Розділ «Частина друга Документи»

5) Чітке визначення у польській пресі позиції щодо поведінки українців, засудження їхніх злочинів, антидержавної позиції.

6) Утримання від усілякої ініціативи щодо політичних розмов з українськими діячами. В разі ініціативи з українського боку чітке визначення, що умовою і підставою розмов може бути лише беззастережне визнання польської державності на цій території.

Б) На міжнародному відтинку:

Ослаблення української позиції через усвідомлення діячів світової політики фактів тісної співпраці українського суспільства з Німеччиною, що виявлялося між іншим у наборі 80 тисяч добровольців до дивізії СС, сприянні у вбивствах євреїв і т. д.

CA КС PZPR, zesp. 2400/8, sygn. 203/XY-46, s. 124–130.

Ян-Кшиштоф Трембалъсъкий

УКРАЇНСЬКА ПРОБЛЕМА ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ЛОНДОНА, ВАРШАВИ I ЛЬВОВА

У момент, коли ми пишемо ці слова, Друга світова війна триває вже п'ятий рік. П'ятий рік гігантської бурі і жахливого збурення, яке з нестримною силою проходить через увесь світ з небаченою швидкістю. Чим довше триває ця буря, тим більше викликає збурення — і тим важче передбачити, якими будуть кінцеві результати на тому чи іншому відтинку. У такий момент нелегко зробити зрілий синтез, але спробуймо вхопити той фрагмент бурі, який нас цікавить у цей момент, певну гарячу справу, намагаймося спіймати радіоприймачем наших почуттів ті струми і ті хвилі, які виявляються у цій бурі.

1.

Розчленування українського населення після Першої світової війни між чотирма державами створювало певні можливості для піднесення української справи на міжнародному рівні і використання її окремими партнерами. Польська політична думка брала цей момент до уваги як у теоретичних дослідженнях (Влодзімеж Бончковський, Адольф і Александр Бохенські), так і певною мірою у реальній політиці (воєвода Юзевський), намагаючись виграти для польського державного інтересу українську справу як потенційно міжнародне питання. Ми не сподівалися, що саме Радянській Росії першій випаде кинути на стіл український козир нам на шкоду.

17 вересня 1939 р. радянські війська вступили на територію Польщі, а в той же час знаменита декларація Молотова мотивувала цей крок, між іншим, турботою про ту частину українського і білоруського народів, яка проживає на території Речі Посполитої Польщі. Відтоді офіційна теза радянського уряду йде тією самою лінією: він стоїть на позиції, що східна частина Польщі є етнічною українською і білоруською територією, що ці народи були в Польщі під гнітом польського націоналізму, оскільки основна маса цих народів живе у Радянському Союзі, де обидва ці народи мають власні окремі федеративні республіки, тому Радянський Союз є природним захисником польських українців і білорусів. Під тими гаслами радянський уряд провів майже безпосередньо після окупації східної Польщі, 22 жовтня 1939 р., вибори до спеціальних «представницьких органів», які — відповідно спрепаровані щодо особового складу — ухвалили звернення до радянського уряду про приєднання цих територій до Радянської України і до Радянської Білорусі. Незалежно від цього радянський уряд уклав договір з німецьким урядом, за яким обидва контрагенти визнали території Речі Посполитої Польщі («колишньої Речі Посполитої Польщі» — як написали) своєю виключною сферою впливів з виключенням втручання інших держав і встановили «прикордонну лінію інтересів» вздовж Бугу і Сяну.

Таким чином, претензії Радянського Союзу спирались на: Ствердження, що Польська Держава упала, а Радянська Українська Республіка і Радянська Білоруська Республіка є її природними спадкоємцями стосовно земель з українською і білоруською етнічною більшістю, 2) плебісцит населення, 3) міжнародний договір, підписаний з Німеччиною.

Перший і третій пункти відпали несподівано швидко, бо після збройної атаки Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р. радянський уряд був змушений укласти угоду і навіть «пакт дружби» з цим невизнаним ним еміграційним Польським Урядом, тим самим відступивши від свого першого пункту, що Польська Держава впала, а крім того, визнав недійсними всі свої договори з Німеччиною, і тим самим відпав третій пункт.

Але, підписуючи цей «пакт дружби», Радянський Союз не хотів відмовитись від своїх претензій на східні землі Польщі і протягом 1943 р. й на початку 1944 р. в низці офіційних та напівофіційних заяв чітко відновив ці претензії, спираючись на дві передумови: 1) твердження, що національна українська і білоруська меншості в Польщі утискувались, 2) плебісцит 1939 р. На початку 1944 р. введено нові мотиви: що у 1921 р. відмовились від цих земель за Ризьким договором, перебуваючи у вимушеній ситуаци, і, повертаючись до цього періоду, пропонують нам узяти за основу пропоновану майже у той самий час безстороннім англійським чинником так звану «лінію Керзона».

Кожний поляк розуміє, що ця справа має для нас і для нашого державного існування першорядне значення. Кожне польське серце б'ється частіше при думці про Львів і Вільно, а відповіддю на радянські претензії є одностайна позиція польського суспільства під гаслом «не віддамо сходу Польщі».

Зрозуміла річ, що цілість Речі Посполитої, як від сходу, так і від заходу, є кардинальним постулатом наших прагнень і нашої політики. Щоб поставити ці роздуми на реальні, практичні рейки, треба додати, що не віддамо добровільно наших земель і будемо захищати їх всіма силами як збройно, так і дипломатично, тому гаряче переконані, що не програємо цієї боротьби, але твердо повинні собі сказати, що ця справа є і буде предметом маневрів і боротьби, а звершення боротьби не можна передбачити. Гасло «не віддамо сходу Польщі» визначає нашу поведінку, але не від нас виключно залежить результат боротьби. Не хочемо відступити, але можемо бути до цього змушені.

Коли роздумуємо над цією справою, то можемо легко впасти у дві небажані, але такі типові для польського характеру крайності — дешевого оптимізму або другу крайність — безпідставного песимізму. Безпідставний оптимізм, ця типова польська безтурботність, що виявляється у знаменитому «якось воно буде», вважає, що нас тут не чекають серйозні труднощі, що проти нас не збираються серйозні сили, що наші сили, збройні чи духовні, легко справляться з труднощами. Це зовсім не так. Сьогодні, скажемо це відверто, ми втратили роль першорядного партнера, яким, на думку світу і нашу власну, були до серпня 1939 р., а роль першорядних партнерів сьогодні виконують Сполучені Штати Америки, Велика Британія і Радянський Союз. Але можемо легко перейти в іншу крайність, з крайнього оптимізму в крайній песимізм та приреченість і заздалегідь погодитися з поразкою у справі наших східних земель. Така постановка справи також неприпустима. Нагадаємо хоча б нашу ситуацію ще з 1916 р., коли тверезий аналіз не міг передбачити падіння всіх трьох загарбницьких держав і також можна було оцінити, що наші сили є просто ніякі у порівнянні з силами майбутнього переможця-загарбника. Тому ніколи не треба втрачати надії, слід мобілізувати всі сили народу для боротьби за його найбільші права. Але також треба наперед передбачити, що ця боротьба може бути гострою і важкою, а її результат значною мірою може залежати від нашої витривалості й сили характеру.

Не хочемо у даний момент робити детальні прогнози і передбачення, хочемо тільки ствердити, що ця справа вже перебуває у стадії високої напруги і що напруга ця не може розрядитися самочинно. Знаючи принципово позицію Радянського Союзу щодо польських проблем, можемо передбачити, що він відмовиться від своїх намірів лише тоді, коли це випливатиме з необхідності через реальне співвідношення сил. Безсумнівно, що момент реальної сили і доконаних фактів матиме вирішальне значення у спорі за наші східні землі. Може, однак, так статися, що у випадку повної рівності сил переможців цю справу вирішать дипломати. У кожному разі за нинішніх умов «війни нервів», тотальної пропаганди і т. д. не можна нехтувати дипломатичною діяльністю і пропагандистською підготовкою. У цій діяльності радянська сторона неодноразово проявила майстерність. У боротьбі за таку принципову для Польщі справу не можемо залишитися позаду.

Ми перебуваємо у тій щасливій ситуації, коли для дипломатичної і пропагандистської акції маємо цілу низку ретельних і гідних аргументів: 1) неодноразово згадувана «Атлантична карта», Тегеранська декларація і ціла низка інших актів гарантують усім державам, що їхні кордони можуть змінюватись лише за їхньою згодою; 2) було б зовсім несправедливим і негідним для великих держав, якщо Польща — «совість світу», яка першою протистояла гітлерівській навалі і зазнала найбільших жертв, у результаті цієї війни зазнає територіальних втрат; 3) дипломатично-формальний момент: союзницький договір Польщі й Великої Британії чітко дає нам англійську гарантію наших кордонів; 4) наші східні землі не є етнічно однорідною українською чи білоруською територією, а лише типовим і показово змішаним краєм, у якому, крім українського і білоруського населення, віками проживає автохтонне польське населення; 5) ці землі проникнуті нашим багатовіковим цивілізаційним і культурним внеском і кров'ю багатьох поколінь нашого народу, який захищає ці землі для західної цивілізації від усіх навал зі сходу; 6) наші українська і білоруська меншості перед 1939 р. мали відносно найширші можливості для розвитку, і вони широко використовували ці можливості, тож зі всіх держав, які мали території з українським і білоруським населенням (не виключаючи Радянського Союзу), у Польщі українське населення могло найспокійніше і найбезпечніше організовуватись політично, економічно і культурно, якщо не виходило на антидержавну дорогу.

Зрозуміло, що на всі ці аргументи пропаганда Радянського Союзу висуває свої контраргументи, особливо запекло збиваючи пункт 6 про нашу толерантність щодо українців і білорусів перед 1939 р. Тому неупереджений слухач, наприклад англійський чи американський, буде вірити трохи одній і трохи другій стороні. Але кожного такого неупередженого слухача найбільше переконали б наші виразна і зрозуміла заява і зобов'язання, що у майбутній Польській Державі забезпечимо українцям і білорусам широкі політичні, економічні й культурні права і що виконаємо всі їхні пропозиції у цьому напрямку. Тут не йдеться про загальні фрази, а про точне формулювання і уточнення програми. Це мало б величезне значення як щодо думки наших союзників, так і щодо наших українців і білорусів, серед яких можна було б створити сприятливі для нас течії, що також вплине на хвилю рішень. Очевидно, що це не вплине на позицію тисяч убивць і українських низів, які вбили тисячі поляків, але вплине на ставлення значно спокійнішого білоруського суспільства, а також на певні кола української інтелігенції, яка зі страхом дивиться на злочини своїх земляків.