Розділ «Частина друга Документи»

Цього року минуло 40 літ від масового переселення українського населення в межах Польщі, повсюдно відомого як акція «Вісла», операції, яка мала за мету не тільки покласти край діяльності українських партизанів, але також існуванню української національної меншини у нашій країні. Але знання про ці події у більшості польського суспільства гірші від інших, бо жорстко фальшуються. Домінують стереотипи, які належить назвати за відомим з книги Й. Герхарда стереотипом «Заграви у Бещадах». Ця книжка мала наклад 500 тисяч примірників. Згідно з цим стереотипом після визволення східних земель нинішньої Польщі туди проникли з-за Сяну і Бугу розбиті Червоною Армією зловорожі банди УПА, які почали масово вбивати польське цивільне населення та міліціонерів, уникаючи сутичок з військом. Після тривалого періоду боїв, під час якого УПА здобула певні тактичні успіхи, у березні 1947 року у випадковій сутичці загинув генерал Сверчевський, що стало приводом для проведення великої військової акції і повного виселення українців з теренів південно-східної Польщі.

У цьому стереотипі майже все є неправдою, що ширше розкриємо нижче. Це однозначно шовіністичний образ: героїчний і лицарський польський солдат протистоїть українському бандиту-бандерівцю (невипадковий пропагандистський захід), звироднілому різуну, боягузливому і фанатичному спільнику нацистів, якого переважна більшість авторів, незважаючи на повторювані час від часу облудні заперечення, ототожнює з українським народом. З іншого боку, привертає до себе увагу той факт, що більшість авторів найохочіше замовчує саму акцію «Вісла». Герхард присвячує їй, наприклад, лише 20 сторінок з 590, причому вони вирізняються на фоні цілості «Заграв» своєю побіжністю і безбарвністю. З більшим чи меншим переконанням також повторюють окремі автори — тут маю на увазі більше популярні праці, ніж наукові чи псевдонаукові — фрази про трудне, болісне чи вимушене рішення щодо переселення. Тільки генерал Блюм мав мужність написати[52]: «Є в історії кожного народу події, які не можна виправдати, якщо застосовуються критерії абсолютного, абстрактного гуманізму, але які зі всіх точок зору заслуговують на розуміння і позитивну оцінку історії. До цих подій належить переселення українського населення у 1947 році в Польщі». Хоча з другою частиною цього висловлювання не можна погодитись, треба оцінити значення цих слів в устах комуніста.

У літературі з предмета, поряд з брехнею і маніпуляціями, зустрічається також низка явних суперечностей. Наприклад, Ст. Жепський у книжці «Шляхом 32 Будзігиинського полку піхоти»[53]пише, що у 1946 році на Диновському підгір'ї діяли курені: Залізняка, Ягоди, Чабана чисельністю відповідно 2000, 2500, 1500 осіб, на додаток озброєні польовою артилерією і легковими бронеавтомобілями, оснащені транспортними автомобілями і мотоциклами. Насправді на цьому терені діяв курінь Байди, Залізняк діяв у Любачівському повіті, ніколи не мав більше, ніж 700 людей. Ягода був командиром у Грубешівському повіті, а його курінь не мав більше 300 людей. Про Чабана джерела мовчать. Натомість Й. Герхард у статті «Подальші деталі боротьби з бандами УПА і ВІН»[54], що була джерелом багатьох повторюваних донині помилкових і недоречних тверджень про ОУН і УПА, пише, що весною 1946 року солдати часто бачили «на вершинах гір, особливо у Галичі», встановлені УПА шибениці. Насправді Галич не можна побачити з Устшик Верхніх, вже не згадуючи про розташовані далі на захід села, та й Військо Польське взагалі нечасто туди заходило. Ці шибениці — задум ірраціональний, адже легше і корисніше було вішати людей у центрі села, щоб усі могли добре подивитись і запам'ятати, — очевидно, є вигадкою Герхарда. Як гумористичний елемент наведу ще опис фотографії з публікації «У боротьбі за зміцнення народної влади 1944—47»[55], де стверджується, що УПА у грудні 1946 року знищила постерунок МО у Варенжі за допомогою ракети… V—2!

Джерела згаданого стереотипу слід, на моє переконання, шукати — поряд із старими антиукраїнськими фобіями і страшними згадками років окупації на Волині й у Східній Галичині — у пропагандистській тезі про чітке етнографічне польсько-українське розмежування у 1944 році, розмежування справедливе, після якого (що логічно випливало) на новій території Польщі вже не було українців, а щонайбільше лемки чи бойки, горці з невизначеною етнічною приналежністю. Ця теза поєднувалася з позицією, переконанням і прагненням не тільки комуністичної влади, але також принаймні більшості суспільства, що у відродженій «п'ястовській» Польщі нема і не повинно бути національних меншостей; передбачалось виселення не тільки німців і українців, але й литовців та білорусів. Ставлення польського народу до перспективи дальшого співіснування в одній державі з українцями було тоді вкрай небажаним, чому, зрештою, важко дивуватися. З плином років усе сильніше формувалось переконання, що це розмежування раз і назавжди вирішило проблему меншин у Польщі.

Логічним наслідком такого погляду було переконання, що частини УПА прибули до Польщі з України, бо ніщо інше не могло обґрунтувати їх присутності на захід від Бугу і Сяну. Цікаво, що цю тезу сприймали незалежно від усвідомлення факту виселення з Польщі до СРСР сотень тисяч українців, — це є черговий доказ того, що стереотипи існують і розвиваються незалежно від фактів. Щодо УПА, то справді влітку 1944 року на землях східної Польщі з'явилося багато сильних угруповань УПА, які, проте, здебільшого повернулись на свої батьківські території на сході, у Польщі ж залишилися місцеві підрозділи, сформовані з українців, що мешкали на територіях, залишених за Польщею.

Переконання щодо чіткого етнографічного польсько-українського розмежування спонукає також до фальшування проблеми теpopy стосовно цивільного населення. Більшість авторів зовсім замовчує польський терор щодо українців, пишучи водночас про масовий терор УПА на польських землях після 1944 року і підкреслюючи, що його масштаб був порівнянним з трагедією Волині і Східної Галичини у попередні роки. Коли, однак, справа доходить до прикладів, то виявляється, що в переважній більшості наведених акцій загинуло кілька або кільканадцять осіб. Найбільш гучний злочин УПА з того часу — вбивство у Балігроді (42 жертви), втім, згідно з поданим вище списком відбулося це ще під час проходження лінії фронту, коли містечко опинилось у нічиїй зоні. Інші гучні вбивства у Бещадах (Підкаліще, Середнє) відбулись ще під час німецької окупації.

З вітчизняних авторів про польський терор згадують лише Шота і Щесняк у своїй монографії «Дорога в нікуди», де перелічують напади на Пісаровці, Павлокому і Верховину, та В. Новацький у нарисі «Організація і діяльність Внутрішніх Військ: серпень 1944 — травень 1945»[56] Цей останній автор прямо пише не тільки про жорстокість польських військ В В, а й про застосування принципу групової відповідальності, про те, що в описаному ним періоді дії військ були спрямовані проти сіл, а не проти партизанів, а також про роль військ НКВД у боротьбі з підпіллям у Польщі. Як пише автор, за розглядуваний період у Жешівському воєводстві «вбито під час боїв і втеч приблизно 1000 осіб з частин УПА і цивільного населення. Ця кількість є значною і вказує на форми ведення боротьби. Власні втрати становили 18 вбитих», і ці дані вважає заниженими. При цьому, зважимо, тут ідеться про вбитих тільки урядовими формуваннями.

Максимальної величини антиукраїнський терор досягнув у

1945 році. У березні того ж року Внутрішні Війська вбили приблизно 540 мешканців Старого Люблінця, а в квітні 400 мешканців Горайця (ці дані наводить Новацький). У березні селянські самооборони з участю якогось лісового підрозділу вбили приблизно 300 українців у Павлокомі, а частина НСЗ — 400 зібраних уже для виселення українців у Піскоровицях. Інший підрозділ НСЗ у червні 1945 року вчинив напад на Верховину, вбивши приблизно 200 осіб, у тому числі 65 дітей. Численними були також випадки вбивств греко-католицьких священиків, як правило разом з родинами, їх усього загинуло понад 30. В околицях Сенявського Майдану навіть сталося так, що польський підрозділ (чи банда) вбив римо-католицького ксьондза, поляка, який засуджував вбивства українців. За даними УБП тільки від березня до червня 1945'року від рук польських підпільних формувань і банд загинуло понад 1500 українців.

Список знущань, убивств і випадків порушення воєнного права можна продовжувати ще довго, наведемо лише два приклади. Перший — це знищення весною 1947 року української лікарні під Кронгліцею, про що офіційна версія говорить: коли персонал відповів вогнем на пропозицію здатися, то їх намагалися «викурити» ракетами, що спричинило вибух нагромаджених там вибухових матеріалів. Але в замітці капітана Турського у «Польщі Збройній» від 21.04.1947 року зазначено, що ракети спричинили пожежу, яку сапери погасили, вкинувши всередину вибухові матеріали. Так само Г. Домінічек (Війська охорони кордонів) пише, що до шпитального бункера вкинули не тільки ракети, але й гранати. Там загинуло 25 осіб, у тому числі 2 лікарі — українець і німець — та 10 поранених. Цікаво, що Домінічек пише про 15 убитих, обминаючи поранених. Другий епізод, який так само, як і багато інших подібних, не варто шукати в літературі, — це вбивства у Терці, де 9 липня 1946 року військо вбило гранатами приблизно 30 українців, зібраних в одній з хат. Це були попередньо захоплені заручники. З усіх цих ганебних подій у пропаганді, проте, з'являються лише Верховини, причому майже всюди замовчується факт української національності, акцентується на прокомуністичних симпатіях цього села, що, зрештою, відповідає правді.

Українська Повстанська Армія не була, як всюди пишуть, бандами, ані навіть вільним зібранням партизанських підрозділів, а військовим формуванням з центральним командуванням, яке реалізує директиви політичного керівництва. Це не означає, що не існувало як українських, так і польських банд. Кожна війна, спричиняючи послаблення соціальних зв'язків і збільшуючи доступність зброї, сприяє розвитку бандитизму. У 1945 році, коли сільські території — не тільки на польсько-украінському прикордонні — не контролювались ефективно жодною владою, для багатьох людей виникла вигідна ситуація, щоб збагатитися через пограбування, а також звести давні сусідські чи родинні порахунки, не обов'язково пов'язані з національними суперечностями. Напевно, ми ніколи не дізнаємося, скільки таких убивств і підпалів було записано на рахунок політичного терору. Так, виселення українців до СРСР створило сприятливі умови для грабувань, часто в організованій формі, під захистом сільських самооборон, зрештою, нема підстав вважати, що тільки поляки грабували майно переселюваних українців. Коли думаємо про ті часи, мусимо враховувати те, що не всі злочини (очевидно, за винятком масових убивств) мали національні чи політичні мотиви, багато було звичайних кримінальних актів.

Оцінюючи стан УПА на початку 1947 року, важко погодитися з картиною, яку малюють Шота і Щесняк: вичерпані і деморалізовані партизани, для знищення яких були необхідні 10—15-разова військова перевага і на додаток виселення цивільного населення з території їхньої діяльності. Не говорячи вже про очевидну суперечність описаної вище картини, перебіг акції «Вісла» засвідчив, що УПА, хоча справді вже значно ослаблена, і далі залишалася сильним і здатним до боротьби супротивником, а рівень її деморалізації (у військовому, а не повсякденному значенні цього слова) не був високим. Якби було інакше, загони УПА, зважаючи на колосальну польську перевагу і величезні власні втрати, не змогли б прорватись як організовані бойові одиниці у Станіславське, Ольштинське чи до Баварії (Громенко привів туди 40 людей приблизно з 90, які були в нього у квітні 1947 року).

Перш за все не витримує критики теза про необхідність виселення цивільного населення для боротьби з партизанами. Операція повної блокади території, тобто оточення всіх сіл і присілків при одночасному прочісуванні лісів, і навіть розміщення війська у лісах не тільки була можлива без виселення людей, але навіть була б легшою з огляду на продовольчі мотиви. Таку операцію провели війська НКВД у Станіславській області зимою 1945/46 років і досягли часткового, але вирішального операційного успіху. За задумом у цьому мала полягати операція «Вісла», але вже після виселення мешканців і знищення щонайменше значної частини забудов. Так само польське командування — те саме командування — не вдалося до виселень у боротьбі з «Вогнем», який також діяв у важкодоступних гірських районах і мав підтримку населення, напевно, навіть більшу, ніж УПА.

Якби навіть через вимоги тактики необхідно було усунути населення з території боїв, я схильний припустити таку необхідність у клині Бещад на захід від Цісної, між Сяном і чехословацьким кордоном, але жодні військові мотиви не виправдовували виселення українців на зовсім іншу територію, їх розпорошення і позбавлення майна. Це було політичне рішення, і його мотиви мусили бути також політичної природи, виселення було поєднане з цілеспрямованим розривом сусідських і навіть родинних зв'язків, з ліквідацією всіх форм українського національного життя, а також і від початку — з неформальною експропріацією, органи безпеки забороняли забирати на місця переселення майно, яке залишалось у покинутих селах! Потім декретом від 27.07.1949 року у населення забрали майно без відшкодування, а тільки з правом так званої компенсації, тобто замінної ділянки на місці поселення. Прихованою метою цієї акції може бути не що інше, як створення умов для швидкої асиміляції українців, принаймні її імітації, а потім ліквідації раз і назавжди українського питання у нашій країні. У цих підходах приховувалась помилка, спільна, зрештою, для шовіністів усіх народів, які завжди недооцінювали силу виживання інших народів.

Шота і Щесняк, як і всі автори, цілком випускають основну причину, через яку стало можливим проведення проти УПА такої масованої військової акції. Нею було вилучення УПА з амністії 1947 року. Ця амністія майже повністю очистила «польський» ліс, у якому залишалась лише жменька найбільш непримиренних. Враховуючи, що й українське населення було втомлене продовженням війни без шансів на перемогу і терором — УПА дуже далась взнаки також українцям, — можна без сумніву вважати, що амністія привела б до розпаду СКВ (сільських допоміжних підрозділів) і виходу з лісу щонайменше значної частини партизанів, особливо недавно мобілізованих. Сили УПА скоротились би і правдоподібно становили б значно менше ніж 1000 осіб, втрачаючи при цьому підтримку сільського населення, яке ПІСЛЯ амністійної «явки з повинною» розраховувало б на те, що військо захистить його від помсти «лісовиків». Цього всього польський уряд міг досягти одним розчерком пера, але не хотів. Причину такого рішення належить вбачати у непольському характері УПА, тодішня «національна єдність» мала обмежуватись поляками.

Трохи вище згадувалося про необхідність проведення рішучої акції проти українських партизанів, — безсумнівно, існувала така необхідність, безумовна необхідність їх ліквідації. Жодна держава не може терпіти на своїй території не підпорядковану їй збройну силу, а тим більше відверто ворожу їй силу, яка веде проти неї збройну боротьбу. Цього факту не змінює оцінка легальності державної влади і ставлення до неї громадян держави. З іншого боку, визнання необхідності ліквідації антиурядових партизанів (не тільки УПА) не виключає оцінки використаних у її процесі засобів, як і невживання певних заходів. І незалежно від того, у якій мірі проведення акції «Вісла» у тій формі було суверенно польським рішенням, а в якій її накинули всюдисущі тоді радянські радники, неможливо визнати справедливим ні масового виселення, ні застосованих при цьому засобів. Не можна також погодитися з генералом Блюмом, що це рішення «заслуговує на… позитивну оцінку історії». Суд історії не може бути аморальним, навіть якби ми погодилися, що політика сокири мусить такою бути.

Неправдивим є також погляд, ніби рішення про проведення акції «Вісла» прийняте під впливом випадкової, — якщо справді випадкової, то не є предметом нашого дослідження, — смерті генерала Сверчевського. Вже Герхард у згаданій статті виразно стверджує, що виселення розглядалося, тобто підготовлялося, ще у 1946 році, і вболіває, що рішення у цій справі прийняте так пізно, не зауважуючи, зрештою, що до моменту проведення амністії уряд не міг собі дозволити використання проти українців достатніх для такого роду акції сил. Той же Герхард, уже в «Заграві у Бещадах», зв'язує візит Сверчевського в Бещадах саме з підготовкою до акції «Вісла», оскільки вкладає в його уста її недвозначне оголошення. Так само більшість серйозних авторів (за винятком Шота і Щесняка) не називають у контексті підготовки до акції «Вісла» смерті Сверчевського, а пишуть про значення вдалого проведення виборів до сейму й амністії. Щодо рішення ПКБ від 17.04.1947 року, то, безсумнівно, тут не могло йтися про прийняття плану чи наміру, а про наказ, який приводив у дію готову машину. Це підтверджує визначений у ньому термін початку дій — усього 11 днів від дня рішення.

За розрахунками Шоти і Щесняка до акції приблизно проти 1800 партизанів і правдоподібно кількасот членів самооборони (СКВ), які справді взяли участь у боях, бо більшість із них пасивно піддалась виселенню, — отже, проти максимум 2500 людей кинули приблизно 20 000 солдатів і міліціонерів (на думку українських авторів це число є заниженим). До речі, Шота і Щесняк припускають тут явну маніпуляцію (с.428–431), оскільки сума чисельностей окремих куренів і боївок СБ становить 1800, але далі наводиться без жодного обґрунтування число 2500 членів УПА і 3000 осіб в кущах самооборони. З наведеного підрахунку випливає, що військо мало майже десятиразову перевагу, а не, як пишуть автори, трохи більшу як триразову. Це є, крім того, глобальна перевага, бо акція «Вісла» проводилась етапами, і на кожному з них польська сторона мала над УПА перевагу в людях (про матеріальну і говорити не доводиться), значно більшу, ніж та двадцятиразова, що, на думку Шоти і Щесняка, необхідна для ліквідації партизанів. Очевидно, що це ніколи не була перевага у масштабі однієї сутички, того не дозволяв рельєф місцевості. Але попри те певна частина УПА змогла вирватися з пастки.

Як я вже згадував, тільки невелика частина членів СКВ пішла до лісу під час виселення. Це тільки тоді під Влодавою виникла сотня Володі, а відносно нечисленна боївка Смирного в Словаччині виросла приблизно до 60 осіб. З діяльністю цього, останнього, підрозділу пов'язано багато незрозумілого і брехні. Спочатку це була охорона естафетної лінії, що з'єднувала крайове керівництво УПА у Східній Галичині з УГВР, вже еміграційним політичним центром. Ця частина, щоб не загострювати відносини з Чехословаччиною, забезпечувала себе грабунками і конфіскаціями у польській частині західної Лемківщини. Лише після виселень Смирний сформував більший підрозділ, напевно з лемків, які втікали до Словаччини. У Жешівському оборона проти вивезення була практично неможливою, натомість на Любельщині, де воно почалося пізніше, певна частина українців сховалася з майном глибоко в лісах, не охоплених партизанською діяльністю, також і в старих таборах АК у Сольській Пущі. Після закінчення боїв вони повернулися до своїх, часто спалених, будинків, щоб потім довгі роки вдавати себе за поляків.

Операціям проти УПА всюди передувало виселення населення. У Бещадах були виселені також поляки і зосереджені в Завадці Мороховській, Мокрому, Щавному і Куляшному (це була форма, яка згодом у В'єтнамі дістала назву стратегічного села), щоб потім доволі швидко дозволити їм повернутися додому. З виселення інколи вилучали українців, зайнятих на залізниці, у лісництві, на шахтах, а також у Перемишлі і Ярославі. На західній Лемківщині були випадки залишення мішаних родин та ветеранів Червоної Армії і Народного Війська Польського. У таких випадках рішення приймали військові командири й уповноважені УБП — директива передбачала повне виселення.