Розділ «III. ПОЛІТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ МІФУ»

1. ІЗРАЇЛЬСЬКО-СІОНІСТСЬКЕ ЛОБІ В США

"Прем'єр-міністр Ізраїлю має набагато більше впливу на зовнішню політику США на Близькому Сході, ніж він має у своїй власній країні".

Джерело: Пол Фіндлі, "They Dare to Speak Out" (Вони сміють говорити), стор. 92.

Яким чином подібні міфи могли породити в мільйонів людей доброї волі майже невикорінні вірування?

— Шляхом створення всемогутніх лобі, здатних впливати на дії політиків і на громадську думку. Спосіб впливу залежить від конкретної країни.

У США, де живуть 6 мільйонів жидів, жидівські голоси можуть стати вирішальними, тому що за великої кількості тих, що не беруть участь у виборах і за відсутності істотних розходжень між двома партіями, перемогу на виборах часто може забезпечити розрив в 3–4 %.

Крім того, хитка підтримка громадської думки значною мірою залежить від образа кандидата, від його майстерного показу на телебаченні і, в кінцевому рахунку, від бюджету та можливостей політичного "маркетингу". В 1988 році для виборів в американський сенат кандидатові було потрібно 500 мільйонів доларів".

Джерело: Ален Котта. Капіталізм у всіх його станах. Вид. Файяр, 1991, с. 158.

Саме могутнє лобі, офіційно акредитоване при Капітолії, це AIPAC (American Israel Public Affairs Committee — Американо-ізраїльський громадський комітет).

Могутність жидів у США було такою вже в 1942 році, коли в готелі "Білтмор" у Нью-Йорку з'їзд максималістів вирішив, що настав час перейти від "жидівського осередку в Палестині" (обіцяної Бальфуром повільної колонізації шляхом покупки земель під англійським або американським протекторатом) до створення суверенної жидівської держави.

Двоїстість, що характеризує всю історію сіонізму, виражається в інтерпретаціях того, чим увінчалися зусилля Герцля, а саме декларації Бальфура (1917 р.). Формула "жидівський національний осередок "сходить до Базельського конгресу. Лорд Ротшильд підготував проект декларації про "національний принцип жидівського народу". Остаточний текст декларації Бальфура говорив не про всю Палестину, а тільки про "створення в Палестині національного осередку для жидівського народу". Усі говорили про " осередок", начебто мова йшла про духовний і культурний центр, а насправді думали про державу, як і сам Герцль. Ллойд-Джордж писав у своїй книзі "Правда про мирні договори" (Вид. Gollancz 1938, т. 2. с. 1138–1139): "Не потрібно сумніватися в тому, що було тоді на думці у членів кабінету… Палестина повинна стати незалежною державою". Примітно, що генерал Смєтс, член військового кабінету, заявив в Іоганнесбурзі 3 листопада 1915 року: "Прийдешні покоління побачать, як у Палестині знову виникне велика Жидівська держава".

26 січня 1919 року лорд Керзон писав: "Коли Вейцман вам щось говорить, і ви думаєте про "жидівське національний осередок", він має на думці щось зовсім інше: жидівська держава та арабське населення, підвладне жидам і кероване ними. Він намагається здійснити це під прикриттям британської гарантії".

Вейцман чітко пояснив британському уряду, що мета сіонізму — створення жидівської держави (з 4–5 мільйонами жидів). Ллойд-Джордж та Бальфур запевнили його, що "використовуючи термін "національний осередок" у Декларації Бальфура, ми мали на думці жидівську державу".

14 травня 1948 року Бен-Гуріон оголосив у Тель-Авіві незалежність: "Жидівська держава в Палестині буде називатися Ізраїль".

Незважаючи на розбіжності між тими, хто, як Бен-Гуріон, вважали, що обов’язок кожного жида в світі приїхати в цю державу, і тими, хто думав, що дії жидів у США більше важливі й для самого Ізраїлю, здужала остання тенденція: з 35 000 американців і канадців, що приїхали в Ізраїль, осіли в ньому тільки 5 400.

Джерело: Melvin I. Wofsky «Ми єдині! Американське жидівство і Ізраїль». Нью-Йорк, 1978, Вид. Ander Press — Doubleday с. 265–266.

Держава Ізраїль була прийнята в ООН завдяки безсоромному тиску лобі.

Ейзенхауер не хотів сваритися з арабськими нафтовидобувними країнами, "чудесним джерелом стратегічної могутності й одним з найбільших багатств у світовій історії", як він говорив.

Джерело: Bick. “Ethnic Linkage and Foreign Policy” (Етнічні зв'язки і закордонна політика) с. 81.