П. Христюк не заперечує, що укладанню угод сприяли й певні обставини (суперечності між Центральними державами і РСФРР, продовольча криза в Австро-Угорщині й Німеччині, сподівання на її пом'якшення за рахунок українських ресурсів тощо). Та він не вважає ці обставини вирішальними.
У суперечності з такими твердженнями перебуває позиція В. Винниченка, який писав: «…Мир цей був би дуже корисним і для української держави, й для її уряду, коли б… при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили й волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це був би дійсний і корисний мир.
А коли український уряд тої сили не мав; коли розбиті невеличкі військові відділи його безпорадно одступали на самий краєчок української теріторії й не було ніякісінької надії своїми силами вернути загублену владу над державою; коли без чужої сили реалізації того миру не можна було й сподіватись, — то весь мир набірав уже инчого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала переводити його в життя»[165].
***З часу дошкульної поразки Центральної Ради у січні 1918 р. тривають невщухаючі дискусії з приводу з'ясування її причин. З царини політичних дебатів суперечки швидко були перенесені до наукових праць, однак згоди і на сьогодні не досягнуто. Було б невиправданим оптимізмом зважати й на перспективу: практично кожна теза знаходить у публікаціях наступних авторів антитезу-заперечення. Тому, здається, буде до певної міри виправданим, не вступаючи в полеміку з жодним з авторів, обмежитись наведенням міркувань, висновків тих особистостей, чий підхід до питання імпонує більше за інших, з чиїми авторитетними думками можна великою мірою солідаризуватись як з найоб'єктивнішими, найкомпетентнішими і найвиваженішими. Такий варіант видається виправданим і ще з одного боку: практично всі, хто брався за висвітлення цього питання, так чи інакше модифікували положення і висновки, виношені активними учасниками й найталановитішими історіографами Української революції[166].
Передусім мова може йти про П. Христюка. З багатьох чинників, що зумовили поразку Центральної Ради, автор визначає три, на його думку, найголовніших: «1) запізнення Центральної Ради з переведенням важніших соціяльно-економичних реформ; 2) недооцінення ваги рад робітничих, селянських і солдатських депутатів в революційній боротьбі і зв'язане з цим переоцінення ваги органів, побудованих на демократичних основах, і 3) незадовольняюча організація апаратів державної влади, головно адміністративних, як в центрі, так і на місцях, і відсутність армії»[167].
Кожна з наведених причин мала для воєнних дій надзвичайно велике значення. Перша причина — запізнення Центральної Ради з проведенням найважливіших соціально-економічних реформ — призвела до ослаблення зв'язків між Центральною Радою і активними революційними елементами селянства, робітництва і солдатів. Вона викликала байдужість, а подекуди, після більшовицької агітації, і ворожість до Центральної Ради. Вона дала ґрунт для більшовицької агітації. Вона, нарешті, призвела до того, що в найкритичніший момент, коли треба було збройною силою виступити на оборону Центральної Ради, українські військові частини, що раніше так палко її вітали як «єдину заступницю і обороницю» своїх інтересів, оголошували «нейтралітет». Щоправда, Центральна Рада обіцяла зробити ще багато «доброго», але те саме, і навіть ще більше, обіцяли зробити й російські більшовики. «Залишався момент національно-державний, — веде далі П. Христюк, — але від українського селянства, робітництва і вояцтва не можна було вимагати, щоб вони виключно із-за цього моменту йшли накладати своїми головами. Для такого виступу недоставало ще дуже багато дечого. Вся справа полягала в тому, що головна пружина всіх великих рухів — безпосередні соціяльно-економичні клясові інтереси — не штовхали в данім випадкові селянства та робітництва на війну з Московщиною»[168].
Щільно з першою причиною пов'язана й друга — недооцінка ваги класових робітничо-селянських організацій в революційній боротьбі. Ця недооцінка призвела до того, що Генеральний секретаріат не сприяв розвиткові й зміцненню рад селянських депутатів, які до самого останнього часу підтримували політику Центральної Ради; що ж до рад робітничих і солдатських депутатів, то їх спочатку було просто зігноровано, а пізніше український уряд ставився до них з неприхованою ворожістю. Таким способом Генеральний секретаріат відмежував Центральну Раду від справді активних революційних органів української і неукраїнської демократії, органів, які, зрештою, єдині могли стати справжньою опорою Центральної Ради в її революційному, національно-політичному і соціально-економічному будівництві. Ця політика Генерального секретаріату ставала тим прикрішою, що саме українське селянство (не говорячи вже про робітництво) від самого початку революції, коли про більшовицьку радянську державну систему ще й мови не було, ставило в центрі революційного будівництва саме ради селянських, солдатських і робітничих депутатів. Та й конструкція Центральної Ради підказувала їй необхідність зважати більше на ради, ніж на органи, побудовані на позакласових, загальнодемократичних засадах. Безперечно, позначилося тут те, що керівники Генерального секретаріату — переважно члени УПСФ й УСДРП, виховані на ідеях західної парламентської демократії, не змогли відчути (а зрозуміти були нездатні) значення класових органів у революційній боротьбі, що відбувалась у той час в Україні. Свою роль відіграла й та обставина, що ради робітничих та солдатських депутатів були майже в усіх містах України (особливо великих), з відомих причин, неукраїнськими за своїм складом і байдужими, а то й ворожими до національно-державних домагань української демократії. «…Щиро-приязне відношення Центральної Ради до цих органів і виразна та послідовна соціяльно-економична політика Ради, ведена в такий спосіб, щоб і ці органи було втягнуто в процес революційної роботи, яку провадила Центральна Рада, — вважає П.Христюк, — поза всяким сумнівом були б коли не цілком знищили московсько-централістичні, "общеруські" і антиукраїнські настрої цих органів, то, принаймні, нейтралізували б ці настрої і тим способом унеможливили б активний перехід всіх цих організацій на бік московського війська під час війни. Власне, саме радам робітничих і салдатських депутатів у великих містах України большевики в першій лінії завдячують свої перемоги над Українською Центральною Радою. Бо ще не вспіла розпочатись війна з Московщиною, як ці ради зробили спроби захопити владу в свої руки. Вони дезорганізували запілля українського війська, порушували нормальне телеграфічне і залізно-дорожне сполучення і так далі»[169].
Нарешті, й третя причина — незадовільна організація апарату державної влади і відсутність справжньої армії — також відіграла велику роль. Якби Українська Республіка мала в той час хоча б задовільно організовані апарати державного управління, можна було б навіть примусом не допустити військових частин до сумнозвісного «нейтралітету». Можна було б зробити серйозну спробу організації української робітничо-селянської армії, на відміну від тої бутафорії, якою захопилися С. Петлюра та М. Порш. «Багацько дечого, потрібного для оборони республики, можна було б зробити навіть в той бурхливий, трудний для всякої роботи час, — робив висновок історик. — Та без добрих апаратів державного управління не було чого й думати про це. Події йшли цілком стихійно. Правительство було цілком безсиле проти них»[170].
Автор називає й інші причини, що дали перевагу ворогам Української революції: «общеруські» настрої великих міст (більшовики сприймалися як носії перемоги над сепаратистами, «мазепинцями»); матеріальні й технічні засоби старих апаратів державного управління (армія, інтелігенція, в тому числі військова, фінанси); безробіття, продовольча криза в Росії (безробітні охоче йшли в армію для боротьби з «буржуазною Радою» за хліб для голодуючого народу).
«Нарешті, — висновує П. Христюк, — присутність московського війська на українському фронті також дуже допомогла большевикам перемогти Центральну Раду. В той час, як большевицькі частини наступали з Харківщини, зайняли потім Катеринославщину та Полтавщину, московські частини сунули стихійно (і з наказу большевицького командування) з фронту "додому" і на Київ — проти "хохлацкой" Центральної Ради — займали Поділля, Волинь, Київщину. З цієї причини, здавши Київ, правительство України власне не мало куди відступати. Переїхавши до Житомира, воно опинилось в мішку: Коростень, Рівне, Бердичів були зайняті цими «фронтовими» большевицькими частинами; по шосе ж до Коростишева наближались большевики вже з Київа.
Узявши все це на увагу, а також взагалі дуже трудні до оборони географічні кордони України з Московщиною, не можна було й надіятись на перемогу Центральної Ради над Радою Народних Комісарів»[171].
П. Христюк вступав у полеміку з більшовицькими ідеологами, а можливо, й із В.Винниченком, намагаючись спростувати тезу про масштаби впливу більшовиків на українські маси і ступінь недовіри останніх до Центральної Ради: «Часом люблять пояснювати перемогу большевиків над Центральною Радою не наведеними вище складними причинами, а тим, що немовби українські селянські, робітничі і салдатські маси всі були "большевиками" і через те свідомо збройно виступали проти Центральної Ради, допомагаючи війську Ради Народніх Комісарів. Та таке пояснення являється помилковим, бо твердження, на якому воно ґрунтується, не відповідає дійсности. Особливо воно не відповідає дійсности в тій частині, яка торкається селянства. Селянство, правда, ждало переведення реформ і в першу чергу земельної. Українські салдати і селяне були незадоволені млявістю і нерішучістю Центральної Ради в соціяльно-економичній політиці. В певній своїй частині вони були добре розагітовані большевиками проти Центральної Ради, думаючи, що, може, й справді в Раді сидять буржуї. Але від всього цього ще було далеко до того, щоб селянство вітало большевиків, а тим більше активно допомагало їм в війні проти Центральної Ради. Українські салдати в своїй масі об'явили свій "нейтралітет" в війні, а селянство просто дивилося, що з того вийде. І Центральна Рада "обіцяє багато", і большевики ще більше: отже, поки що, не було рації за те — невідомо ще яке — "більше воювати"»[172].
П. Христюк, можливо, наочніше за інших авторів висловив спільну для більшості й сучасних дослідників позицію фактично повного ігнорування існування радянського центру в Україні (ВУЦВК рад), радянського уряду України (Народного секретаріату), їхніх апаратів на місцях, а також збройних загонів, що їх підтримували (Червоного козацтва, Червоної гвардії, формувань з революційно налаштованих солдатів). Усі ці органи й організації лише побіжно, здебільшого зневажливо згадуються як агенти Московщини, посібники чужорідних сил. «Наступ російського совітського війська на Україну, який має всі ознаки окупації України і національної боротьби, — ось що було головне в цей момент, ось що відігравало рішаючу ролю в подіях, — накреслює загальні контури схеми історик. — Через це про цей наступ і доводиться тут говорити, а не про так званий український радянський уряд. Подібно до того, як фактично вів війну проти Центральної Ради головнокомандуючий російського совітського війська Муравйов, який був дійсно головнокомандуючим і мав військо, а Юр. Коцюбинський (секретар військових справ) не мав ніякого війська, ніяких апаратів і ніякого впливу на військові події і був тільки українською етикеткою на Муравйовському багнеті, так і цілий український радянський уряд і ціла Українська Радянська Республика були тільки ширмою, "надстройкою" над політикою Совітської Росії»[173].
Слідом за П. Христюком М. Шаповал також схильний до думки, що виграти війну Українська Народна Республіка в той час не могла. Проте аргументацію він наводить власну. Серед моментів, які вирізняють його позицію, є й такі: «За Москвою всі переваги: населення удвоє більше, ніж на Україні. Але на Україні ще багато жидів та москалів, які своїй Москві допомагають. Опріч того — хіба всі українці за Україну стояли? Ні, ще були мільйони несвідомого люду по містах і селах, який ревів за Москву, за Росію, вважали себе за руських, а українство слідом за московською пропагандою вважали за "німецьку вигадку"»[174].
Щодо переваг Москви з технічно-організаційного боку, то тут, крім конкретизації наявних у росіян державно-адміністративних апаратів, М. Шаповал додає відсутність в Україні оборонних заводів (це не зовсім точно — зброю й боєприпаси виготовляли великі для свого часу військові заводи в Києві, Харкові, Олександрівську, Миколаєві, Одесі, практично в усіх найбільших містах. — В. С.); а також однакову з Росією ширину залізничної колії, що робило Україну особливо вразливою перед північним сусідом.
М. Шаповал твердить, що свідомі українці розуміли неможливість воєнної перемоги над Росією, «але все-таки рішили боротись: хай ми будемо розбиті, хай по наших трупах переїде Москва, але хай же нарешті на Україні знайдуться горді люде, що відважуться боротись, а не скіглити в неволі!»[175]. Їхній приклад, їхня самопожертва мали вплинути на формування національної свідомості українського народу і продемонструвати всьому світові величний порив нації до свободи.
М. Шаповал доводив, що Московщина перемагала Україну ще однією страшною зброєю — брехнею, політикою під гаслом «поділяй і владарюй!» «В такій тактиці виявляли себе майстрами єзуїти, а в наш час — большевики. Технічними засобами розкладу вони вживали переважно чотири: терор, брехню, підкуп і зворушення честолюбства. У боротьбі проти Центральної Ради і пізніше вони практикували найбільше брехню, терор і зворушення честолюбства, підкуп не міг тоді дати наслідків»[176].
У неймовірному хаосі, коли простій людині було надто складно збагнути суть подій, наголошував М. Шаповал, «Москва перекричала нас, Москва обманом розклала наш народ і перемогла нас»[177].
Як і в інших випадках, своєрідний підхід до питання демонструє Д. Дорошенко. Тяжіючи до правих поглядів, він, поряд із зазначеними причинами невдач Української революції, називав і надзвичайно низький моральний дух її проводирів. «…В той час, — з сумом констатує історик, — як большевики виявляли колосальне напруження енергії, активність, захоплення й завзяття, — на українському боці ясно виявлялися депресія, упадок духа і зневіра, починаючи з самого уряду, з Генерального Секретаріяту, крім, може, двох — трьох осіб»[178]. На підтвердження такого висновку він наводить яскраві факти опору національній владі.
Д. Дорошенко вважав серйозним прорахунком українських політиків і те, що вони допускали безперешкодне існування більшовицьких осередків, їхню енергійну агітацію проти Центральної Ради, УНР тощо[179].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1918» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ“ на сторінці 16. Приємного читання.