Розділ «ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА»

Україна у революційну добу. Рік 1918

Через те просимо Раду Народних Комісарів Російської Федерації зробити загальне розпорядження про негайну видачу Народному Секретаріату Радянської Української Республіки коштовностей, евакуйованих з України в Росію»[325].

З відтворюваною ситуацією переплелася подія, яка, з одного боку, висвітлила справжнє ставлення тодішнього наркома у справах національностей, а згодом вищого керівника партії і держави Й.Сталіна до України, її суверенності, її повноважних представників, а з другого, чимало визначила у його майбутніх особистих стосунках з одним із найталановитіших діячів України тих років — М.Скрипником.

4 квітня 1918 р. Голова ЦВК Рад України В.Затонський мав розмову по прямому проводу з Й.Сталіним[326]. Пізніше він намагався доводити, що розмова носила приватний характер і мала на меті просто передати М.Скрипнику, з яким, начебто, не було можливості зв’язатись, найновітнішу інформацію про події в районі Ростова — Таганрога, про настрої партійних, радянських, військових працівників, наміри активізувати спільну боротьбу щодо відсічі австро-німецьким окупантам, плани вдатись з цією метою до низки організаційно-технічних і воєнних заходів[327].

Не виключено, що В.Затонський свідомо використав такий «дипломатичний хід» для зондажу однієї з найвпливовіших посадових осіб в РСФРР (якій у питаннях політики в національних регіонах беззастережно довіряв В.Ленін) щодо обраної лінії поведінки, уже здійснюваних, хоч і не санкціонованих кроків. Хотів того В.Затонський чи ні, однак він спровокував Й.Сталіна, стурбованого можливим втягуванням Дону — однієї з областей РСФРР у боротьбу проти німців як можливого приводу для зриву Брестського миру, на рішучий, категоричний осуд дій українського радянського керівництва. З притаманною йому прямолінійністю Й.Сталін грубо обірвав Голову ВУЦВК і роздратовано заявив: «Ми тут всі думаємо, що ЦВК Ук. Повинен, морально зобов’язаний залишити Таганрог і Ростов. Досить грати в уряд і республіку, здається вистачить, час кинути гру. Прохаю передати копію цієї записки Надзвичайному Комітету (так в тексті, можливо — посольству, можливо — Народному Комісаріату, тобто Секретаріату — В.С.), Донському Ревкому і ЦВК Ук. Нарком Сталін»[328].

Звичайно, така за великим рахунком, у чомусь і зрозуміла реакція, висловлена у зовсім неприпустимій для діяча високого державного масштабу, викликала природнє обурення представників Української Соціалістичної Радянської Республіки. Надзвичайне Посольство терміново підготувало заяву урядові Російської радянської Федерації. Його підписали Голова Народного секретаріату М.Скрипник, інші народні секретарі. «Ми повинні заявити найрішучіший протест проти виступу наркома Сталіна, — говорилося у документі. — Ми повинні заявити, що ЦВК Рад України і Народний Секретаріат мають джерелами своїх дій не те чи інше ставлення того чи іншого НАРКОМА Російської Федерації, але волю трудящи мас України, яка виразилась у постанові ІІ-го Всеукраїнського з’їзду Рад. Заяви, подібні зробленому наркомом Сталіним, спрямовані до зриву Радянської влади на Україні і не допустимі з боку представника сусідньої Республіки. Трудящі маси України ведуть свою боротьбу зі своєю буржуазною контрреволюцією незалежно від того чи іншого рішення Раднаркому Російської Федерації і зривається радянська влада на Україні зараз багнетами німецьких військ. І якщо хто-небудь насмілюється назвати боротьбу української трудящої маси «грою», яку час припинити», то самі маси України, що ведуть боротьбу, думають інакше, і ті делегації, які звертаються до нас навіть із найнятих германцями місцевостей України, підтверджують це, як і та боротьба, яка тепер ведеться нашими військами. Дружнє ставлення, до якого зобов’язався Рад. Нар. Комісарів Російської Федерації щодо Української Республіки, вимагає недопущення заяв, які спрямовані до зриву Радянської влади на Україні і прямо сприяють ворогам українських трудящих мас»[329].

Далі Повноважне посольство України спробувало довести, що його діяльність жодною мірою не може розглядатись такою, що суперечить Брестській угоді і може спричинитися до конфлікту між РСФРР і Німеччиною. «Окремі групи і частини Російської Федерації від неї відколюються (Крим, Дон і т. д.), зараз пропонують Українській Народній Республіці (йдеться, звісно, про радянську УНР — В.С.) створення «Південної Радянської Федерації». Але Народний Секретаріат завдди прагнув об’єднати для боротьби з Центральною радою трудящі маси місцевостей, на які чинить замахи ця Центральна рада, але ніскільки не має намірів втягувати в свою боротьбу Російську Федерацію або її окремі частини»[330].

Автори документа торкнулися і питання, яке навряд чи на той час мало однозначне тлумачення — про належність частини Області Війська Донського — а саме Таганрозької округи — Україні: «Відносно вимог наркома Сталіна, щоб Народний Секретаріат України залишив Таганрог, ми лише вкажемо, що Таганрог є частиною території Української Народної Республіки і лише населення цієї території може заявити, до якої Радянської Федерації воно бажає належати — до Російської чи Української»[331].

Надзвичайне Повноважне посольство висловило прохання до уряду РСФРР «зробити належне роз’яснення щодо виступу наркома Сталіна і тим відвернути можливі наслідки його виступу, які так шкідливо можуть відбитись на боротьбі трудящих мас України за соціалізм»[332].

Як було вичерпано конфлікт — достеменно не відомо. Оскільки з боку української делегації нарікань з цього приводу більше не було, очевидно, В.Леніну, як і завжди, вистачило дипломатичного і політичного хисту, щоб примусити Й.Сталіна зняти напругу[333].

Та навряд чи до цього моменту більше подумки не зверталися і Й.Сталін, і М.Скрипник. І можна допустити, що осадок, який залишила ця історія в пам’яті обох, не раз позначався на їх позиціях щодо складних аспектів розв’язання українсько-російських проблем, а також і на їх особистих стосунках.

***

…На середину квітня 1918 р. майже вся територія України була зайнята німецькими й австро-угорськими військами. Радянська влада була знищена. Однак опір, вчинений поневолювачам трудящими України, частинами Червоної армії, червоногвардійцями, свідчив про те, що вони не змиряться з долею, яку їм відводили політичні супротивники. Центральний виконавчий комітет рад України 19 квітня 1918 р. в своєму Маніфесті висловлював переконання, що, "незважаючи на нашу теперішню воєнну невдачу, незабаром проб'є час смерті Центральної ради і час остаточного торжества робітників і селян України. В усілякій боротьбі бувають не тільки перемоги, а й поразки. І даремно сподівається контрреволюційна буржуазія, що гайдамацько-німецькі загарбники зуміють надовго утримати владу в своїх руках. Цього не буде"[334].

З окупацією України формально влада знову перейшла до Центральної Ради, але фактично запанувало всевладдя командування окупаційних військ, яке запровадило жорстокий терористичний режим і розпочало планомірну викачку до фатерлянду національних багатств поневоленого краю. Оскільки Центральна Рада вочевидь не справлялася із економічними зобов'язаннями Брестського договору, вона чимдалі ставала гальмом для реалізації планів справжніх господарів становища.

Тим часом німецькі війська підходили до Ростова і Таганрога. До приморського міста саме й евакуювалися ЦВК Рад України та радянський уряд республіки. 18 квітня 1918 р. тут відбулася остання сесія ЦВК, скликана за ініціативи більшовиків[335].

Сесія ухвалила реорганізувати органи влади і управління республіки. Замість ЦВК Рад України та Народного секретаріату створювалося Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів. Йому передавалися права і обов'язки вищих органів влади і управління радянської республіки.

Бюро складалося з дев'яти осіб, тому дістало назву "Дев'ятки". Іменували його ще й "Партизанською дев'яткою", "Повстанським Народним Секретаріатом". До складу "Дев'ятки", як багатопартійного органу, входили більшовики А. Бубнов (голова), Г. Пятаков, В. Затонський, М. Скрипник; лівий український соціал-демократ М.Врублевський (він активно працював з більшовиками і вступив до КП(б)У у момент її створення; ліві російські та українські есери С. Мстиславський, О. Сєвєров-Одоєвський, В. Сьомушкін та Ю. Терлецький (останній теж невдовзі став комуністом). На випадок "виходу з ладу" (арешту тощо) членів "Дев'ятки" було обрано дев'ятеро кандидатів, з пропорційною партійною належністю.

Створення такого бойового, з широкими повноваженнями надзвичайного органу цілком відповідало точці зору Г.Пятакова. Як і більшість інших "лівих", він вважав зайвим, як говорив, "ламати комедію радянського уряду, коли це робиться майже на фронті". Саме Є. Бош і Г. Пятаков, які долею знову опинилися поруч, пропонували створити вузький центр і найбільше, якщо не винятково, дбати про військову справу[336].

Згадуючи події лютого — березня 1918 р. і маючи на увазі Народний секретаріат, Євгенія Бош писала у спогадах: "Для мене було цілком ясно, що вести бойову роботу уряд в цілому не може. Я пропонувала роботу звести до обслуговування фронту — масової агітації, формування частин і матеріального обслуговування фронту"[337].

Однак, пропозиції "лівих" не знайшли тоді підтримки серед керівних діячів радянської України. Але після реорганізації ЦВК рад і Народного секретаріату відкривалися реальні можливості для реалізації задумів "лівих" про створення бойових революційних органів для рішучої боротьби проти окупантів та їх спільників.

У комплексі загальнопартійних проблем, що тоді набували особливої актуальності та гостроти, дедалі нагальнішою виглядала справа створення Комуністичної партії України. Обговорення цієї проблеми і стало лейтмотивом партійної наради у Таганрозі, що відбувалася 19–20 квітня. У роботі наради взяли участь члени комуністичної фракції ЦВК рад України, Народного секретаріату, а також лівих із Української партії соціалістів-революціонерів та Української соціал-демократичної робітничої партії, які порвали зі своїми партіями і невдовзі були прийняті до Компартії, - всього 71 чоловік.

Для більшості учасників наради питання про принципи, шляхи консолідації партійних сил стало підпорядкованим домінуючій на той час ідеї — організації повстансько-партизанської боротьби в окупованій Україні. У резолюції з питання про тактику нарада вказала: "Завданням Комуністичної партії більшовиків України є відтворення класової партійної організації пролетаріату та її керівництво у справі організації і ведення повстання робітничого класу і селянства проти диктатури контрреволюційної буржуазії"[338]. Саме на нараді в Таганрозі було ухвалено назву новостворюваної партії, що пізніше усталилася: "Комуністична партія (більшовиків) України".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1918» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи