Розділ «І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ»

Отже, до кінця січня 1918 р. Українська революція пройшла великий складний шлях і опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, створена в процесі революційної боротьби Українська Народна Республіка проголосила себе «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», «прорвалася» на міжнародну арену, здобула собі європейське визнання, а з іншого — народжена цією ж революцією влада зазнала великої воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, втратила масову підтримку, змушена була залишити столицю, шукати опори серед зовнішніх сил. Тому, якщо й лунають поодинокі мажорні ноти в оцінці досягнутого, вони відразу змінюються мінорними тонами.

Поширення радянської влади на кінець січня 1918 р. практично на всю територію України, по-суті, історичний успіх — якщо не тріумф більшовиків — насправді не означав перетворення республіки на міцний моноліт, зцементований єдністю мети й волі, ідеї й організації.

Саме в цей час набрали реальних обрисів тенденції, які виявлялися в середовищі місцевих більшовиків увесь 1917 рік, породжуючи розходження в позиціях щодо питань національно-державного будівництва. Більше того, нагромаджені відмінності у поглядах реалізувалися у відповідні рішення, реальні кроки, які поставили під загрозу цілісність України як державного утворення, несли в собі серйозний замах на єдність нації, великого народу.

IV з’їзд Рад Донецько-Криворізької області, що почав свою роботу в день переїзду до Києва Народного Секретаріату (в цьому кроці, мабуть, було все ж більше символізму, демонстрації перетворення всієї України на оплот соціалістичної революції, ніж практичної потреби), одним з ключових питань порядку денного визначив відокремлення області від республіки, створення власного адміністративно-державного утворення, його приєднання до Російської радянської федерації.

З часу виникнення й нетривалого досвіду існування Донецько-Криворізької радянської республіки й до сьогодні не припиняються суперечки навколо непростого суспільного феномена[180]. Іноді, як це було, наприклад, на межі 2004–2005 рр., дискусії набирали особливої гостроти, конфліктності, доходили до пропозицій сутнісного повторення варіанта, випробуваного взимку-весною 1918 р.

Природно, що в невщухаючій полеміці спектр думок завжди був надзвичайно строкатим і незмінно поділяв суспільство на два табори — тих, хто був готовий до виправдання, апології щодо регіоналістсько-сепаратистських дій, і тих, хто якнайрішучіше не сприймав подібні ідеї й відчайдушно критикував, засуджував практику розколу й розвалу України як органічного, неподільного цілого.

Дискусії попередніх років значною мірою відбились і знайшли кваліфіковане тлумачення, аргументовані оцінки в спеціальній публікації П.Варгатюка „Донецько-Криворізька Республіка в оцінці В.І.Леніна”[181].

Сучасний погляд на історію створення, досвід діяльності й зумовленість ліквідації Донецько-Криворізької Республіки було сформульовано в кількох публікаціях І.Кураса та В.Солдатенка[182].

Актуальність неодноразового звернення до даної сторінки вітчизняної історії дещо несподівано була підтверджена драматичними подіями, що супроводжували президентські вибори 2004 р. Невдоволення керівництва низки областей, де перевагу одержав В.Янукович (а це, передусім, Південно-Східний регіон) політичними рішеннями, до яких вдалася Верховна Рада після другого туру голосування, вердиктом Верховного Суду України, якими відмінялись ухвали Центральної виборчої комісії і, на вимогу прибічників В.Ющенка, призначалось повторне голосування, вилилось у сепаратистсько-регіоналістські заклики.

На Всеукраїнському з’їзді депутатів Автономної республіки Крим. депутатів місцевих рад усіх рівнів 28 листопада 2004 р. у Сєверодонецьку, надзвичайних сесіях Донецької, Луганської, Харківської, деяких інших рад, які відбулися у ті ж дні, пролунали думки про можливість створення Південно-Східної української республіки, зміни адміністративно-територіального устрою України, перетворення її на федерацію з одночасним наданням областям самостійного (республіканського) статусу, проведення з цією метою регіональних (обласних) референдумів[183].

Хоча в загальній риториці незмінно наголошувалося на збереженні територіальної цілісності України, замах на єдність держави (хай навіть декларативний, вкрай нереальний) був очевидним. Втім ініціатори реанімації сепаратистських замірів навряд чи усвідомлювали наслідки, до яких могли привести їх спроби тиску на державну владу з допомогою першого аргументу, який „потрапив під руку”. В усякому разі якихось більш-менш серйозних доказів на користь нових державницьких утворень у періодиці, в усних заявах прибічників зміни Конституції України, її державного устрою виявити було непросто.

Дана обставина, разом з усвідомленням того, що коріння багатьох суспільних проблем, серед них і вищезазначеної, сягає революційної доби, 1917–1918 рр., зумовили додаткове оприлюднення наукової позиції щодо історії Донецько-Криворізької Республіки в найпопулярнішому в колах інтелігенції, вітчизняних інтелектуалів тижневику з солідним накладом — „Дзеркалі тижня”[184].

У пропонованому творі звернення до важливого й дуже суперечливого історичного сюжету здатне висвітлити такі його аспекти, які одержують додаткову вагу й значимість у контексті всіх відтворюваних подій буремного 1918 року.

Тим більше, що з різноманітних факторів, які зумовили процес утворення Донецько-Криворізької Республіки, аналізувались здебільшого співвідношення між економічними розрахунками і принципами національної політики більшовиків, роль військових аспектів (оборона Донкривбасу від каледінців та австро-німецьких окупантів), великодержавницькі, проросійські настрої і орієнтації керівників обласної організації РСДРП(б), серед яких практично не було українців за національністю (Ф.Сергєєв (Артем), Д.Філов, М.Жаков, А.Каменський, В.Межлаук, М.Рухимович, С.Васильченко, Б.Магідов та ін.).

Водночас поза увагою завжди залишалось дослідження рівнодіючої політики всіх реальних сил (за винятком знову-таки протилежних в оцінках дій В.І.Леніна, ЦК РСДРП(б), РНК, персонально кожного з діячів Донецько-Криворізької Республіки). А це, гадається, мало далеко не останнє значення у фабулі розвитку подій, породило феномен регіоналізму і має знайти своє наукове вирішення.

Наявні ж звертання до історичних аргументів дуже часто грішать непрофесіоналізмом, спрощеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю висновків, бажанням підтасувати історичний досвід і його уроки під відстоювану політичну схему, під обраний розрахунок[185].

Все вищевикладене і зумовлює потребу об'єктивного, неупередженого аналізу історичного матеріалу для з'ясування процесу утворення, функціонування і зваженої оцінки результатів існування Донецько-Криворізької Республіки.

Принципово важливо з'ясувати політичні передумови і політичні чинники оформлення самої ідеї виокремлення Донецько-Криворізької області, можливості її відриву від України. Безперечно, це ключовий момент для розуміння сутності всієї проблеми, еволюції її практичного вияву на всіх історичних стадіях.

Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні, централістичні підходи царизму у національній політиці, для урядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд) Україна існувала в основному і навіть виключно як географічне, а не політико-адміністративне, тим більше — державне (бодай — потенціально!) поняття. Відповідною була і реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради вибороти для Генерального секретаріату (органа виконавчої влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев'яти губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської (материкові, північні повіти).

"Тимчасовою інструкцією Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" від 4 серпня 1917 р. повноваження Генерального секретаріату обмежувались першими п'ятьма з перерахованих губерній[186]. Найрозвинутіші у промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також товарноземлеробські губернії півдня України у такий спосіб "вилучались" з українських. Одним із аргументів затяжної полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізької області.