Розділ «Частина друга Документи»

При цьому стані справ польське населення повинно розвинути ясну недвозначну програму вирішення так званого «українського питання». Це мусить перш за все вчинити військо з точки зору оборони країни. Не треба нікого переконувати, що це становище значною мірою послаблює оборонний потенціал держави, отже, потрібно знайти такі запобіжні заходи, щоб цей потенціал піднести до якомога вищого рівня. Отже, військо повинно висунути свої пропозиції щодо вирішення української проблеми. Ці пропозиції включають: 1) максимальну програму стосовно довготермінового врегулювання відносин на східних землях Речі Посполитої; 2) термінову програму на нинішній момент.

Вимоги до військової програми є такими:

1) У рамках великої програми упорядкування політичних і господарських світових відносин союзними державами Польща повинна визначити у цій праці свою участь через упорядкування своїх внутрішніх справ, а особливо тих, які після встановлення миру могли б створити осередки нового неспокою і нової війни. До цих справ належить і питання національних меншин. Щодо цього —

2) Є очевидним, що Польща не може розпочинати наново державного життя з українським питанням у його передвоєнному стані. Це була б гиря на нозі, яка б утруднювала відбудову державного життя і розвиток держави і суспільства у будь-якому напрямі.

3) Польща не може добровільно відмовитись на користь будь-кого від жодного клаптика своєї території. Коли йдеться про південно-східні землі, то вони мають для Польщі особливе геополітичне значення, тому будь-який торг щодо них заздалегідь виключається.

4) Оскільки українці, зі свого боку, вважають ці землі складовою частиною майбутньої незалежної України, то порозуміння з ними без відмови від цих земель з одного чи другого боку виключене. Жодними паліативами, як територіальна, економічна, культурна і т. п. автономія, українці не вдовольняться, навпаки, ще використають свободу для відриву цих земель від Польщі при першій нагоді.

5) Сьогодні вже зрозуміло, що не може бути і мови про тривалу угоду з українцями. Мрії про так зване «дружнє співіснування двох народів» все ще носяться у головах, яким доктрина не дає бачити дійсність. Звичайно, представники українців завжди говоритимуть про лояльність і завжди будуть охочі до розмови на тему угоди, коли одночасно ніби незалежний від них натовп вбиватиме поляків. Ще не було випадку, щоб діялось інакше.

6) Українська справа загострюється ще через постійну загрозу зі сходу з боку Росії, яка претендує на ці землі як на «руські» або як на «українські».

Маючи на увазі ці передумови, висуваємо програму підтримки Наддніпрянської України, на схід від Збруча. Її проголошення мало б для Польщі наступні позитивні наслідки: 1) послаблення Росії, 2) ліквідацію спільного польсько-російського кордону, 3) спрямування уваги Росії на повне або часткове повернення України, 4) забезпечення собі в Україні ринку збуту промислових товарів. Польща може укласти з Україною економічні договори і військовий пакт, але в обмін на: 1) підтримку ідеї незалежної України за Збручем, 2) за обіцянку військового пакту Польща повинна вимагати як conditio sine qua non ДОГОВОРУ ПРО ОБМІН НАСЕЛЕННЯМ. Заспокоєння на південно-східних землях може настати виключно у випадку, коли все українське населення буде виселене. Поставимо справу відкрито: останні десятки років принесли таке зростання національної і державницької свідомості серед всього українського населення і при нерішучій політиці польського уряду в останнє 20-річчя так розвинувся їхній економічний і демографічний потенціал, що у разі невирішення нині цієї проблеми у стопроцентний спосіб справу південно-східних земель і Волині можемо вважати за програну раз і назавжди. Український народ чисельно переважає польський народ, біологічно, як сільське населення, є від нього потужнішим, виявляє — як цього навчили останні десятиріччя — велику динамічність і вже не відмовиться від створення власної державності й цю державність прагнутиме творити всюди там, де має етнічну більшість, і перш за все на наших південно-східних землях, цьому П'ємонті українства. Як довго ще на наших південно-східних землях проживатимуть українці, так довго вони перебуватимуть під загрозою або Росії або України і в результаті будуть втрачені. Ці землі містять у собі один з істотних елементів нашого східного кордону, тобто так звану «збірну верховину», водороздільний вузол вод Дністра, Бугу і Прип'яті, які творять південну основу кордону, що спирається на півночі на другу таку основу — мінський вузол, в центрі на прип'ятські болота. Отже, втрата південної основи захитала б географічну структуру цього кордону і призвела б до відступу всього східного кордону аж на етнічні польські території, виштовхування Польщі з шляху Балтика — Чорне море, і тоді жодні територіальні надбання на півночі і на заході не зупинять зведення Польської Держави до ряду Литви чи Словаччини, оскільки Польща буде позбавлена історичного обґрунтування свого існування, тобто панування на Балтійсько-Понтійській платформі.

Тому, якщо ми не хочемо відмовитись від 3/5 своєї державної території, мусимо програму етнічного очищення наших південно-східних земель, включно з Волинню, провести повністю, без винятків.

Усе говорить про те, що цю програму можна буде реалізувати у порозумінні з Наддніпрянською Україною. Ідея Української держави, обмеженої від заходу Збручем, там не є новою, бо так розумів Україну Петлюра. Нинішня радянська Україна є буквально безлюдна. Спочатку її населення знищили голод і виселення до 1939 р., мільйони втратила під час війни на фронтах, голод, епідемії, радянські й німецькі розстріли довершили решту. Без перебільшення втрати населення України в період 1939–1943 рр. можна оцінити у 10 мільйонів. Якщо до цього додамо 2 мільйони поляків, які в процесі обміну переселились би у кордони Речі Посполитої, то матимемо картину збезлюднення наддніпрянських просторів. Тому новоутворена держава з радістю прийме своїх приблизно 5 мільйонів, з яких значна частина утворюватиме єдині кадри української інтелігенції.

Проте може виникнути думка про труднощі іншого характеру. Ось Польща під час війни зазнала таких самих втрат населення, як і Україна. То чи може вона добровільно позбутися ще 5 мільйонів населення? Відповідь на це є такою: 1. За ці 5 мільйонів ми отримаємо принаймні 2 мільйони поляків, може, певною мірою зрусифікованих або зрусичених, але у наступному поколінні цей наліт зникне. 2. Щодо значної кількості землі, якою держава володітиме, то на збезлюднені західні й східні околиці рине хвиля осадників з перенаселених донині територій Краківського, Келецького воєводств і т. д. Якщо у період 1923–1929 рр. Польща давала щорічний приріст населення до 1,6 %, то після забезпечення достатньою кількістю землі цей приріст після війни напевно досягне цієї величини і навіть стане більшим. Крім того, слід передбачити посилення рееміграції з Франції, Німеччини, Америки до польських міст і сіл, бо обидва середовища після війни матимуть значні можливості заведення господарства і заробітків.

Нарешті, треба рахуватися з претензіями іншого роду. Наприклад, гуманісти можуть мати сумніви, чи не суперечитиме ідеалам людяності й демократичним поглядам на світ виселення — за згодою чи без згоди населення, яке віками живе тут і звичне до певних умов життя і господарювання, а перш за все зв'язане традицією зі своєю батьківщиною. Безсумнівно, що ця акція може бути для низки осіб болісною, але тільки у першому поколінні. Тому треба врахувати, що це населення у Польщі ніколи не матиме почуття господаря, завжди вважатиме Польщу окупантом, тоді як переселення зробить його господарем у власній державі, а може, навіть у кращих економічних умовах. Коли після завершення військових дій перевлаштування світу буде відбуватись у тотальний спосіб sui generis з думкою про створення стерпних умов існування для низки поколінь, мусимо й вікову українську проблему розв'язати sub specie.

Технічний бік здійснення цієї програми повинен бути опрацьований і продуманий дуже детально. Прецеденти у формі переселення грецького населення після Першої світової війни вчать, що проблеми навіть такого масштабу технічно можна вирішувати зовсім задовільно і без образ із жодного боку.

Реалізація цієї програми очевидним чином раз і назавжди усунула б українську проблему з нашого внутрішньодержавного життя, а загроза ззовні для наших східних земель звелась би до якнайменших розмірів. З точки зору безпеки держави це рішення єдино правильне і відкриває Польщі великі перспективи всебічного розвитку.

Слабкою стороною цього рішення є неможливість передбачення стану справ, при якому встановлюватиметься мир у Європі. Бо реалізація нашої програми вимагає такого стану, при якому Польща могла б підтримати створення незалежної Наддніпрянської України і при якому Українська держава може бути проголошена. Це є очевидно можливим у випадку або повного розбиття, або дуже значного ослаблення Росії, такою мірою, що у рішеннях мирної конференції голос Росії не матиме жодного значення. Спостереження за воєнними подіями недвозначно виявляє, що 1) перебіг війни режисерують англосаксонські держави, 2) їхній вплив на перебіг війни виявляється перш за все у доведенні Німеччини, як і Росії, до такого ослаблення, причому їхніми власними силами, щоб внаслідок цього Англія і США могли б запровадити вигідний для них порядок речей. Ніхто, зрештою, не має ілюзій, що англосаксько-більшовицький альянс є щирим і що англосаксонські народи і держави, які уособлюють найвищий рівень капіталізму, можуть залежати від того, чи взагалі вони можуть допустити, щоб результатом їхніх зусиль були експансія комунізму і зростання російської потуги.

Ця нещирість альянсу яскраво виявляється, коли йдеться про другу сторону — більшовиків — у факті недосягнення зустрічі Сталіна і Рузвельта протягом двох років взаємної співпраці, незважаючи на зусилля з боку Рузвельта. Тому майже напевно, що військові дії в Європі припиняться лише тоді, коли всі європейські тоталітаризми будуть усунені від влади. Шанс, що мир встановлюватиметься за умов, коли Польща зможе реалізувати свої прагнення на сході, майже стовідсотковий.

Мусимо також враховувати малоймовірну евентуальність, яку, проте, не можна виключати, що німцям не вистачить ні сил, ні волі, щоб до кінця протистояти радянській потузі, і що східний фронт зламається раніше, ніж вичерпаються сили більшовиків. Тоді більшовики сядуть за стіл конференції як переможці і співдиктатори умов світового миру. Тоді муситимемо здійснювати упорядкування відносин на східних землях у зовсім інших умовах. Не можна виключити, що наш східний кордон будемо змушені виборювати зі зброєю в руках. Результат цієї нової війни сьогодні не можна передбачити. Але, припускаючи, що опинимося на лінії, наближеній до кордону 1939 р., мусимо рахуватися, що нашим сусідом на сході залишиться Росія з нинішнім або іншим ладом. Ця можливість не звільняє нас від необхідності вирішення української проблеми. У цьому випадку можливість обміну населенням буде меншою, ніж у разі виникнення незалежної Української держави, бо неможливо уявити, що Українська держава не захоче прийняти українського населення, і можна передбачити ймовірність відсутності згоди, коли йдеться про російську державу. Але така можливість є малоймовірною. Бо як вогнище українського націоналізму, що вислизає з-під радянського контролю, так і вогнище української іреденти, що залишається поза впливом будь-якого іншого російського уряду, становлять для Росії небезпеку, і все говорить про те, що Росія прийме українське населення, щоб виховати з нього комуністів або росіян. Інша справа — чи оселить його в Україні. Щодо згоди Росії на переселення до Польщі польського населення з Росії, то вже існують прецеденти щодо німецького населення.

Отже, нездійснення плану буферної Наддніпрянської України не виключає реалізації програми обміну населенням шляхом договору про населення з Росією.

Але якщо і цей шлях виявиться нереальним, тоді Польща буде змушена вирішувати своє українське питання як внутрішню проблему, очевидно, не у повний спосіб, але завжди відповідно до вимог безпеки країни. Цей постулат вимагає якнайбільшого послаблення цього, безумовно і безоглядно, ворожого елементу. На підтримку цієї тези потрібно: