Розділ «ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА»

«Йдучи походом проти Центральної Ради і майбутніх Установчих Зборів, — розвиває свою думку П. Христюк, — українська дрібна буржуазія почала, слідом за великою буржуазією, навідуватись, через чорний хід, до своєї надії — німецького командування і прохати його ласкавого заступництва перед ненависним соціялістичним урядом. Так звані хлібороби — власники, демократи і просто поміщики не давали спокою Німцям, добиваючись "справедливого суду". Пруський юнкер тільки руками потирав з задоволення. Коли німецьке командування почало втручатись у внутрішні справи Республіки, українська буржуазія, лицемірно протестуючи проти цього, одночасно запобігливо зазначала в своїх протестах, що те втручання являється фактично цілком обоснованим, що воно викликане бездіяльністю та нездатністю до праці соціалістичного правительства»[356].

Картину, змальовану молодшим колегою по партії, завершує М. Грушевський. Він вважає, що всі праві сили були єдиними в той час у своєму намаганні дискредитувати Центральну Раду, повалити її, припинити здійснювану нею соціальну політику — тим самим поклавши край і Українській революції. Причому колишній Голова Центральної Ради свідчить, що такі тенденції були не поодинокими, не регіонально обмеженими, а всеосяжними. «Польські поміщики Поділля й Волини, — пише він, — звернулись до австрійського правительства з закликом перевести окупацію приграничних частей України, скасувати в них селянські організації й земельну реформу, відновити поміщицьке землеволодіння й завести примусову селянську працю. Поміщики та їх офіціялісти завязували як найтісніші звязки з австрійськими та німецькими командами, гостили їх офіцерів, шукали їх помочи. Організовували також польські військові части, або, опираючись на давнішнє сформовані легіони, пробували на власну руку касувати земельну реформу й відбирати поміщицькі землі, роздані селянам земельними комітетами.

На лівобережу місцеві, навіть українські поміщики заходились також організувати рух против земельної реформи і соціялістичного українського правительства: приєднавши до себе дрібних власників, селян і козаків, вони виносили резолюції з домаганнєм, щоб Центральна Рада відставила свій соціялістичний кабінет, не скликала Установчих Зборів, організувала тимчасове правительство і, віддавши йому всю власть, себто диктатуру, сама розпустила себе. Инакше грозили боротьбою, повстаннєм і т. д. Їх депутації заявлялись у німецьких представників. На місцях серед офіцерів німецьких частей також велась з сеї сторони завзята агітація в напрямі скасовання земельної реформи, усунення соціялістичного міністерства і української державности. А найгірше, що паралельно з такими заходами з боку елементів сторонніх, несоціялістичних анальогична агітація за відсуненнє соціалістів від власти й передачу її в руки якоїсь, нікому близше незвісної української буржуазії (котрої фактично й не було) — щоб вона за помічю Німців закріпила українську державність на підвалинах буржуазних, — вели певні групи українських с. — дем. і с. — федералістів, їх преса повела гостру кампанію против українського уряду і Центр. Ради»[357].

Розуміючи всю складність обстановки, Центральна Рада вважала за єдино можливий вихід зі скрути об'єднання українських сил. Цій меті, зокрема, було підпорядковане переформування Ради народних міністрів 24 березня 1918 р., яка набула наступного вигляду: В.Голубович (УПСР) — голова Ради; П.Христюк (УПСР) — державний секретар; М.Ковалевський (УПСР) — міністр земсьских справ; М.Любинський (УПСР) — закордонних справ; Є.Сокович (співчуваючий УПСР) — шляхів; О.Жуковський (УПСР) — військових справ; М.Ткаченко (УСДРП) — внутрішніх справ; Д.Коліух (співчуваючий УСДРП) — харчових справ; Михайлів (УСДРП) — праці; Т.Сидоренко (безпартійний) — пошт і телеграфів; С.Шелухін (УПСФ) — судових справ, В.Прокопович (УПСФ) — освіти; І.Фещенко-Чопівський (УПСФ) — торгівлі і промисловості; О.Лотоцький (УПСФ) — державного контролю; Климович (безпартійний) — фінансів.

Однак ці зміни означали лише формальне завершення урядової кризи. Так, українські соціалісти-федералісти водночас діяли «на два фронти» і за два дні до гетьманського перевороту відкликали своїх представників з Ради Народних Міністрів[358].

Взагалі, ідея перевороту явно домінувала в останні два місяці існування Центральної Ради, Української Народної Республіки. Вона «витала в повітрі» весь час після повернення української влади до Києва. Цим, мабуть, можна пояснити і той факт, що дослідники саме через перспективу державної змови і перевороту розглядають практично всі події березня — квітня 1917 р. У М. Грушевського відповідний параграф має назву «Переворот». У П. Христюка — «Німецьке військо стає по стороні буржуазії і доконує державного перевороту на Україні (розгон Центральної Ради і встановлення гетьманщини)». Промовистий і розділ книги В. Винниченка — «Конфлікт двох сил».

Винниченко, безперечно, формально менше за інших зв'язаний із закликанням німців в Україну, рішучіше за колег по політичній і науковій діяльності підходить до аналізу поведінки й окупантів, й українських правлячих кіл (тут він також уважав свої «руки розв'язаними» після відставки з посади Голови Ради народних міністрів, хоча, заради справедливості, слід зазначити — не скидав відповідальності ні з себе, ні з фракції УСДРП)[359]. Навівши численні приклади викорінювання окупаційною адміністрацією всього, що хоч чимось нагадувало про соціальні здобутки революції, автор робить ряд висновків.

По-перше, мілітарна австро-німецька сила, на яку сперлась українська влада, «була соціально ворожа й чужа українській нації». По-друге, «ще раз підтверджувалось, що слова про рівність демократичних свобод у клясовому громадянстві є тільки переконання наївних і засоб обдурювання більш практичних людей». По-третє, українська влада не могла більше розраховувати на власну, незалежну політику: «коли сіла на німецьку гармату, то повинна пам'ятати: на чийому возі їдеш, того й пісню співаєш». По-четверте, намагання і далі провадити попередній курс (зокрема реалізувати закон про соціалізацію землі) спричинило не просто невдоволення, а роздратування та зростаючу ворожість з боку окупантів і правих українських кіл. Звісно, за таких умов досягнення будь-яких позитивних результатів годі було й чекати. По-п'яте, через усе вищевикладене «стало так виходити, що нікому вже не подобалась бідна хуторянка, Центральна Рада»[360].

Справді, практично у кожній верстві суспільства України нагромадилась «критична маса» невдоволення Радою, що об'єктивно потрапила у безвихідь; зберегти владу в національно-українських руках було неможливо. «Тримати владу в українських руках, — резюмує В. Винниченко, — це значить тримати її в руках "соціалістів" (есерів, есдеків, есефів). А це значить пристосуватися до фактичного розпорядчика на українській землі —німецького генерала; це значило приняти його соціальний і політичний світогляд; це значило заплющувати очі на його грабування окупованої України, це значило нести шлейф генеральської реакції на Україні. За це генерал згодився б, щоб той шлейф був жовто-блакитного кольору.

Розуміється, за цю ролю "соціалісти" взятись не могли»[361].

На таку роль, за В. Винниченком, могла претендувати тільки соціально споріднена з окупантами сила — буржуазія. «Але такої буржуазії історія нам і не дала, наша нація була безбуржуазна»[362]. Готовність українських соціалістів-федералістів взяти на себе роль такої буржуазної влади, на думку колишнього лідера соціал-демократів, була ілюзорною перспективою. Та й українські есери не хотіли поступатись завойованим місцем.

Ліва частина українських соціал-демократів на чолі з М. Поршем «енергійно піддержувала есерів і запевняла, що соціальна революція не скінчилась і що ні за що через те не треба уступатися з своїх посад. А з німцями треба поводитись строго, хай вони не забувають що вони — слуги української влади. Український пролетаріат і революційне селянство вірять українській владі й не дозволять німецьким імперіалістам порушити їхні революційні здобутки.

А есери, слухаючи цю пустопорожню, нещиру фразеологію, задоволено плескали всяким Поршам у долоні й кидали викликаючі погляди на німецьких імперіалістів»[363].

Очевидно, що В. Винниченком «схоплено» сутність тогочасних суперечностей напрочуд точно і майже вичерпно (йдеться, звичайно, про набір елементів, а не їх докладний, ґрунтовний виклад). В усякому разі в усіх інших відомих історіографічних джерелах міститься фактичний матеріал, міркування, висновки, які, як правило, «вписуються» у вищенаведену логіку, принаймні, зовсім їй не суперечать.

Австро-німецькі військові власті швидко переконалися у тому, що вони просто не можуть „змусити” український уряд „діяти і організовувати так, як ми (тобто окупанти — В.С.) накажемо”[364]. Їх прямолінійна логіка зводилася до того, що „влада знаходиться в наших руках (тобто окупантів) і міністри повинні нам підкорятися”[365]. І останні справді не виявляли схильності до непослуху, однак вдіяти нічого з власним народом не могли.

Тож австро-німецька адміністрація, дедалі відвертіше зневажаючи українську владу, повинна була задумуватися над її зміною, а до того брати на себе функції умиротворення країни. З перших днів перебування в Україні окупанти здійснювали терор проти «збольшевиченого» населення, особливо ж селянства (за кожного вбитого чи пораненого німецького солдата негайно розстрілювали десять повстанців чи мирних жителів)[366]. Вони безсовісно грабували народне майно, запустивши на повні оберти свою судову машину, намагалися взяти на себе справу проведення весняних польових робіт, та й узагалі «впорядкувати» земельну справу в Україні (горезвісний наказ фельдмаршала Ейхгорна), дедалі активніше нарощуючи динаміку втручання у внутрішні справи України.

Звичайно, такі акції наштовхувались на протидію української влади, призводили до гучних скандалів (як у випадку з тим же наказом Ейхгорна), але незмінним наслідком мали лише обмеження суверенітету УНР, згортання прерогатив національного уряду. Це яскраво засвідчив наступний наказ Ейхгорна від 25 квітня 1918 р. (після досить сумнівного за задумом і формою арешту київського фінансиста, реакціонера й палкого прибічника співпраці з німецькою адміністрацією А. Доброго) про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів[367]. 27 і 28 квітня відбувалось бурхливе, нервове засідання Центральної Ради, яке мало відомий трагічний фінал — арешт кількох членів Центральної Ради і брутальне припинення її роботи.

29 квітня 1918 р. стало останнім днем існування провідного чинника Української революції.

Голова Центральної Ради так відтворював основні події останніх днів УНР: «З огляду, що ніхто з поважаних українських діячів не згожувавсь прийняти з німецьких рук владу, пришилось висунути як кандидата на гетьманство швагра німецького головного команданта генерала Скоропадського, крім далекого посвоячення з колишнім гетьманом нічим не звязаного з українством. Київ і його околицю навповнено німецьким військом (австрійські части натомість вислано); "синежупанну дівізію", сформовану з воєннополонених Українців, насильно роззброєно; сполученнє з Берліном щільно перервано; проголошено офіціальне заведеннє воєнної юстіції для охорони порядку, і спеціяльно в Київі, мовляв з огляду на наближеннє 1 мая, заведено збільшену німецьку охорону. На сій підставі якийсь воєнний чин — начебто без відома самого Ейхгорна, розпорядивсь арештувати кількох міністрів, котрих Німці вважали найбільш небезпечними для своєї акції. Німецький збройний відділ, шукаючи їх, 28 квітня ввійшов під час засідання Ц. Р. в її будинок: перетрусив всі приміщення, мовляв, шукаючи складів зброї, приготованої для повстання против Німців, забрав архив, у залі засідання, загрозою стрільби перервавши збори, піддав ревізії всіх членів Ц. Ради і самого голову її, невважаючи на його протест, і закрив засіданнє. Тої ж ночи військовий агент німецького уряду полк. Штольценберг, замість виправдати сей нечуваний вчинок, поставив голові Ц. Ради ультімативне запитаннє, чи Ц. Р., з огляду на свій конфлікт з німецькими властями, не вважає вказаним ліквідувати свою діяльність. Коли голова Ц. Ради заявив, що вона зліквідується, передавши свою роботу Установчим зборам, се було прийнято за підставу дальших кроків. Другого дня, 29 квітня, під охороною німецьких кулеметів зібрані в Київі "великі і малі землевласники" проробили церемонію вибору на гетьманство Скоропадського. Засідання Ц. Ради були унеможливлені Німецькою військовою силою, її останнім актом було ухваленнє давно виготовленого проекту конституції — котрій Скоропадський противставив свою "грамоту" до всього українського народу»[368].

Цікаві деталі, короткі, але характерні пояснення і міркування щодо Основного Закону Української Народної Республіки дає П. Христюк. Підготовлений особливою парламентською комісією проект передбачалося внести на розгляд Українських Установчих зборів. Його розробка припала переважно на той момент, коли революція в Україні проходила національно-політичну фазу, а «вся українська демократія стояла ще міцно на ґрунті демократичного парламентаризму, не маючи на оці введення в систему державного управління в тій чи иншій формі клясових органів робітництва та селянства — рад робітничих та селянських депутатів. В дні, коли ця конституція розглядалась в Центральній Раді, більшість української революційної демократії стояла вже, як це видно хоч би з III й IV Універсалів Центральної Ради, на иншій позиції. Одначе момент не сприяв основному переглядові виробленого раніше проекта конституції, і він був ухвалений майже без зміни, в редакції комісії. Це треба мати на увазі при оцінці Конституції»[369].