Розділ «БІЙ ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ (28-го червня - 10-го липня 1651 р.)»

Паніка, як виказує досвід, ніколи не має чітко окресленої розумної причини. Відомі випадки паніки в боях під Ваґрам і Вальмі (1792) та Сольферіно (1859) справді досі не вияснені. Паніка явище чистої підсвідомости, вияв збірної психози, здебільша незалежне ні від дисципліни ні від вишколу. Тому в історії відомі випадки, де паніці піддавалося навіть найкраще здисципліноване військо, хоч куди частіш то їй власне піддаються відділи повстанців, невишколеної міліції тощо.

Паніка це справа не тільки дисципліни. Так само й перемога не залежала єдино від слухняности війська. В обох випадках ще діє й "вища сила", а саме - непоборний дух війська. Під Берестечком, коли задня сторожа піддалася паніці, не стало вождя, який зумів би піддержати серед війська його дух та перебороти паніку.

Лянцкоронський, побачивши ці події, завернув зі своїм відділом назад на поле і почав вирізувати чернь, що вихоплювалася з болота.

"Аж руки боліли!" - хвалився опісля королеві. Та цей відповів: "Хіба ноги…" - натякаючи таким чином на недавню втечу Лянцкоронського перед Богуном.

Виловлювання козаків з болота тривало до вечора. Зловлених вбивали на місці, головно ж - безборонних повстанців. Козацькі реґулярні відділи боронилися незвичайно хоробро.

Згідно з даними, наведеними в польських джерелах, згинуло около 10.000 козаків. Так подає Рудавський. Але й це число перебільшене так, як і перебільшені взагалі всі числові дані про тодішні війська. Українські джерела подають число вбитих і потоплених на 4.000; в тому числі поляки вирізали багато хворих.

Головні українські сили відійшли лісами в Україну.

Поляки знайшли в залишеному таборі деякі канцелярійні матеріяли, а з військового майна - всього 18 гармат. Понад 100 гармат козаки забрали з собою.

Польське військо, замість організувати погоню та так бодай до деякої міри використати становище, залишилося грабувати табір, а король не зважився йти за козаками в багна та ліси. Він боявся засідки й був задоволений, що так легко позбувся великої небезпеки.

Ні стратегічно ні тактично поляки не використали свого положення і, коли судити по мізерних наслідках, - в жадному з-поміж цих поглядів не добилися помітнішого успіху. Зате постаралися його створити в іншому місці. Голосною пропаґандою, що тривала сторіччями, склали леґенду про свою перемогу під Берестечком, представляючи її як незвичайний воєнний успіх. Таким чином у переконанні не тільки власному, але й українців, викликали уявлення про Берестечко, як про жахливий розгром українського війська великого гетьмана.

Яку силу мас зручна пропаґанда, хай послужить факт із наполеонських воєн. Після бою під Австерліц у 1805 р. французький бойовий бюлетень подав, що підчас відступу згинуло в озері 20.000 росіян. І така цифра жахливого розгрому російської армії перейшла до історії. Та насправді, то зараз після цього бою генерал Сіше наказав докладно перешукати озеро і знайшов у ньому всього 138 коней, 26 гармат і трьох вояків!

Тому нічого дивного, що в світлі цієї пропаґанди зникає величавий чин Івана Богуна, який серед таких незавидних умов зумів вивести з пастки 95% цілої отабореної армії. Зникає також і та незарадність польського війська, яке ні морально ні фізично не було в силі використати радісно проголошеної "перемоги".

Не використали цієї "перемоги", бо її - не було.

Цілий день витягали безборонних з болота і мордували хворих і ранених. Та ті, що мали зброю в руках, дорого віддавали своє життя. Ось епізод, що широко прославив козацьке геройство і викликав в усій тогочасній Европі подив для українського війська й його вождя: [12]

"Одна козацька ватага, складена з двох або трьох сотень козаків, зробивши засідку на однім острівці, мужньо ставила спротив і то так відважно й самовідречено, що Потоцький велів їм обіцяти життя (якщо піддадуться). Але вони не хотіли його прийняти. На знак повної резиґнації викинули із своїх чересів гроші в воду і так сильно почали відбиватися від наших (себто від поляків), що кінець-кінцем піхота мусіла на них наступати купою. І хоч розірвала (їх укріплення) і розігнала з острова (серед великих власних втрат, як це видно з понижче поданої замітки), - але вони відступили на болота, не хотячи піддаватися так, що там їх кождого приходилося добивати. А один з-поміж них, добившись до човна, на очах короля й усього війська дав докази мужности, ніраз не мужицької. Декілька годин він відбивався з того човна косою, ніраз не зважаючи на стріли, - що чи то припадком його не трапляли, - чи такий твердий був, що кулі його не брали. Аж один мазур з ціхановецького повіту, роздягнувшися до нага і бредучи по шию в воді, насамперед вдарив його косою, а потім один солдат пробив його пікою чи списом та добив його таким чином - на велику втіху й задоволення короля, що довго приглядався цій трагедії".

Theatrum Europaeum описує цей епізод у дещо зміненому вигляді, але згадує, що коли цьому козакові обіцювали життя, аби він лише піддався, то той "antworttete, er gedдchte nun nicht mehr an sein Leben, sondern wolte sterben, als ein Soldat" (відповів, що не думає більше про своє життя, і лише хоче вмерти як вояк).

Так гинули безіменні герої останньої козацької сторожі у багнах річки Пляшівки.

Події після бою. Подібно зрештою, як і після закінчення першої фази бою, так і тепер - після збройного відступу українського війська - поляки не знали, що робити.

Наступати козакам на п'яти не важилися, а втім врадувані, що минула їх важка "опресія", пограбувавши табір та знищивши в багнах рештки безборонної черні, - стали розходитися по домах.

"Стан польського війська лихий! Воно розтоплюється: одні втікають, інші вмирають з голоду, - думаю, що не багато буде таких, які вернуться додому", - пише М. Потоцький.