Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

Тому певне здивування викликають закиди на адресу публікації автора даної праці аж десятирічної давнини, зроблені у статті О.Бойко, приурочені до 90-річчя події[97]. Адже в межах доступного на сьогодні в згаданих публікаціях відтворено не лише фактологічний бік справи (що справді об’єктивно виявилося непростим, а відтак — затяжним, поетапним процесом), а й запропоновано вірогідну версію виникнення очевидних перебільшень і фальсифікацій як подій, пов’язаних із боєм під Крутами, так і їх оцінок. Дослідниця ж, багатократно наголошуючи на міфологізації історичного епізоду, закликає до додаткового його вивчення (хоча і застерігається, що це малоперспективно), намагаючись, мабуть, хоча б у такий спосіб, з одного боку, дистанціюватися від нестримної політизації минулого досвіду, а з іншого — пройти (а може й «прослизнути») повз доведене, навряд чи спростовне.

Вищевикладене зумовлює висновок про потребу значно виваженішого підходу до непростої сторінки вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істині не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками.

Об’єктивні, неупереджені уроки з історичного досвіду — якими б незручними й неприємними вони не видавалися — єдина гарантія уникнути повторення прикрих прорахунків і помилок минулого, водночас — надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку. Це рівною мірою стосується як науки, так й ідеологічної сфери.

Буквально за два з лишком тижні січня 1918 р. епіцентр політичної напруги, передній край смертельного зіткнення сил, як ворогували в Україні, стрімко перемістився під мури столиці, та й у сам Київ.

Січневі події в древньому місті безліч разів відтворювалися й оцінювалися істориками. Дослідження й публікації рясніють масою найрізноманітніших, часто вкрай взаємо суперечливих версій, тлумачень, позицій. Віднайти рівнодіючу, яка б задовольнила, чи примирила всіх учасників перманентних дискусій, неможливо. А одна з найістотніших причин полягає в тому, що всі сторони, які конфліктують, хоча кожна і на свій лад, припускаються однієї й тієї ж вади — приносять фактологічну достовірність у жертву ідеологічним схемам.

Тому, наприклад, в радянській історіографії всіляко підносився героїзм, стійкість повстанців Арсеналу, мужність, доблесть червоноармійців, а в працях істориків — антиподів ці ж якості набували прямо протилежних характеристик і оцінок, а самі дії радянських сил, більшовиків кваліфікувались як вкрай ганебні, антинаціональні тощо. Точно так же, однак зі зміною позиції на 1800 здійснювались підходи тих же таборів до висновків і узагальнень щодо поведінки захисників Центральної Ради, національної державності.

Істотний крок у наближенні до ідентичної передачі суті подій, відбиток у комплексі документів, які збереглися, став другий том хронікальної праці про соціалістичну революцію в Україні[98], хоча категоричної відмови від домінуючих стереотипів тоді не сталося. Така ситуація віддзеркалилася й у відповідних сюжетах узагальнюючої, по-суті підсумкової праці про здобутки більшовицької стратегії і тактики[99].

Що ж до літератури антирадянського спрямування, та й практично всіх сучасних публікацій, в них власне воєнному аспекту боротьби за столицю Україні надається небагато уваги[100]. Іноді взагалі все зводиться до кількох традиційних загальних зауважень, запозичених здебільшого із арсеналу ідеологічної полеміки 1918 р.[101] Дещо більші за обсягом сюжети містяться хіба що в новітніх працях про С.Петлюру. Їх автори детальніше відтворюють події 19–22 січня 1918 р., тобто в ті дні, коли С.Петлюра на чолі Гайдамацького коша Слобідської України, повернувшись до Києва, керував придушенням повстання проти Центральної Ради[102]. Та й акценти зміщено у бік піднесення іміджу одного з воєнних керівників УНР.

Принагідно можна зауважити, що все ж не відповідають дійсності дані, згідно яких С.Петлюра зі своїм кошем прибув до Києва лише 22 січня 1918 р.[103] Виникає питання й щодо дати їх повернення 19 січня. Адже відомо, що гайдамаки від’їхали з Бобрика в напрямку Києва (відстань по залізниці близько 70 км) ще 16 січня, мотивуючи свою відмову допомоги тим, хто саме вів бій під Крутами потребою пошвидше добутись до столиці для придушення повстання. Правда, у Броварах дорогу заступив українізований Наливайківський полк, що перейшов на бік більшовиків (1200 шабель). Його роззброїли[104], однак немає свідчень, що це зайняло цілих три дні.

У результаті адекватного відтворення січневих подій в історіографії так і не спостерігається, змушуючи, в разі потреби, звертатись у пошуках хоч скільки-небудь повної й об’єктивної інформації до давніх розвідок[105] і мемуарів[106], а також до тогочасної преси.

Більшовики Києва готувалися до повстання заздалегідь. Вони планували підняти маси на рішучі дії у момент наближення до столиці радянських військ, тобто застосувати тактику комбінованого удару, що в останні тижні довела свою ефективність.

Однак і Центральна Рада інтуїтивно “прочитувала” ближчу перспективу поведінки супротивника, природно, прагнула розладнати плани превентивними діями. Вона крок за кроком намагалася взяти під контроль, або блокувати ті пункти (підприємства, установи), де більшовики користувалися значною підтримкою робітників і службовців, а відтак приховували в собі потенційну небезпеку для влади.

Так, 15 січня 1918 р. стало відомо про розпорядження Центральної Ради, точніше підконтрольного їй коменданта міста М.Ковенка вивезти зі складів заводу “Арсенал” всі запаси вугілля (тоді саме надійшла пора двадцятиградусних морозів), щоб припинити роботи й розпустити робітників. Заводський комітет негайно зібрав на території підприємства мітинг, на якому було вирішено протидіяти намірам властей аж до збройного спротиву. Тоді ж було скликано екстрену нараду більшовиків і членів заводського комітету “Арсенала”. На неї прибули уповноважений Народного секретаріату по організації повстання в Києві О.Горвіц, члени загальноміського комітету РСДРП(б) І.Крейсберг та І.Фіалек, а також делегати двох військових частин, що були розташовані поряд із заводом. Нарада ухвалила рішення про початок збройного виступу. Для керівництва повстанням було обрано ревком у складі О.Горвіца{9}, І.Фіалека, М.Костюка.

Того ж дня по місту за підписом Київського комітету РСДРП(б) — Соціал-Демократії України поширювалась листівка “До всіх робітників і солдатів м. Києва” із закликом до повалення Центральної Ради і встановлення влади рад: “…Товариші! Всі на захист революції! На захист своїх рад! Геть контрреволюціонерів, які згрупувалися в Центральній раді й Генеральному секретаріаті!

Вся влада радам!”[107]

Рішення арсенальців почати повстання і вироблення необхідних заходів у зв’язку з цим було обговорено на екстреному засіданні загальноміського комітету більшовиків за участі представників районних партійних організацій. Ухвалено підтримати вимушену ініціативу робітників, незважаючи на те, що радянські війська були ще на значному віддаленні від Києва. Було створено загальноміський Воєнно-революційний комітет (оперативний штаб для керівництва повстанням у складі О.Горвіца, І.Крейсберга, Д.Іткінд, І.Смирнова, М.Зарніцина та ін[108]. Через деякий час членами ВРК стали також А.Іванов і Я.Гамарник{10}.

У багатьох військових частинах місцевого гарнізону прокотилась хвиля мітингів з вимогами негайної передачі влади радам, арешту контрреволюціонерів, звіту властей про обставини арешту й вбивства дуже популярного в солдатському середовищі голови Київського ВРК Л.Пятакова[109].

На вечір напруга в місті досягла апогею. В ніч на 16 січня робітники, розпропагувавши солдат охорони, зайняли територію “Арсенала”. До них приєднались 450 солдатів українського полку ім. П.Сагайдачного, а за ними й частина солдатів українського полку ім. П.Полуботка, робітники військово-обмундировочних майстерень, Деміївського снарядного заводу, водопроводу та інших підприємств міста. За стінами “Арсеналу” опинилося понад 1 тис. Чоловік. Вони обрали комендантом більшовика С.Міщенка, який очолював вояків українського полку ім. П.Сагайдачного[110]. Принагідно зауважимо, що аргументи С.Литвина з посиланнями на О.Підгайного про те, що підняти арсенальців на повстання “виявилося легко через те, що тут працювало близько 4 тис. робітників з Москви й Петрограда, для яких українська влада… психологічно виявилася не лише чужою, а й ворожою своїми “сепаратистськими тенденціями”[111], у світлі вищенаведених самоочевидних фактів варто залишити просто без коментарів.

Командування військ Центральної Ради спробувало відразу ж приборкати повстанців. У район “Арсеналу”, поряд з яким розташовувалися 3-й авіапарк і перший запасний понтонний батальон, що відразу приєдналися до повстання і разом утворили своєрідне “ударне ядро”, під прикриттям панцерника (за деякими джерелами — трьох панцерників) було кинуто сотню кінного полку “Вільної України” й загони вільних козаків. На їх шляху виросли барикади й почались перші бої. Частина авіапарківців і понтонерів перебралися на територію “Арсеналу”, переправивши повстанцям значну кількість зброї і боєприпасів.

Паралельно в Маріїнському палаці було скликано мішану комісію з представників повсталих і військових властей Центральної Ради. Однак сторони, висунувши взаємні ультимативні вимоги про припинення дій, швидко зайшли у безвихідь[112].