Розділ «III. ПОЛІТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ МІФУ»

Ця декларація залишилася чисто платонічною, тому що юридичні посилання не спричинили ніяких заходів проти лобі.

Приклад — справа Полларда.

У листопаді 1985 року сіоністський активіст, американець Джонатан Поллард, аналітик штабу ВМС, був арештований після того, як викрав деякі секретні документи. На допиті в ФБР він визнав, що з початку 1984 року одержав 50 000 доларів за передачу цих документів до Ізраїлю.

"Справа Полларда не виникла зненацька, з нічого. Вона вписується в нинішню, все більше нездорову систему американсько-ізраїльських відносин, що відрізняються надмірною залежністю, яка стимулює необережне поводження. Така ситуація створилася в 1981 році, коли адміністрація Рейгана дала Ізраїлю те, що він зрозумів як "карт-бланш" своєму військовому авантюризму під приводом самозахисту… Першим результатом було вторгнення до Лівану.

…Можна було передбачати, що подібна послужливість Вашингтона зробить Єрусалим ще більш нахабним… Добре відомо, що тісна взаємозалежність породила мстивість і агресивність. З боку Ізраїлю ця мстивість прийняла необачні форми. Приклад — рейд на Туніс. Іншим прикладом може бути справа Полларда".

Джерело: "Вашингтон пост", 5 грудня 1985 р.

"Протягом десятиліть американські жиди намагаються переконати американську громадську думку, що їхня безумовна підтримка Ізраїлю не впливає на їхню лояльність стосовно США. Тепер, здається, буде важко вірити в це, і ті, хто говорить про подвійне підданство, знайдуть вдячну аудиторію".

Джерело: "Га-Арець" (Ha'aretz), 1 грудня 1985 р.

Не бракує прикладів того, що ізраїльсько-сіоністському лобі вдається нав'язувати США поведінку, що суперечить американським інтересам, але є корисною для політики Ізраїлю. От деякі з них.

Голова комісії з іноземних справ Сенату сенатор Фулбрайт викликав до цієї комісії головних сіоністських керівників, у результаті чого була викрита їхня підпільна діяльність. Він підвів підсумки свого розслідування в інтерв'ю телекомпанії Сі-Бі-Еі 7 жовтня 1973 року: "Ізраїльтяни контролюють політику Конгресу та Сенату" і додав: "Наші колеги в Сенаті, приблизно 70 % з них, діють більше під тиском лобі, чим у відповідності із своїм розумінням принципів свободи і права".

На наступних виборах Фулбрайт втратив своє місце в Сенаті.

Після розслідування сенатора Фулбрайта сіоністське лобі не переставало посилювати вплив на американську політику. У книзі "Вони насмілюються говорити", випущеної в 1985 році видавництвом "Лоренс Хілл Енд Ко", Пол Фінлі, що 22 роки був депутатом Конгресу США, описав механіку дії сіоністського лобі і його могутність. Ця справжня "філія ізраїльського уряду" контролює Конгрес і Сенат, президента, держдепартамент і Пентагон, засоби масової інформації, університети та церкви.

Безліч доказів та приклади показують, як вимоги ізраїльтян ставляться вище інтересів США. Так, 3 жовтня 1984 року Палата представників 98 % голосів скасувала всі обмеження на обмін між Ізраїлем і США, незважаючи на негативні висновки міністерства торгівлі і всіх профспілок (с. 31). Щороку, як би не урізувалися всі інші статті бюджету, кредити Ізраїлю, збільшуються. Шпигунство розвинене настільки, що найбільш секретні досьє перебувають в руках ізраїльського уряду. Едлай Стівенсон писав у журналі "Форін Афферз" (зима 1975–1976): "Практично жодне рішення, яке стосується Ізраїлю, не може бути прийняте або навіть обговорене на рівні виконавчої влади без того, щоб про це моментально не дізнався ізраїльський уряд" (с. 126). Незважаючи на відмову міністерства оборони, засновану на американському законі, поставити Ізраїлю в розпал агресії проти Лівану бомби осколкової дії (зброя, спрямована проти цивільного населення), ізраїльтяни отримали їх від Рейгана й двічі використовували в Бейруті (с. 143).

В 1973 році американський адмірал Томас Мурер, глава об'єднаної групи начальників штабів, розповів, що ізраїльський військовий аташе у Вашингтоні Мордехай Гур (майбутній головнокомандуючий ізраїльською армією) зажадав від США літаки, озброєні найсучаснішими ракетами “Маверік”. Адмірал Мурер сказав Гуру: "Я не можу вам поставити ці літаки. У нас є лише одна ескадрилья. І ми заприсяглися перед Конгресом, що вона нам потрібна". Гур відповів: "Дайте нам літаки, а що стосується Конгресу, я ним займуся". І єдина ескадрилья, оснащена ракетами "Маверік", була передана Ізраїлю (с. 161).

8 червня 1967 року ізраїльські ВПС і ВМФ, щоб не були розкриті плани вторгнення на Голанські висоти, піддали бомбардуванню американський корабель "Ліберті", оснащений найсучаснішими детекторами. 34 моряки загинули і 171 дістали поранення. Обльоти корабля тривали 6 годин, бомбування — 70 хвилин. Ізраїльський уряд вибачився за цю "помилку", і справа була зам'ята. Лише в 1980 році один з очевидців Еннес, офіцер корабля "Ліберті", зміг відновити істину і зруйнувати офіційну версію "помилки", завізовану слідчою комісією, яку очолив адмірал Айзек Кід. Еннес довів, що атака була навмисною. Сіоністське лобі подбало про те, щоб книга Еннеса не побачила світла, але адмірал Т. Мурер пояснив, чому замовчали цей злочин: "президент Джонсон боявся реакції жидівського електорату… Американський народ розлютився, якби довідався, що відбулося" (с. 179).

В 1980 році Едлай Стівенсон запропонував скоротити на 10 % військову допомогу Ізраїлю і зажадав припинення створення поселень на окупованих територіях, нагадавши, що 43 % американської допомоги спрямовується на озброєння Ізраїлю (3 мільйони жителів), у збиток 3 мільярдам голодуючих на планеті.

Едлай Стівенсон сказав на закінчення: "Прем'єр-міністр Ізраїлю більше впливає на зовнішню політику США на Близькому Сході, ніж на політику власної країни" (с. 92).

Для сіоністського лобі чудові всі засоби, від фінансового тиску до морального шантажу, від бойкоту ЗМІ до погрози вбивства.

Пол Фінлі робить висновок: "Той, хто критикує політику Ізраїлю, повинен очікувати хворобливих та безперервних репресій і навіть втрати засобів існування під тиском ізраїльського лобі. Президент їх боїться. Конгрес уступає всім їхнім вимогам. Самі престижні університети забирають із своїх програм усе, що проти них. Гіганти засобів масової інформації і воєначальники поступаються їхньому тиску" (с. 315).

Джерело: Слухання, ч. 9, 23 травня 1963 року.