Розділ «ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА»

У пресі, а також окремими листівками з'явилася безліч різноманітних відозв, звернень, якими Центральна Рада, Рада народних міністрів, М. Грушевський, В. Голубович, міністри намагалися роз'яснити смисл запрошення і приходу німецьких і австрійських військ в Україну в ролі «гостей» та вгамувати неминучі негативні пристрасті. Однак виникає враження, що чим більше витрачалось слів-виправдань, тим менш переконливий вигляд мали лідери Української революції, які вводили в оману передусім самих себе, намагаючись видаватися господарями становища, хоча реальна ситуація була зовсім іншою. Голова Центральної Ради М. Грушевський неодноразово скаржився, що командування окупаційних військ не погоджувало планів своїх операцій з українськими властями, навіть приховувало їх, а всі згадані звернення, заклики, оповіщення були лише повторенням німецької аргументації, з якою доводилось погоджуватись, щоб не загострювати ситуацію проти заздалегідь переважаючої сили[254].

Німецькі й австро-угорські війська, не чекаючи, поки українські верхи переконають маси у доцільності окупації, почали «військовий променад по Україні» (В. Винниченко).

Деякі сучасні автори намагаються внести істотні корективи у загалом досить ретельно відтворену картину окупації України. Так, С.Литвин прагне довести, що головну роль у знищенні більшовицького режиму в Україні, розгромі Червоної армії відіграв С.Петлюра і його невеликий загін (Гайдамацький кіш), який кількісно не збільшився після здачі Києва.

Старанно відфільтрувавши з мемуарів кілька згадок про незгоди і певні суперечності між С.Петлюрою і автро-німецьким командуванням та пославшись на значно пізніші публікації українського військового діяча, в яких ідеться про його традиційні антантські орієнтації, С.Литвин твердить, нібито „Петлюра від самого початку і до кінця належав до противників пронімецького курсу”[255]. А відтак, уважає автор, С.Петлюра розпочав військову акцію всупереч волі і планам австро-німецького командування. „Щоб якось нейтралізувати негативне ставлення громадськості до використання чужої військової сили, українське командування (? — В.С.) вирішило за будь-яку ціну перейти у наступ власними силами. Петлюра вважав справою честі своїми силами звільнити Україну і першими увійти до столиці. З цього приводу в нього відбувся конфлікт з прем’єром Голубовичем і військовим міністром О.Жуковським. З пропозицією про наступ Петлюра направив делегацію до військового міністра О.Жуковського. Той спочатку категорично відмовився і лише під загрозою О.Волоха застосувати силу погодився на наступ українських частин в авангарді”[256].

Мабуть, багато де в кого логіка подібних міркувань викличе здивування й закономірні питання. Чи міг би С.Петлюра, та й будь-хто інший з українського проводу, навіть мріяти про те, щоб „своїми силами звільнити Україну”, якби не приведена в рух майже півмільйонна австро-німецька армія? Чому при здачі Києва і безславному відступі практично під крило тих же військ Центральних держав про „справу честі” у С.Петлюри не йшлося, а як тільки західна воєнна армада перейшла в наступ, відразу ж почався гарячковий пошук „хорошої міни за поганої гри”?

Для подібних питань і цілком зрозумілих негативних відповідей на них зовсім не треба володіти якимись особливими даними, здатністю до складного логічного мислення. Все було настільки очевидно, що будь-яка людина з тверезим розумом не сумнівалась у тому, чия сила вирішувала відвоювання України у радянської влади. Зокрема Є.Чикаленко зазначав: «…Добре було Петлюрі йти на Київ на чолі гайдамаків, маючи за собою німців, а без чужої сили і величезна популярність Петлюри нічого не зробила б»[257].

С.Литвин не обмежується загальними твердженнями, а й намагається підтвердити написане фактами. Однак зрозуміти з того щось дуже важко, практично неможливо. „Віднайдені автором архівні документи свідчать, що 7 лютого (тобто за старим стилем) на станцію Маневичі з фронту прибув 46-й армійський корпус, що хаотично демобілізовувався та чинив погроми. Для припинення безчинств кинуто українські частини, на що було затрачено цілий день. У цей день у Маневичах українські підрозділи вперше зустрілися з німецькими відділами”[258].

Будь-який читач почне гадати, що то за 46-й армійський корпус, скільки в ньому було вояків? Якщо за канонами того часу — 40–60 тис., то як кілька сот чоловік, яких до того не відзначала виняткова боєспроможність, змогли за „цілий день” „припинити безчинства” цілого корпусу? І як кваліфікувати, що у „цей день у Маневичах українські підрозділи вперше зустрілися з німецькими відділами” — чи як союзники, чи як суперники? І чому дану акцію, вірогідність якої аж надто проблематична, варто вважати за початок наступу українських частин проти більшовиків?

До всього С.Литвин вкрай заплутує питання, зав’язавши „дискусію” про датування подій у лютому 1918 р., в тому числі й згаданого факту. Оскільки всі історики, відповідно до безсумнівних даних, позначають початок австро-німецького наступу 18 лютого 1918 р., автор книг про С.Петлюру „виправляє” їх „суттєву помилку”, оскільки такої дати в українському календарі не було[259]. С. Литвин має на увазі закон, прийнятий Малою Радою 12 лютого 1918 р. в Коростені про запровадження в УНР нового (григоріанського) числення з 16 лютого 1918 р., коли це число офіційно мало стати 1 березня[260].

Однак у Радянській Росії перехід на новий стиль було здійснено з 1 лютого 1918 р., яке стало рахуватися 14 лютого. І практично всі історики датують події на теренах колишньої Російської імперії за новим стилем саме з 14 лютого 1918 р. (це саме той випадок, коли варто не сперечатися, а домовитися). Тобто, якщо загальновживану дату 18 лютого перевести на „український календар”, початок військових дій німців і австрійців доведеться позначити як 5 лютого. Отже „віднайдені автором архівні документи” про події на ст. Маневичі відбувалися все-одно на два дні пізніше за момент початку окупації України.

Виявившись не в спромозі розібратись у елементарному питанні літочислення (просто не хочеться вірити в свідоме фальшування), С.Литвин переконав самого себе в тому, що першими бої з Червоною армією затіяли петлюрівці. А далі — більше. Вони ж, виявляється, власними силами і звільнили всі скільки-небудь важливі населені пункти Правобережжя аж до Києва. А що ж понад 30 австро-німецьких дивізій? Виявляється — вони принизливо „пленталися” десь позаду. Загальна картина бойових дій виглядає так: „Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого — Житомир”. 13 лютого за вирішальної ролі Гайдамацького коша С.Петлюри було захоплено Бердичів. „…До Києва українські війська вступили в ніч на 1 березня… Німецькі частини увійшли в Київ 2 березня”[261].

Останні моменти для С.Литвина набувають принципового, вирішального характеру і служать приводом для моралізаторських повчань інших істориків. „Не усвідомлюючи значення факту зайняття Києва українським військом, а, можливо, і свідомо зміщуючи акценти, деякі сучасні дослідники продовжують замовчувати його. Так, В.Солдатенко, нічого не згадуючи про українські війська, водночас наполягає, що „наступ австро-німецьких військ на Україну не міг знайти скільки-небудь серйозного опору з боку червоноармійців. 2 березня окупанти (!) вступили в Київ”.

Контраргументом на це твердження є телеграма Голови Кабінету Міністрів УНР В.Голубовича з Брест-Литовська, якою він повідомляв німецького канцлера: „…війська нашої Ради знову ввійшли до Києва, в нашу стару і нашу нову столицю, з натхненням зустрінуті народом”. Ця офіційна телеграма є підтвердженням, що війська УНР зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями”[262].

Спочатку продовжимо цитування монографії В.Солдатенка з того місця, на якому обірвав його С.Литвин. „2 березня окупанти вступили в Київ. Та попереду них війшов у Київ і брав участь у військовому параді на Софіївському майдані С.Петлюра на чолі свого Гайдамацького Коша. Навіть найближчі сподвижники отамана вважали це прикрою помилкою вчорашнього противника германофілів, пояснювали такий крок гіпертрофаною амбітністю, прагненням будь-якою ціною вписати своє ім’я в історію”[263].

Отже, факт вступу коша С.Петлюри до Києва в авангарді окупаційного війська не заперечується, згадується і в інших працях[264]. Інша справа, що будь-яка реалістично мисляча людина, хоч трішки знайома з історією України, перш, ніж повірити С.Литвину, спробує поставити хоча б такі питання і відповісти на них. Чому українські війська 25–26 січня 1918 р. залишили Київ? Чи збільшились їх кількість і боєспроможність на початок березня (за багатьма авторитетними свідченнями — ні!)? Чому лідери УНР пішли на підписання Брестського миру, реалізувати умови якого без німецьких військових сил не могли? Чому за воєнну допомогу, „розуміючи що це набере форми окупації”[265] (тут би „у відповідь” доречно поставити й свій знак оклику — та до таких прийомів, вочевидь, вдається той, у кого брак аргументів, послідовності і, навіть, „погана пам’ять” на написане самим же парою сторінок нижче) треба було платити 1 млн. т хліба і величезну масу інших коштовностей? Чому плакав М.Грушевський, коли дізнався, що всі його „хитрування” провалилися і М.Любинський змушений був підписати підготовлений німцями документ про їх „запрошення” в Україну? Чому Центральна Рада і Рада народних міністрів після повернення до Києва так дякували німецькому уряду і німецькому військовому командуваню? Чому все те треба було робити, якщо 2 тис. українських вояків звільнили Україну, а 450–500 тис. німецького і австрійського війська слідували в ар’єргарді „переможців” (невже останнє не викликає жодного сумніву у С.Литвина, який, окрім іншого, має військовий фах?)?

І на останок — про „контраргумент”. Звернемося до телеграми В.Голубовича, з якої С.Литвин довільно вирвав частину фрази щоб „доконати” автора, якого він поставив за мету розкритикувати. „Я користуюся нагодою свого одноденного перебування у Бресті в гостях у головнокомандуючого німецькими військами на Східному фронті для того, — пише Голова Ради народних міністрів УНР, — щоб з великою радістю повідомити Вам про вступ українських і німецьких військ у нашу стару і нову столицю Київ, населення якого захоплено їх вітало. Ми приписуємо визволення нашої країни головним чином допомозі, яку ми просили у німецького уряду і яку нам надали переможні німецькі війська. Сердечно дякую вам від імені українського народу і його уряду. З непідробною радістю я зустрів звістку про визволення Києва. Вітаю німецьку й українську армії зі швидкою перемогою і з задоволенням констатую факт участі німецьких військ у справі визволення України”[266]…

Чи варто щось після цього говорити про грубу фальсифікацію документа, його сутності у передачі й кваліфікації С.Литвином? Застосування подібного роду прийомів, вибудов лише прикро вражає. Що ж до натиску на „нововіднайдені документи”, які, начебто, дозволяють вийти на якісно відмінне, навіть полярне до вже відомого бачення проблем, на перевірку здебільшого залишається пустим звуком.

У наступних публікаціях С.Литвин, неначебто самозаохочуючись, доходить до ще категоричнішого, однак іще менш доказових тверджень: „У лютому 1918 р. Петлюра спричинився до перегрупування військ на Волині й Поділлі та переходу їх у наступ. Його здійснювали виключно українські війська, без участі німецьких і австро-угорських (підкреслено мною — В.С.), які знаходилися у другому ешелоні…Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого — Житомир, 14 лютого — Бердичів, а в ніч на 1 березня першими вступили до Києва. Вони зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями”[267].

Однак наведеного автору вже мало. І він, без тіні сумніву, наполягає: „Для С.Петлюри повернення до Києва було затьмарене присутністю союзників-німців”[268]. Якби не ювілейна стаття, можна було б подумати, що С.Литвин раптом вирішив потішити читачів іронічними сентенціями. Однак, відчуваючи усю серйозність ситуації, він „вистрілює” „аргумент”: „На вимогу німецького командування, яке вбачало у Петлюрі небезпеку, його було відсторонено від війська” (і як потім недолуге австро-німецьке командування змогло власними силами, без С.Петлюри оволодіти всім Лівобережжям, Півднем України, Кримом? — В.С.). Людина державного мислення і конкретної дії, він був спроможний у будь-який час повернути багнети українських військ проти німців”[269].

С.Петлюра не лише був неспроможний забезпечити такі дії. За тогочасної розстановки військово-політичних сил це було просто неможливо. Навряд чи за тих обставин про подібне можна було подумати вголос, адже воно було тотожне самогубству. Тому С.Петлюра покірно прийняв відставку, навіть не спробувавши «повернути багнети українських військ проти німців».