Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

Увечері об’єднане засідання ради робітничих депутатів, представників профспілок і фабзавкомів 256 голосами, при 11 проти і 22 тих, хто утримався, ухвалили запропоновану більшовиками резолюцію про оголошення в Києві загального політичного страйку і створення страйкового комітету[113].

Бойові дії, які дещо згасли вночі, зранку 17 січня спалахнули з новою силою. На підтримку арсенальців піднялися робітники й червоногвардійці Деміївки, Шулявки, Подолу, Куренівки, залізничники Солом’янки. Припинився трамвайний рух. Про участь у загальному політичному страйку заявили 35 професійних спілок[114].

Набували сили й інші тенденції. Так, збори представників частин гарнізону ухвалили резолюцію про припинення збройної боротьби і розв’язання суперечностей мирним шляхом. Однак, до подібних закликів вже мало хто дослуховувався. На Печерську не стихала артилерійська канонада, підтримувана спорадичною вуличною стріляниною практично в кожному районі столиці.

На ранок 18 січня під контроль повсталих перейшли значна частина Подолу, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Старокиївського району. Було захоплено центральний телеграф. Рухаючись Володимирською вулицею, робітники й солдати наблизились до Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада.

Однак повстанці були не найкращим чином підготовлені до затяжних боїв, недостатньо дисципліновані. Не мали належної організації й керівництва, узгодженого плану дій. І хоча загальна кількість озброєних червоноармійців і революційних солдатів досягала, за різними даними, 6–8 тисяч[115], вважати їх ефективною військовою силою, навіть за умови відданості соціалістичній ідеї, навряд чи можна.

Після перших поразок і невдач вжили екстрених заходів, зорганізувалися й прибічники Центральної Ради. На той момент у їх рядах нараховувалось біля трьох тисяч вояків: Галицький курінь Січових стрільців, “Вільне козацтво” М.Ковенка, Чорноморський курінь, автопанцерний дивізіон, підрозділи полків ім. Б.Хмельницького, П.Полуботка й І.Богуна. На їх озброєнні було 10 гармат і біля сотні кулеметів[116]. Переважна ж кількість українських частин у вирішальний момент терміново оголошувала “нейтралітет”, а деякі з них, співчуваючи повсталим, навіть передавали їм зброю. Часом урядові війська обстрілювались невідомими з дахів і балконів будинків.

Скоординувавши дії двох командних осередків — штабу отамана М.Ковенка й штабу сотника М.Шинкаря, вояки українських частин зупинили атаки у напрямку Педагогічного музею й почали “розтискати” кільце, що майже замкнулися навколо приміщення Центральної Ради, урядових установ у центральних кварталах міста. Обидві сторони несли чималі втрати: з боку повсталих — 150 убитих і більше 300 поранених, а з супротивного боку, відповідно, 70 і 150[117].

На 19 січня, дещо поступившись позиціями у самому центрі Києва, повстанці продовжували зміцнюватися практично у всіх районах, опановуючи околиці. Саме в цей час до Києва з Дарниці через Слобідку Миколаївським мостом прорвався Гайдамацький кіш Слобідської України, підсилений сотнею Січових стрільців Галицького куреня. Разом з Гордієнківським полком, на чолі з В.Петрівим, що саме напередодні пробився до столиці аж із Західного фронту, гайдамаки почали витісняти повсталих із Печерська. Оточивши “Арсенал”, вони направили до захисників заводу делегацію, сформовану Українським революційним комітетом військових частин. Делегація запропонувала повсталим припинити боротьбу, скласти зброю. Однак арсенальці відповіли, що вони не змиряться, доки Центральна Рада не буде розігнана, влада в Києві не перейде до рад робітничих і солдатських депутатів, а владою у всій Україні не буде визнано ВУЦВК[118].

Кілька масованих атак 19 і 20 січня захисникам “Арсеналу” вдалося відбити, однак їх сили неухильно танули. До того ж до них не змогли пробитися залізничники, інші загони, які прагнули надати допомогу оточеним. Перевага цілком певно позначилася на боці українських вояків, атаками яких керував особисто С.Петлюра[119].

Удосвіта 21 січня гайдамакам врешті вдалося взяти штурмом “Арсенал”, частина захисників якого змогла залишити завод підземними комунікаціями. “В приступі на “арсенал” полягло яких 70 українських козаків, а більше ніж 300 більшовиків попереколювано”[120].

Близькими до наведених були й дані, якими оперували репортери на сторінках тогочасної преси. Так, “Вісти Об’єднаного комітету Всеукраїнських рад селянських, робітничих та військових депутатів” повідомляли: “Арсенал взятий о год 2 ночі. Полягло коло 300 чоловік арсенальців, стільки ж взято в полон. Наші втрати невеликі. …На Подолі був великий бій. Большевики понесли величезні втрати”[121].

Захоплення “Арсеналу”, безперечно, стало переламним моментом усього повстання. Однак червоногвардійці в інших районах, особливо на Подолі, Шулявці, Деміївці і Солом’янці продовжували боротьбу. Тим не менше ініціатива міцно перейшла до гайдамаків, “вільних козаків”, які займали дедалі нові пункти і квартали.

Удень ВРК, не володіючи інформацією про місцезнаходження радянських сил, які наступали на Київ, вирішив припинити боротьбу. Дещо пізніше з’явилася листівка за підписом страйкового комітету з повідомленням про припинення загального страйку.

Проте бої в деяких місцях ще довго не стихали — можливо згадані рішення не дійшли до повстанців. Червона гвардія Шулявки й залізничники в районі пасажирського вокзалу, товарної станції й Головних залізничних майстерень продовжували вперті бої. Хоча символом січневого (1918 р.) повстання прийнято вважати “Арсенал”, справедливості ради варто відзначити, що не менш масштабною й ефективною була участь у бойових діях авіапарківців, подольських і шулявських червоногвардійців і, особливо, залізничників. Зокрема останні виявили неабияку стійкість, почали залишати зайняті позиції і відходити до Поста Волинського під натиском гайдамаків лише ввечері 22 січня[122].

Саме в той час радянські війська зі сходу й півночі наблизилися до Києва. Ще зранку 1-а революційна армія під командуванням Ю.Коцюбинського, П.Єгорова, В.Примакова, Д.Жлоби, бронепоїзд під орудою А.Полупанова з боєм зайняли Дарницю і через Слобідку рушили далі. Захопивши мости через Дніпро, війська опанували набережною. Водночас загін Червоних козаків (200 сабель) на чолі з В.Примаковим біля Вишгорода подолали тонким льодом Дніпро і через Пуща-Водицю вийшли на з’єднання з червоногвардійцями Подолу і Куренівки[123].

Наступ підтримувався артилерійським вогнем із-за Дніпра, яким подавлялись воєнні сили, вірні Центральній Раді. Втім, канонада, що не вщухала кілька днів. мала й психологічне значення. Мішенями за наказом М.Муравйова[124] було обрано найвищі споруди столиці й їх руйнація прицільним вогнем приголомшувала всіх, сіяла загальну паніку[125].

Свою роль тут відігравало й те, що не маючи розвідки, штаб М.Муравйова, який знаходився у Дарниці, не знав справжньої ситуації в Києві, давав значно завищені оцінки військовим силам Центральної Ради, гадав, зокрема, що на її боці понад 30 тис. офіцерів старої армії (про те, що така кількість зосередилася в місті, не раз писали газети — В.С.). Тому командування радянських військ, загалом прагнучи пошвидше оволодіти столицею УНР (до цього спонукало й політичне керівництво радянської України, й В.Антонов-Овсієнко, й, особливо, офіційна Москва, щоб використати бажаний факт втрати Києва Центральною Радою для тиску на австро-німецьку сторону на переговорах в Бресті), водночас побоювалося наразитися на достатньо масовану оборону, зазнати великих втрат, а то й поразки[126].

Однак, навіть при тому, що сили Центральної Ради помітно танули, вірні їй вояки, старшинський корпус розуміли всю важливість утримання столиці в руках національної влади й вели відчайдушну боротьбу за кожну вулицю, за кожен будинок, як за останній рубіж. В екстремальних умовах вони виявляли усі бойові якості, на які тільки були здатні.

Радянські війська, яким допомагали місцеві червоногвардійці, вели запеклі вуличні бої, однак оволодівали величезним містом поволі. М.Муравйов{11}, з одного боку, браво рапортував начальству про оволодіння Києвом (певні підстави для того таки були — частина міста була в руках ввірених йому частин), з іншого — слав підлеглим командирам наказ за наказом, вимагаючи негайного переможного завершення всієї операції, виправдовуючи будь-які методи. 22 січня М.Муравйов видав відомий наказ № 9, у якому наказав військам „…безпощадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали нейтралітет, повинні бути негайно розформовані, їх майно передати у військово-революційний комітет м. Києва…”[127].

В.Антонов-Овсієнко відзначив, що цей наказ, виданий без погодження з представниками Народного секретаріату, відразу викликав занепокоєння більшовицько-радянського керівництва, привів до нових суперечностей в таборі супротивників Центральної Ради. Підтверджується це й іншими документами та дослідженнями[128].