Розділ «КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО - НАЦІОНАЛЬНЕ ВІЙСЬКО»

Генеральна старшина це здебільша твір гетьмана Хмельницького. Але деякі старшинські ранґи існували вже раніше, встановлені ще Сагайдачним. Отже ще від 1625 р. існував військовий обозний, що був начальником артилерії. [1]

Генеральний обозний, [2] начальник усієї артилерії, був найвищим старшиною після гетьмана й заступав його в часі його неприсутности. В 1648 р. генеральним обозним був Чорнота, 1649 - Ф. Лобода, 1650 - знову Чорнота, в 1657 р. - Носач. Інколи генеральний обозний мав ще й інші відповідальні функції, як от команданта залоги тощо. Начальником артилерії був там генерал артилерії.

Генеральний суддя це чергова ранґа запорізького війська. Звичайно були два судді, гетьманські радники, що й засідали в генеральній раді.

Генеральний підскарбій, або гетьманський підскарбій, військовий уряд; встановлений Хмельницьким, що появляється вперше в 1653 р.

Генеральний писар це незвичайно впливовий уряд. У Хмельницького писарями були полковник Кричевський і опісля Виговський. Крім писаря був ще інший уряд - "гетьманський старший подписок". Генеральний писар сповняв теж функцію начальника гетьманського штабу.

Генеральні осавули. Осавул це одна з найдавніших запорізьких ранґ; її описує ще Лясота. Згодом ця назва прийнялася в городових козаків і означала також територіяльно-адміністраційного урядника.

Генеральних осавулів було два - один старший і другий молодший; обидва близькі, довірені мужі гетьмана, їхні функції можна б порівняти з нинішніми функціями ад'ютантів, але тоді ті становища були відповідальні. Осавули часто виступали, як "наказні" гетьмани (з наказу гетьмана), і зрештою діставали ще різнородні військові й дипломатичні доручення. В 1651 р. генеральним осавулом був Демко.

Генеральний хорунжий (теж: хоружий) було це другорядне становище серед генеральної старшини. Його помішували часто між старшиною того полку, що з нього генеральний хорунжий вийшов. Ранґою він нижчий від полковника й часто буває підвищений до полковника. Його функція за часів Хмельницького невідома. [3]

Генеральний бунчужний (теж бунчучний) мав дипломатичні функції а зрештою обов'язок зберігати гетьманський бунчук. [4] На війні і в святкових хвилинах бунчук несли два бунчукові товариші, а з ними ішов генеральний бунчужний та ще інші "бунчукові товариші". Бунчуковими товаришами командував "товариш старший". Бунчук виносили на раду перед гетьмана. На столі звичайно тоді лежала гетьманська булава й печатка.

Хмельницький зорганізував генеральну старшину й раду як державний орган, що вирішував важливі справи. Та згодом в останніх роках Хмельницький правив вже без генеральної, а може й без старшинської, ради.

Військо було поділене на полки, а в них була така полкова старшина: полковник, полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий хорунжий, полкові осавули, сотники, отамани. Решта полка поділялася на: "товариство" (на заслужених козаків без ранґи) та на козаків.

Можливо, що були ще й нижчі ранґи від отамана, та про те немає певних даних. Тогочасних полковників можна прирівняти до сьогочасних командирів корпусів. Полк часів Хмельницького - це була самостійна бойова формація, складена з усіх родів тогочасної зброї. Вона часто виконувала самостійні завдання; як напр. Кричевський під Лоєвом, Богун на Поділлі тощо.

Організація війська була поставлена Хмельницьким відразу на нових основах. Тоді, як давніше ядром збройної сили України були запоріжці, - тепер оправа ґрунтовно міняється. Назва "військо запорізьке" зберігається ще для традиції, хоч самі запоріжці числово губляться в морі козацької збройної сили. Ще якийсь час слідні впливи запоріжців і реєстрових, які створюють для української збройної сили підставу її бойової активности й військового знання. Алеж впродовж років війни все те вирівнюється і врешті помічаємо вже лише одноцілі полки як самостійні бойові одиниці в розумінні сьогоднішніх дивізій чи корпусів. То ж нашу характеристику поодиноких організаційних елементів козацької збройної сили слід стосувати лише до початкових років Хмельниччини; згодом же ж ця організація зазнала нових змін.

В мирний час полк складався звичайно з 500 козаків, поділених на 5 сотень, по 100 козаків кожна, з сотником у проводі. Сотня була тактичною одиницею і ділилася на десять чот (або "куренів"), по десять козаків з десятником чи отаманом у проводі. При сотнях були теж сотенні осавули.

Ю. Нарбут. Козак.

Під час воєн число козаків в полку дуже зростало. Звичайно полк налічував 1 000 - 4 000 козаків, а то й більше. Причиною такого збільшеного стану людей в полках було велике число молодих козаків, що впродовж перших трьох років служби звалися новиками або молодиками, і під час миру сповняли всіляку допоміжну, нераз і доволі важку, службу. Після трьох років новики ставали справжніми козаками. У походах їх приділювали на їх власне бажання до різних куренів так, що отаман мав під собою звичайно крім дев'яти козаків, ще й кільканадцятьох новиків. Через те чисельний стан куренів не завжди бував однаковий.

У війнах Хмельницького полки зростали в наслідок припливу великого числа охотників, селян-повстанців, що їх теж приділювано до різних куренів. В початках були навіть окремі повстанчі полки з осібними народніми полковниками; та гетьман скоро зліквідував ті полки, розділивши людей поміж реґулярні військові частини.

Запоріжці - або "славне військо запорізьке низове" - панували неподільно на "диких полях" і дніпрових островах. Хоч ті райони теоретично й належали Польщі, та там часто гуляли татарські загони, і насправді влада там належала запоріжцям із їх центром - українською Січчю. Відомі своєю відвагою, витривалістю, хоробрістю, вигадливістю в боях і незвичайною силою волі - вони викликували зацікавлення й подив усієї Европи; польське військо уважало запоріжців "характерниками" - й радо вітало їх як союзників в боротьбі проти татар. Самі ж запоріжці вважали себе нащадками княжих "воїв", підкреслювали це зчаста і навіть своє походження (як і всього українського народу) та своє воєнне знання виводили від старинних римлян. Поміж собою називали себе товаришами, товариством, лицарством.

Запоріжці були нежонаті і жінкам було заборонено заходити на Січ. Хто оженився, осідав у степу і вже не зараховувався до товариства. Запоріжцем міг стати кожен, хто пройшов певний окреслений вишкіл і своєю поведінкою, знаннями й характером був гідний доступити цієї високої почести. За прізвищем не питали і звичайно надавали собі різні ймення, які й характеризували запоріжців. Самі вони гордилися своєю безіменністю: "Хоч дивись на мене, та ба - не вгадаєш, звідкіль родом і як звуть - нічичирк не взнаєш"; або: "У мене ймення не одне, а єсть їх до ката, - так звуть, як набіжиш на якого свата".

Заслужених старих козаків звали "стариками". Вони й мали величезний вплив на ціле січове товариство, яке на своїх радах часто-густо, не маючи належної політичної освіти, ставало наперекір і найкращим задумам своїх начальників, скоро тільки ці задуми якось розходились з інтересами запорізької маси. "Старики" тоді нераз рятували становище й недопускали до непродуманих рішень запорізької ради.