Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

Правда, дехто схильний був виправдовувати дії М.Муравйова як зворотну реакцію на те, що після придушення січневого повстання гайдамаки розстріляли понад 1500 київських робітників, причому „приводом для розстрілів були мозолисті руки й робітничі куртки”[129].

Звісно, гинули, йдучи в атаку, й червоні бійці. За деякими даними, на вулицях Києва полягло більше тисячі радянських воїнів[130]. Якими були жертви за ті 3–4 дні у супротивної сторони — залишилось нез’ясованим, як достеменно невідомо, чи взагалі віддали їм останні земні почесті (це питання ставив на сторінках „Нової Ради” один з лідерів українських соціалістів-федералістів В.Прокопович)[131].

За мемуарними свідченнями, особливою напругою відзначалися бойові дії в центрі міста — в районі будинку Купецького зібрання, Царського саду, Олександрівської вулиці, Бібіковського бульвару й Брест-Литовського шосе.

Переконавшись у неможливості подальшого перебування в місті, Центральна Рада надвечір 25 січня почала спішну евакуацію з Києва, хоча ар’єргардні бої вірних їй сил тривали ще 26 січня.

30 січня 1918 р. до Києва офіційно переїхав уряд радянської України, хоча частина народних секретарів, яка перебувала в рядах військ, що штурмували місто, розгорнула тут свою діяльність ще тоді, коли на вулицях продовжувалися бої, а частина прибула відразу ж після встановлення в місті радянської влади[132].

М. Грушевський пише з цього приводу: захопивши Київ, більшовики «…вчинили в перших днях ганебну різню, розстрілюючи всіх, хто мав посвідчення українського правительства, всіх, в кім можна було підозрювати Українця. Вони хвалились, що в сі дні розстріляли 5000 Українців. Ся цифра побільшена, більш обережні розрахунки приймають коло 2000, але висота їх не грає ролі — важнійша принціпіальна сторона, виявленнє дійсного характеру сеї війни, котру з большевицької сторони виставлювано боротьбою соціялістичних гасел против буржуазії й реакції, а в дійсності вона була війною національною, боротьбою за визволення єдиної Росії і на знищеннє сепаратизму — ще більш завзятою, ніж яку вів з українством старий царський уряд, централістичні гасла котрого понесли під своїм соціалістичним прапором большевики, викликаючи тим різку опозицію в українських соціалістичних кругах»3.

Видатний український історик неодноразово наголошував, що в київських розстрілах уособлено всю війну Московщини проти України, що розстріли ті стали своєрідними символами відносин двох сусідніх народів. «Руйнуються не тільки міста, а й традиції, — пише М. Грушевський. — Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люде вийдуть з нього нові, й новими очима глянуть на світ.

Горять, між иньчим, історичні, культурні, економичні, і всякі иньші звязки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох «братніх народів» вступає, видима річ, в ту стадію, в яку вже ранійше вступила історія двох иньших словянських братів — українського і польського»[133].

Учений і політик доходить висновку, що більшовики своїми діями досягли того, чого прагнула імперіалістична буржуазія — прикриваючись демагогією, на практиці жорстко провадили централістичне державне начало. Тому їхні дії схвально зустріли віковічні гнобителі українського народу.

На підтвердження численних розстрілів українців радянськими військами П. Христюк нагадує, що в Києві «було звірськи замордовано бувшого міністра земельних справ Центральної Ради О. Зарудного, укр. соц. — рев., що належав до лівої групи партії, члена Центральної Ради журналіста І. Пугача, українського соціял-революціонера, і старого партійного діяча — українського соціял-революціонера Бочковського, що так само як і Зарудний, більш співчував лівій течії партії»[134]. М. Шаповал серед замучених називає тих же трьох згаданих осіб[135], а Д. Дорошенко додає ще лікаря М. Орловиного[136].

Як і М. Грушевський, П. Христюк також уважає політику більшовиків нещирою, в своїй суті терористичною, антиукраїнською. «Того, що большевики фактично встигли зробити за час свого перебування на Україні, — пише він, — цілком вистачає для оцінки їхньої політики там. Політика та була хибною і в своїй принціповій основі і, тим більше, в фактичному здійсненню. Основна її хиба полягала в тій перевазі, яку російські большевики віддавали в соціялістичному будівництві на Україні своєму північному «штикові», перед революційною волею, свідомістю і силою українського працюючого люду. А сталось це через те, що московські большевики в дійсности не захотіли визнати за українським робітництвом та селянством права на нічим необмежене національно-державне, а разом з тим і революційно-соціяльно-економичне самоозначення»[137].

Д. Дорошенко звертає увагу на те, що основне вістря терору радянських військ у перші дні після захоплення Києва було спрямоване проти російського офіцерства, яке після встановлення радянської влади в Петрограді й на фронтах шукало притулку в Центральної Ради. Однак понад З0 тис. військових фахівців, що прибули до української столиці, спільної мови з проводом УНР не знайшли й у січневих подіях виявились осторонь подій. Тому й постраждали головним чином абсолютно безвинно. Д. Дорошенко вважає, що найвірогідніше муравйовці розстріляли близько 3000 офіцерів. Водночас він наводить і дані з австрійського донесення від 2 квітня 1918 р. (називаючи їх «точною цифрою замордованих офіцерів») — 2576 чоловік[138].

До речі, М. Грушевський оперує твердженнями самого Муравйова про жорстоку революційну помсту, в результаті якої «сотні офіцерів і юнкерів були нещадно вбиті».

Що ж до українців, то тут, на думку Д. Дорошенка, втрати були не такими масштабними, як це намагаються довести чимало авторів. «…Тому що у большевиків ще не було добре поставленої розвідки, то більшість українських діячів, що залишилися в Києві, змогла переховатись, — наголошує іменитий історик. — Загинуло лиш кілька людей, здебільшого випадково»11.

Водночас у своїх споминах Д. Дорошенко згадує про кілька цікавих епізодів з власної практики (відвідини Ю. Коцюбинського, одержання перепусток для від'їзду з Києва для себе й О. Лотоцького — колишнього Генерального писаря, про фактично легальні збори ЦК УПСФ (майже всі його члени залишались у Києві до повернення Центральної Ради), безперешкодний вихід «Нової Ради» тощо. Мемуарні відомості прямо кореспондуються з даними періодики. Так, у «Новій Раді» в рубриці «Становище в Києві» було надруковано статтю «З діяльности Головного Комітету укр. партії соціалістів-федералістів». У ній говорилося: «Під час большевицького наїзду на Київ діяльність Ц. К. не тільки не припинилася, але навіть жвавішим пішла темпом, хоча дехто з працьовитіших членів опинився по за Київом і не міг брати участі в роботі. Зібрання Ц. Комітету одбувались часто й регулярно в побільшеному складі, бо до участи притягнуто всіх членів київської організації партії. На цих зібраннях обмірковувалися всі питання дня й виносилися постанови, якими повинні були керуватись члени партії в своїй тактиці за «лютого времени». Найбільше притягало увагу відношення до большевицькой власти та паралізування її шкодливої діяльности. З цього приводу Ц. К. дав членам партії директиви — між иншим не допускатись жадного співробітництва з большевиками і всюду виказувати і викривати дійсну природу цього захожого, чужого й узурпаторського, злочинного «правительства», ведучи непримиренну боротьбу з ним»12. Можна навести й інші факти, документи, що перебувають у певній суперечності з вищеописаними подіями, наведеними історіографічними оцінками. Однак, звісно, це не може суттєво змінити загальної картини, що постає в уяві після ознайомлення з тяжким досвідом Української революції.

На відміну від колег по політичній діяльності й науковій роботі, В. Винниченко абстрагується від конкретних фактів і цифр, намагається з'ясувати сутність, генеральну спрямованість політики більшовиків. Вони скористалися з неосвіченості, національної несвідомості однієї частини українців і тимчасового розчарування в результатах Української революції іншої частини «для затвердження духовної калікуватости і недорозвинености українських мас, для затвердження тої темноти колонії, якою користувались пануючі кляси метрополії»[139].

Колишній голова українського уряду намагається розкрити причини такого курсу більшовиків і вбачає їх, передусім, у наступному. «Насамперед через те, що кожний руський большевик є все ж таки руський, є член руської нації, є сопричасник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями…Большевик, як і всякий инчий руський, також звик уважати все українське своїм, руським, що він також не раз кривився й говорив: "Э, какая там Украина! Все это мелкобуржуазнья видумки. Хохлы — это те же русские", тільки додавав ще, що "хохлацький" націоналізм роз'єднує єдиний руський пролетаріат»[140].

Інша причина, на думку В. Винниченка, мала економічний характер. Щоб зміцнити перемогу радянської влади, більшовикам за будь-яку ціну було потрібно задовольнити потреби очолюваних ними мас у продовольстві та сировині, які традиційно постачались Україною. І чим менше українці усвідомлювали б свою окремішність, тим легше було б порядкувати в їхньому краї більшовикам, і саме на це вони й розраховували. Тому-то більшовики з такою настирливістю воювали проти української державності й української культури.

Відверто шовіністична, імперіалістична політика більшовиків у національному питанні й об'єктивна неможливість у тодішніх умовах швидко реалізувати соціальні програми, на думку В. Винниченка, призвели до різко негативних наслідків. «…Українські національні елементи, соціально-прихильні до них (більшовиків. — В. С.) одхитнулись;…елементи, які вагались, сумнівались у вірности своїх соціальних позіцій, тепер на них утвердились у противний до большевиків бік;…елементи, які ставились вороже до соціальних цілей большевиків, а цю ворожість прикривали й виправдували недовіррям до большевиків у національному питанню, тепер торжествували: а бачите, хіба ми не мали рації, борячись з ними? а бачите, хіба їм о соціалізм на Україні ходило? Хіба це соціалісти? Це — такі самі імперіалісти й насильники нашої нації, як і монархісти, як чорносотенці»[141].

Подібні оцінки й висновки, звичайно, мали на меті додатково обґрунтувати правомірність того курсу, що здійснювався проводом Української революції. Стрижнем його стала протидія, будь-якою ціною, більшовизмові, фізичне викорінювання радянської влади з українського ґрунту. Цій меті підпорядковувалось не лише укладення мирного договору з країнами австро-німецького блоку, а й наступні кроки щодо використання зовнішнього чинника для розв'язання внутрішніх проблем.