелонів і бронепотягу противника[288].

Кожен день тоді важив дуже багато. Адже після здачі Бердичева відкривався шлях на столицю — Київ. У місті встигли створити кілька червоногвардійських загонів під командуванням В.Боженка, В.Довнар-Запольського, Г.Чудновського, А.Дзедзієвського. До них приєдналися загін червоних козаків на чолі з В.Примаковим, загін В.Кіквідзе, Уманський загін (командуючий І.Кулик), Вінницький (Є.Едельштейн), Слов’янський (В.Марапулець), російсько-сербський загін (А.Гриневич) та ін. 27 лютого в урядовій телеграмі в Москву повідомлялося: „По всій Україні мобілізуються соціалістичні загони, які йдуть на Київ, Полтаву, Кременчуг, Конотоп, Харків, Катеринослав”[289].

Однак більш як двадцятикратна перевага окупантів робила свою справу — радянські війська відступили й 1 березня здали Київ. За два дні до того Народний секретаріат евакуювався до Полтави. Одержавши смак до блискавичного просування вглиб України, німецькі окупанти розгорнули наступ по лінії Ромодан — Полтава і Бахмач — Конотоп. Водночас австро-угорські частини посунули на південь України. Зайнявши 3 березня Жмеринку, вони відразу стали загрожувати Одесі. Однак темпи підкорення лівобережних теренів помітно уповільнилися. І, вочевидь, зовсім не тому, що апетити завойовників зменшилися.

Головною причиною тут стало наростання спротиву окупації. Назустріч австро-німецьким військам і гайдамакам висилалися все нові загони, сформовані в різних містах і селах. Так, під Конотоп прибули червоногвардійські загони під командуванням М.Руднєва з Харкова, 10 березня на фронт відправився Перший соціалістичний загін під командуванням К.Ворошилова. До нього входило 640 шахтарів і металістів, а в розпорядженні було 2 бронепоїзди й значна кількість набоїв, одержаних від робітників Луганського патронного заводу. Через кілька днів в район Конотопа прибув і Другий луганський соціалістичний загін під командуванням О.Пархоменка. До луганчан приєдналося й кілька шахтарських загонів з Юзівки, в тому числі й Перший пролетарський полк Донецького басейну. Згадані формування було об’єднано під загальним командуванням К.Ворошилова[290]. Близько трьох тис. червоногвардійців дала в ті дні Чернігівщина[291].

У район бойових дій було передислоковано й частину червоногвардійців, які до того брали участь в успішних операція на кадетсько-каледінському фронті.

Активність виявляла українська молодь, особливо та її частина, яка почала організаційно гуртуватись у спілки соціалістичної робітничої молоді (ССРМ). Так, одеські молоді спілчани створили кілька загонів, укомплектували, зокрема, команду бронепотяга на чолі з матросом А.Полупановим. Переважно молодіжним був і склад бійців бронепоїзда, яким командувала молода комуністка Л.Мокієвська-Зубок. Бронепоїзд у терміновому порядку збудували робітники Брянського заводу в Катеринославі. В загони, сформовані Харківською молодіжною спілкою, записалося понад 500 юнаків і дівчат[292].

Пліч-о-пліч з українцями й росіянами на боротьбу з австро-угорськими та німецькими загарбниками повстали й громадяни інших держав, що волею долі опинилися в Україні. Так, з числа полонених було створено 1-й чехословацький загін під командуванням Я.Гашека. Серед тих, хто стримував навалу австро-німецьких військ, були сербські підрозділи під керівництвом Д.Сердича, М.Чапика, М.Ковачевича, О.Дундича, С.Лазича, Е.Чоппа.

У перших числах березня в запеклих боях під Бахмачем поряд із загонами В.Примакова брали участь 4-й і 6-й полки чехословацького корпусу, що відходили з Києва. Коли ж за наказом командування корпус почав залишати Україну, революційно налаштовані чеські солдати залишили радянським військам чималу кількість зброї.

У боях з окупантами червоногвардійці та бійці радянських частин виявляли виняткову мужність і героїзм. Так, впродовж цілих десяти днів набагато переважаючі чисельно частини окупантів не могли здолати опору захисників невеликого роз’їзду Дубов’язівка поблизу Конотопа. На одеському напрямку лише в боях під Слобідкою і Бірзулою (6–7 березня) загарбники втратили 2,5 тис. чоловік[293].

Оборонні зусилля більшовики України координували з урядом радянської Росії. Так, за погодженням з В.Леніним, головнокомандуючий радянськими військами на Півдні Росії В.Антонов-Овсієнко перейшов у розпорядження Народного секретаріату і 7 березня 1918 р. був призначений народним секретарем і головнокомандуючим всіма військами України. Це мало принципове значення в подоланні сепаратистських дій керівництва Донецько-Криворізької Республіки, яке вважало, що оголошений статус окремішності може слугувати правовою підставою для непоширення на територію регіону Брестських домовленостей Центральної Ради, зупинить окупацію на кордоні Харківщини, Донецької області й Криворізького басейну. Австро-німецькі війська дуже швидко розвіювали подібні ілюзії.