Розділ «Частина друга Документи»

Прийняття таких рішень і оголошення таких зобов'язань від імені польського народу є важким з усіх точок зору. Перша трудність має швидше технічну природу і випливає з двозначності нашої легальної державної влади, поділеної між еміграцією і краєм. Уряд і Національна Рада, які перебувають на еміграції, природно, відірвані від краю і настроїв, які там панують. Край створює настрій і поведінку суспільства, а уряд у нинішніх умовах презентує їх тільки назовні. Поведінку польського народу нині формує не позиція уряду, а тільки позиція крайових діячів. Ці діячі вже зробили один поважний крок у цьому напрямку у відозві Крайового Політичного Представництва, яке об'єднує чотири серйозні партії, а саме Народову Партію, Партію Праці, Польську Людову

Партію і Польську Соціалістичну Партію, від 30 липня 1943 р. Ця відозва закликає українців до повернення з помилкової дороги і запевняє, що у відродженій Речі Посполитій вони будуть мати свободу розвитку. Ця відозва, принаймні формально, висловлює думку значної більшості наших політичних угруповань, бо «Крайове Політичне Представництво», яке її оголосило, представляє чималу низку партій від правиці до лівиці. Безсумнівно, інші серйозні політичні групи, які були поза Крайовим Політичним Представництвом, наприклад так звані санаційні угруповання, не займають зовсім іншої позиції, а тільки представники широких кіл нашого суспільства Червенської Землі репрезентують зовсім іншу думку, а з політичних угруповань — крило Народової Партії, яке вже під час війни відірвалось від цієї партії (так звана Президія Союзу), і Народово-радикальний Табір. Ці групи і осередки репрезентують засади гострого курсу у ставленні до українського руху як до політичного руху, не вважаючи «українців» народом, а тільки політичною течією, хоча визнають, що ця течія охопила всю «руську» інтелігенцію і 70 % селян Червенської Землі. Ці групи, як ми вже сказали, представляють принципи гострого курсу щодо українців, одночасно зазначаючи, що «лояльні русини» зможуть разом з нашим народом розділити плоди перемоги. Не хочемо у цьому місці зупинятися на сутності проблеми, її ми розглянемо у наступній частині цієї праці, наразі ми тільки стверджуємо, що з позиції нашої закордонної політики і пропаганди було б, без сумніву, корисно, якби ми, як організований народ, рішуче стали на позицію толерантності щодо українського середовища у цілому. Очевидно, що жодні мотиви й інтереси не можуть вимагати від нас, щоб ми виправдали і наперед проголосили невинними тисячі злочинців і вбивць, але йдеться, однак, про те, щоб ми їхні провини у політичному значенні не переносили на весь український народ.

2.

Як у просторі кожний предмет має інакший вигляд з різних позицій, так і в політиці та сама проблема виглядає інакше з позицій різних політичних середовищ. Кожне середовище дає можливість подивитись на інші течії і тенденції. Щось одне бачить поляк, який цікавиться українським питанням і який нині перебуває у Львові, інше бачить також поляк у Варшаві, а ще інше у Лондоні. У кожному з цих середовищ спостерігач має можливість пов'язати українську проблему з різними проблемами, і у кожному вона формується інакше у загальному цілісному спостереженні цілісності політичних явищ. Ми не думаємо тут про точку зору англійця з Лондона, поляка з Варшави і поляка зі Львова, а тільки хочемо українську справу розглянути виключно з польської точки зору, але ця точка зору охоплює одні горизонти у Лондоні, інші у Варшаві й ще інші у Львові.

Погляд з точки зору Лондона дасть, очевидно, найширшу перспективу. Тут керуються війною, тут кується перемога, тут готується майбутня Європа, звідси будуть правити Європою.

Британська імперія і Сполучені Штати ведуть війну з Німеччиною не за Гданськ і не за Польщу, а тільки тому, що відчули безпосередню загрозу з боку гітлерівської Німеччини, однак ця війна має ідеологічний характер. З одного боку воюють сили зверхності, насильства і гноблення, а з іншого, не враховуючи Радянського Союзу, чий альянс з англосаксами є суто випадковим, — демократії і толерантності.

Певною мірою подібний розклад сил вимальовувався вже під час Першої світової війни. Перемога ідеї демократії і міжнародної співпраці викликала як продукт Першої світової війни принцип самовизначення народів. Той принцип становить великий прогрес в ідеології міжнародних відносин, але розвиток відносин за короткий час показав і свої погані боки: він призвів до розпорошення і балканізації Європи. Стара Європа поділилась на низку малих державок, які взаємно пересварились між собою, що призвело до хаосу з політичної й економічної точок зору. Наступним результатом стала претензійність великих і малих імперіалізмів і націоналізмів, які мусили призвести до загострень і війн. Майже всі держави були незадоволені своїми кордонами, за винятком тих, які після 1914 р. не змінили своїх кордонів, і майже всі держави пересварилися майже зі всіма своїми сусідами. Отже, ця ситуація, дійшовши до абсурду, викликала різку реакцію і пошук шляхів відступу. Після розпорошення Європи згідно з природним для історії маятниковим рухом прийшла черга на об'єднуючі, універсальні течії. Такою ластівкою була туманна Панєвропейська концепція, що, як і кожна окрема ластівка, не принесла весни. Другою такою об'єднуючою універсальною течією є комунізм, який вже увійшов у практичну політичну діяльність зі значними результатами. Третім, нарешті, певною мірою став гітлеризм з проголошуваним ним пропагандистським гаслом єдності європейського континенту в боротьбі проти комунізму, жидівства і плутократії. Треба звернути увагу, що загарбання Німеччиною майже цілого Європейського континенту (якщо Радянський Союз зарахуємо до Азії) і управління цією територією впродовж кількох років Другої світової війни не минуть без впливу щодо утвердження на цій території об'єднуючих течій, хоча й не тих, які мала намір зробити Німеччина. Але в кожному разі всі більші і менші держави вже звикли до думки, що можна вести планове господарство, виробництво і обмін товарами на міжнародному рівні і що в Європі може існувати сила, яка вирішує, скажімо, прикордонні спори арбітражем, як, наприклад, словацько-угорський чи угорсько-румунський спір.

Це все є лише вступом і підмурівком повоєнної політичної системи, у якій, безсумнівно, об'єднуючі, універсальні течії знайдуть своє повне вираження. Англія і Сполучені Штати не випустять зі своїх рук штурвал правління Європою. Буде ще один серйозний претендент до захоплення цього штурвала: Радянський Союз. Але ми наперед виключаємо можливість отримання СРСР вирішального впливу на наші відносини. Якби це настало, то всі наші розрахунки стали б зайвими, бо до крихти будемо захоплені СРСР. Тому ми робимо цей аналіз на випадок, якщо вирішальний вплив на польські відносини матимуть англосаксонські держави.

На яких засадах англосакси будуть організовувати своє правління в Європі, легко передбачити, якщо взяти до уваги їхню психіку, яка відбилася, між іншим, у цілій низці їхніх висловлювань уже під час нинішньої війни. Такою принциповою відповіддю є так звана Атлантична карта, оголошена 14 серпня 1941 р., до якої включено серед інших такі принципи: у пункті 6 висловлюється сподівання, що після остаточного усунення нацистської тиранії встановиться тривалий мир, який гарантуватиме всім народам можливість збереження безпеки у межах власних кордонів, а всім людям у власних країнах дасть змогу жити вільно, без страху і нестатків. У пункті 8 зафіксовано переконання, що як з реальних, так і з духовних мотивів усі народи у світі мусять нарешті припинити застосування насилля.

Ідеологію англосаксів у тому документі видно як на долоні. Це ідеологія толерантності, яка суперечить будь-якому насильству і гнобленню. Ця ідеологія, безсумнівно, буде мати одним зі своїх постулатів полагодження, національних суперечностей і боротьбу з націоналізмами і шовінізмами. Неможливо уявити собі, щоб у кліматі «Атлантичної карти» під наглядом англійців, які правлять Європою, будь-яка держава могла б утискувати свою національну меншину і застосовувати до неї гітлерівські методи. Неможливо, отже, уявити собі, щоб Польська Держава могла проводити таку політику щодо українців.

3.

Коли дивимось на політичні питання через призму Лондона, то перед очима виникає образ майбутньої Європи, коли ж мислимо про точку зору Варшави, то входимо у проблему майбутнього Польщі у загальному, якнайширшому підході. Тут зосереджуються польська державна думка і турбота про подальшу долю Польщі. Тут маємо перед очима перегляд усіх польських проблем. Завдання того середовища, яким є столиця Польщі, полягає в об'єднанні всіх у гармонійну цілість так, щоб вони творили один потужний акорд, у якому кожний тон матиме своє місце, але буде підпорядкований гармонії цілості. Українське питання, яке вважається одним з найважливіших як з точки зору закордонної, так і внутрішньої політики, повинно розглядатись у системі проблем так, щоб будь-яке наше рішення у цій справі гармонізувало з цілою нашою політикою.

Усі розмови про майбутнє Польщі і про подальшу лінію її розвитку мусимо починати від нагадування собі її географічного розташування. Польська Держава несе на собі прокляття розташування між двома потугами: німецькою і російською. Від кінця вісімнадцятого століття ці відносини формувались так, що сусідство обох цих потуг повинно вважатись нами перманентною небезпекою, тобто завданням польської політичної думки повинно бути опрацювання способів гарантування захисту нашого народу від небезпеки, яка загрожує нам з обох цих боків. Протягом майже 150 років наш народ, незважаючи на свою численність, чудове майбуття і великий культурний доробок, був ніби випробувальним полігоном прусського і російського імперіалізмів, і цей стан призвів до фізичного знищення багатьох тисяч найкращих синів нашої вітчизни і невимірного моря терпіння тих, хто вмирав природною смертю. Хочемо з тим нарешті покінчити! Хочемо мати нарешті почуття безпеки для себе і своїх дітей. Не можемо не бачити небезпечної для нас дійсності, але не можемо опускати руки. Мусимо бути тим Давидом, який завдяки розумовій праці, а не фізичній силі, переміг Голіафа.

У нашому суспільстві неодноразово чуємо голоси, що німці внаслідок нинішньої війни будуть так розбиті, що вже не піднімуться і не становитимуть для нас небезпеки. Проти таких думок треба якнайенергійніше заперечувати. Ми маємо для цього відповідний тисячолітній досвід, і тому не можна нам ховати голову в пісок і віддаватись мрійництву. Безсумнівно, що у результаті цієї війни Німеччина буде політично розгромлена і так само, певною мірою, економічно, але вона може проявити і поважну силу регенерації. Не забуваймо, що Гітлер уперше об'єднав німецтво в межах одного державного утворення і що струсонув його духовно й підняв до небувалих висот його волю до величі та повів за собою німецьку молодь, якій у спадок передасть своє прагнення до панування над світом. Особисто вважаю, що гітлеризм є кульмінаційним пунктом німецького націоналізму і його сили розвитку, але таке переконання може виявитись оманливим, і в ім'я добра народу на ньому не можна будувати політичну програму. Не будемо більше на цьому затримуватись, але існує низка ознак, які говорять про те, що Велика Британія і Сполучені Штати захочуть дати німецькому народу можливість економічного розвитку, а з іншого боку, якщо навіть окупація Німеччини буде політично якнайтяжчою, але в історії завжди так бувало, що з плином часу переможець після встановлення безпосередніх відносин робив свій курс щодо переможеного лагіднішим. Тому належить рахуватися з тим, що німецька небезпека тільки тимчасово може ослабнути, а у майбутньому знову відродитись у всій повноті.

Але якщо можуть бути розбіжності в оцінці німецької небезпеки, то вони не спостерігаються в оцінці нашого російського сусіда. Безсумнівно, будь-яка Росія, сталінська чи якась інша, буде небезпечною для нашого існування. Timeo Danaos et dona ferentes. Навіть якщо Росія ставитиметься до нас зовні якнайкраще, то скористається з будь-якої нагоди, щоб завдати нам смертельного удару. Життєві сили величезної Російської імперії не були до цього часу використані. Їх надзвичайно розвинув комунізм. Попри військові знищення, попри величезну втрату крові і попри можливість різних несподіванок, ці сили мають шанс для дальшого зміцнення. А хто має у руках козир сили, той завжди буде мати спокусу кинути той козир на стіл у відповідний момент.

Отже, маємо сусідів дуже великих і дуже потужних. Без сумніву, їх потуга значно б ослабла, якби ці держави розпались на складові частини. У проектах повоєнного облаштування Європи зондується розбиття Німеччини на кілька менших держав. Очевидно, що це було б для нас корисним, але скажімо собі відверто, що це не дасть значного ефекту. Такий поділ єдиного німецького організму, навіть при значних духовних і регіональних відмінностях, є за своєю природою штучною концепцією і такою, що не розрахована на тривале існування, особливо коли вона пропонується після безпосереднього об'єднання всього німецького народу у єдиній державі. Проте шанси на тривалість мав би поділ Російської імперії, яка не є єдиним національним організмом. Якби вона розпалась на кілька національних держав, то її велич на цьому б і завершилась. Найсерйозніше значення мав би відрив України, який завдав би смертельного удару російській потузі і величі.

Не думаємо, що перспективи поділу Російської імперії на національні держави є реальними уже в найближчому майбутньому. Для цього немає найістотнішої підстави, тобто відцентрової сили і державотворчої тенденції у зацікавлених народів. Комуністичний режим уже виховав людину нового типу, у якої доцентрова тенденція, прагнення залишатись у державній єдності з усією Російською імперією є значно сильнішими, ніж національні прагнення до встановлення своєї національної держави. Національні, сепаратистські тенденції були там планомірно і майже дощенту знищені. Проте у житті народів відбуваються поступова еволюція і хитання. Радянський Союз, безумовно, проходитиме подальшу еволюцію. Не можна виключити, що у майбутньому ця еволюція піде по лінії сепаратизму окремих народів.

Ми вже сказали, що поділ Російської імперії на складові частини був би для Польщі нечувано корисним. Але чи корисним було б утворення України? Чи не викликало б воно деструктивного впливу на нашу українську меншість, яка тоді вдвічі сильніше прагнутиме відірватись від Польської Держави, щоб приєднатись до своєї національної держави? Чи незалежна Україна не буде більшим злом від великої Росії, бо лише вона на повний голос підніме відносно нас територіальні претензії щодо наших південно-східних окраїн? Ми повинні відповісти собі на ці питання.

Не підлягає сумніву, що об'єднана Російська імперія повністю використовуватиме кожну кон'юнктурну можливість для претендування на наші східні землі. Царська Росія перед 1914 р. підготувала цілу пропагандистсько-політичну операцію, яка давала їй змогу заявити претензії до Червенських Земель, а під час окупації цієї землі у 1914–1915 рр. російський окупант поводився так, ніби мав уже там залишитись назавжди — і про це, зрештою, проголошував усьому світові. Відповідно зрежисована подорож царя Миколи II до Львова і Перемишля мала надати кінцевий акцент ствердженню, що ця земля навіки залишиться російською. На очах нашого покоління розігруються події Другої світової війни, які свідчать про розбурхання великої експансіоністської сили Російської імперії у напрямку анексії наших східних земель. Не можемо обдурювати себе: велика Росія завжди скористається будь-якою нагодою, щоб простягнути руку за цими територіями. У зовсім же іншій ситуації перебувала б Українська держава. Вона виникла б усупереч Росії, яка ніколи не вибачить їй відокремлення і яка завжди прагнутиме до повторного захоплення українських земель. Між Росією і Україною є спірні території, які за розміром і значенням у багато разів перевищують Червенську Землю і Волинь, якщо ці останні вважатимемо спірними польсько-українськими теренами. Проголошення незалежної України буде рівнозначне розпаленню польсько-російського антагонізму, і тому Україна потрапить у ситуацію, подібну до тієї, в яку потрапив Петлюра: буде хотіти мати безпечний тил з боку Польщі, а може, і визначиться, що тільки тісніший союз із Польщею може гарантувати їй безпеку. Отже, бачимо, що натиск України на наші південно-східні землі найправдоподібніше не виникав би і що Україна за прикладом Петлюри бажала б відмовитись від Червенської Землі і Волині, аби не ризикувати утворенням нашого союзу з обкраєною Росією проти України…

І як би тепер поводилась наша українська меншість у разі створення незалежної України за Збручем? Це буде залежати від двох моментів: 1) від ставлення Зазбручанської України до Польщі, 2) від ставлення Польської Держави до нашої української меншості. Якщо наша закордонна політика зможе привести до зближення з новою Українською державою, що зробити буде неважко, а наша внутрішня політика дасть нашим українцям можливість культурного, економічного і політичного розвитку в межах Польської Держави, то це вирішальним чином вплине на пацифікацію сепаратистських тенденцій наших українців. Найбільш ідейно і національно мислячі особистості переїдуть до нової Української держави, де матимуть надмір можливостей докласти своїх зусиль і де відсутність антипольських тенденцій остудить їхні гарячі голови, а особистості помірковані, опортуністичні, злидарі будуть проявляти лояльне ставлення до Польської Держави. Але одне треба сказати: у житті народів ніколи не можна приймати загальних передумов про лояльність національної меншини. У разі нового катаклізму і сприятливої кон'юнктури галицькі українці безсумнівно проявили б тенденцію до об'єднання з Наддніпрянською Україною, і на це нема ради. Чи дамо їм максимум прав, чи будемо проводити щодо них політику винищення, результат у загальних рисах буде однаковим. Різниця може полягати лише в тому, що при нашій політиці винищення ці українські тенденції будуть проявлятись у більш дикий і жорстокий спосіб.