РОЗДІЛ VI: Особливості функціонування національних спецслужб в умовах еміграції

Зрозуміло, яке велике значення мав постійний зв'язок між ППШ та його формуваннями в УСРР. Дбаючи про його забезпечення, етапова секція розробила "етапові шляхи" через кордон у напрямках Волочиськ-Проскурів і Корець-Житомир. Створювалися "контрольні пункти" для проведення кур'єрів через кордон та їх приймання на зворотному шляху. Планувалося розробити штати контрольних пунктів, а для контролю за виконанням службових обов'язків їхнім персоналом ввести в практику щомісячні ревізії представником Штабу. В майбутньому намічалося встановити зв'язок не тільки між ППШ і штабами повстанських груп, а й між окремими групами та районами повстанського руху.

Для налагодження чіткого зв'язку між Штабом і повстанцями була складена "Інструкція для зв'язку повстанських організацій". "Зв'язок в повстанській організації грає колосальну роль, як під час підготовчої праці, так і під час вибуху повстання. Повстання, — йшлося в цьому документі, - може дати перемогу при умові його підняття по всій Україні і керування повстанням з одного центру. То ж мусимо знать, що без належної організації зв'язку неможливо передати своєчасно накази й інструкції старшого начальника до менших, а менші начальники не можуть подати донесення старшим, і тому при відсутності зв'язку повстання приречене на невдачу". Передбачався зв'язок через технічні й особисті засоби. Застосування технічних засобів вважалося малонадійним (телефон, телеграф контролювалися владою), тому особлива увага приділялася організації зв'язкових пунктів. За інструкцією кожен штаб повстанської групи мусив мати по три таких пункти, розташованих у довірених осіб, котрі постійно мешкали в даному районі. Два пункти мали бути "збірними" і служити для збору інформації, що надходила зі всього району. Третій — планувався як передаточний між штабами вищого і нижчого рівнів. Начальник зв'язкового пункту повинен був приймати донесення до вищого штабу й зберігати їх до прибуття кур'єра, котрий повідомляв пароль. Начальник пункту, як говорилося в інструкції, мусив "бути німою поштовою скринькою", тобто не міг знати особи й адреси тих, хто передавав йому донесення. Він зобов'язувався тримати в таємниці довірену йому справу.

Місце дислокації пункту могло бути відомим лише начальникам районів та їх штабів, а також тим організаціям, що отримували від них інформацію. Сам же начальник пункту не повинен був знати місце розташування повстанського штабу. Він передавав тільки відомості конкретному штабу, що за ним закріплювався. Вироблялася система паролів: окремі паролі встановлювалися для районів та груп — їх штабами. Для зв'язку між ППШ і штабами груп вводився пароль, відомий лише цим штабам і передаточним пунктам зв'язку. Місця ж перебування штабів повстанських груп не повинні були знати ні функціонери ППШ (крім вищих керівників), ні сусідні повстанські штаби, ані пункти зв'язку.

Секція постачання і транспорту вела підготовку до регулярного постачання зброї повстанським формуванням в УСРР. Намічалося організувати п'ять прикордонних пунктів зосередження зброї поблизу польсько-радянського кордону в районах Сарн, Гусятина, Підволочиська, Корця і Рокитного. Необхідна була така кількість озброєння: 5 тис. гвинтівок, 40 кулеметів, 10 тис. ручних гранат і 350 тис. набоїв. Великий склад зброї і боєприпасів планувалося створити у лісовому масиві біля станції Моквин на залізниці Сарни-Рівне, куди їх мали перевезти нібито для забезпечення дислокованої там польської дивізії. Однак залишилася гострою проблема шляхів передачі зброї повстанським формуванням через кордон [704].

Як уже йшлося, ППШ намагався перетворити повстанські формування в УСРР на організовану, боєзданту силу, уніфікувати їх структуру, щоб ліпше пристосувати до поточного управління. Для цього всі повстанські сили в УСРР були поділені на 5 груп, котрі, в свою чергу, поділялися на райони. Існували такі повстанські групи: перша: центральні регіони Правобережної України, з центром в Березовці (5 районів); друга: південно-західний регіон Правобережжя з центром у Жмеринці (5 районів); третя: центральна Україна з центром у Гребінці (4 райони); четверта: південно-східні території УСРР, з центром в Павлограді (5 районів); п'ята: північно-східні регіони України, з центром у Харкові (3 райони). Зрозуміло, що чисельність кожного з цих підрозділів не була однаковою і залежала від ступеня розвитку повстанського руху в регіоні. Самі повстанські райони не являли собою стаціонарні угруповання, їх сили постійно курсували в межах певної території. ППШ навіть висував вимогу до груп пересуватися щодоби на 70–80 верст [705].

Органами оперативного управління груп і районів були штаби відповідних рівнів. У них на зразок структури ППШ пропонувалося створювати оперативні, розвідувальні, адміністративно-політичні, пропагандистсько-інформаційні, господарчі відділи. Штаби груп підтримували зв'язок з ППШ, керували штабами районів. Останні ж керували підрайонами, окремими повстанськими загонами й підпільними організаціями [706].

Співробітники управлінської ланки ППШ розробляли документи, спрямовані на впорядкування організаційно-штатної структури повстанських формувань, їх штабів, більш чітке встановлення завдань кожному повстанському формуванню. Так, в "Інструкції начальникам районів" передбачалося, що вони отримують права командирів бригад, підлягають командирам груп і на довіреній їм території поєднують функції військової й цивільної влади. Сам район поділявся на курені та сотні. До компетенції командирів груп входила організація мобілізації населення, розвідки, диверсійно-терористичної діяльності, пропагандистської роботи, зв'язку з іншими формуваннями.

Згідно з "Інструкцією начальникам груп" командири цих вищих повстанських з'єднань підлягали безпосередньо ППШ і за правами прирівнювалися до командирів дивізії. Вони координували оперативну роботу районів, підсумовували розвідувальні дані, мали право ревізувати роботу на рівні районів. Були вироблені штати повстанських штабів. Штат районного штабу складали: начальник району, начальник штабу, старшина для доручень, референти (зв'язку, з оперативної і розвідочної роботи), 10 зв'язкових і 10 інформаторів-агітаторів. Район поділявся на 4–5 територіально-бойових одиниць — куренів, один з яких мав бути гарматним (3 батареї з 4-ма гарматами в кожній). Управління курінної ділянки складалося з курінного, його заступника та ад'ютанта. До куреня входили 5–6 піхотних, одна кінна і одна кулеметна сотні. Управління сотні включало командира, його заступника і 4-х командирів підрозділів. До штабу командуючого повстанською групою входили командуючий, начальник штабу, старшина для доручень, референти за напрямками роботи (оперативний, розвідчий, господарчий).

Таким чином, склад штабів повстанських формувань призначався для керування головними напрямами роботи повстанського руху — від бойових операцій до підривної пропаганди. Території, на яких базувалися партизанські угруповання, повинні були служити і мобілізаційною базою для розгортання під час широкого виступу регулярних повстанських частин і з'єднань, котрі за структурою наближалися до загальновійськових. Потенційно в разі повного розгортання повстанські сили виростали до (із розрахунку по 5 районів в групі) 100–125 куренів (батальйонів), в тому числі — 20–25 артилерійських куренів (дивізіонів). У цілому це дорівнювало приблизно 10 тогочасним розрахунковим дивізіям.

На випадок збройного виступу проти радянської влади бойові дії планувалося вести силами двох армій: 1-ї, регулярної армії УНР, і 2-ї — Окремої повстанської армії. Остання мала складатися з повстанських дивізій. Було вироблено організаційно-штатну структуру повстанської армії. ЇЇ управління складали командуючий, начальник штабу, ад'ютанти, булавний старшина для доручень.

Штаб армії поділявся на такі відділи: організаційний, з канцелярією та організаційною, обліковою й персональною секціями; розвідувальний: секції офензиви і дефензиви; оперативний, секції: наказна, планово-ситуаційна, залізничних комунікацій, вартових офіцерів; зв'язку, секції: телеграфно-телефонна, радіо; підрозділи: піших і кінних зв'язкових, мотоциклетний, авіаційний; комендантський, у складі квартир'єра, скарбника, завгоспа, сотні польової варти (військової поліції); інтендантський, секції: харчова, одягу і взуття, грошова. До штату штабу входили також армійські прокурор і священик. Крім того, планувалися такі штабні підрозділи, як артилерійський, технічний, санітарний, ветеринарний, цивільне управління, начальник якого керував тилом армії [707].

Варто ще раз зауважити, що в усіх діючих, а також передбачених на час збройного виступу структурах повстансько-підпільного руху в Україні важливе місце відводилось їх спеціальним органам (секціям, пляцувкам, частинам, референтам), котрі мали назву розвідчих, хоча повинні були займатися як розвідувальною, так і контррозвідувальною діяльністю. В штабах повстанських груп і районів, куренях і підпільних організаціях розвідники і контррозвідники, окрім виконання своїх основних обов'язків, вели роз'яснювальну роботу щодо принципів і правил конспірації, надавали допомогу в проведенні диверсійних та інших підривних акцій на окупованій території, сприяли забезпеченню безперебійного зв'язку між штабами, консультували стосовно пропагандистських заходів, виконували інші відповідальні завдання.

ППШ неодноразово призначав дату загального виступу, який відкладався з різних причин. За рішенням Головного Отамана фаза підготовки мала завершитися до 1 вересня 1921 р. [708]. Постійно пророблялися варіанти і складалися плани загального виступу Армії УНР спільно з повстанськими силами в УСРР. Ці плани узгоджувалися з армійським командуванням і керівництвом спецслужби Польщі. Вже 9 серпня 1921 р. представник польської військової розвідки у Львові майор Флерек інформував Варшаву, що він ухвалив укладений ППШ план антирадянського повстання [709]

22 жовтня 1921 р. начальник Партизансько-Повстанського Штабу Ю.Тютюнник підписав наказ "Про організацію Кордонної охорони", за яким начальники Повстанських районів прикордонної смуги повинні були створити Кордонну охорону на терені підлеглих їм районів. Це мав бути тимчасовий орган, поки не буде організована спеціальна прикордонна жандармерія згідно з законом від 28.09.21 р. Організувати роботу Кордонної охорони пропонувалося в такий спосіб, щоб вона в межах своєї компетенції могла виконувати як завдання у сфері фінансово-торговельного обігу, так і політичні, згідно з доданими інструкціями. За невиконання або порушення цього наказу передбачалася відповідальність, як за невиконання бойового наказу [710]. Але, як відомо, через низку об'єктивних причин цей наказ так і не набув чинності.

23 жовтня 1921 р. Ю.Тютюнник видав органзаційний "Наказ Повстанській Армії", де оголосив, що він вступив у командування Повстанською Армією (далі ПА), а начальником штабу призначив полковника Ю.Отмарштайна. ППШ при Головній команді військ УНР розформовується і замість нього залишається Пресово-Інформаційне бюро. Всі командуючі групами та районами в Україні переходять з безпосередньої підлеглості Головному Отаманові в підлеглість командуючому ПА через її штаб. Командуючим 2-ою повстанською групою призначається полковник Л.Ступницький. Всі частини, які прибули з таборів у район Рівне-Костопіль-Міцк і Копичинці, переходять до складу ПА. Із цих частин генерал-хорунжому Янченкові пропонується сформувати Київську дивізію, а підполковнику Палієві — спеціальний відділ [711]. Викладені вище документи свідчать про серйозність намірів С.Петлюри та Ю.Тютюнника.

Регулярні частини мали зосереджуватися під виглядом проведення "будівельних робіт" і "лісових розробок на Волині" у прикордонній смузі. Йшла відповідна робота в таборах для інтернованих вояків. Так, у таборі Олександрів-Куявський з вояків 4-ї дивізії формувалася бригада з 3-х батальйонів, кінного полку, артдивізіону і технічної сотні. 30 жовтня 1921 р. зі Львова прибув до району Рівне-Сарни ешелон з 1 тис. вояків Армії УНР, кількома вагонами зброї для повстанців, а також з польовим штабом на чолі з Ю.Тютюнником. Усього до польсько-українського кордону було підтягнуто до 7 тис. бійців Армії УНР [712].

Планувалося, що частини головної групи вторгнення прибувають на рубіж розгортання, швидко вивантажуються з ешелонів, отримують бойовий наказ і протягом доби приводяться у повну готовність до виступу. План початку бойових дій, вироблений Ю.Тютюнником, передбачав демонстративно-провокаційні акти щодо польських військ, аж до імітації "розграбування" військових складів і нападів на прикордонні застави. На думку Ю.Тютюнника, це дозволило б Польщі формально дотримуватися "нейтралітету", пояснюючи радянській стороні цей виступ самочинними діями Армії УНР. Крім того, повстанці повинні були "напасти" на польських прикордонників з радянського боку і дати Польщі привід для протестів радянській стороні.

Дії регулярної Армії УНР повинні були підтримати повстанські формування. З них належало сформувати вже згадувану Окрему повстанську армію. Планувалося посилити її штаб найбільш здібними офіцерами ППШ. Комплектування штабної сотні передбачалося за рахунок слухачів розвідувальних курсів в таборі у Водовицях.

Для проведення масштабних бойових дій та диверсійно-підривної роботи в разі початку повстання ППШ виробив конкретні завдання повстанським групам: I група — захопити свій район, перервати зв'язок між частинами РСЧА на кордоні з Польщею і в глибині радянської території, знищити залізничні мости і вивести з ладу залізничні колії в районі Бірзула-Вапнярка-Знам'янка-Кременчук; II група відрізає радянським військам відхід на північ, рве зв'язок між частинами РСЧА і штабом КВО, бере під контроль шляхи в Поліссі, нищить залізничні мости і колії; III група займає Полтаву, ізолює з північно-східного напрямку радянські війська, захоплює залізничний вузол Кременчука, веде диверсійну роботу на комунікаціях, захоплює Харків; IV і V групи захоплюють Катеринослав, руйнують мости і переправи через Дніпро. Усі повстанські групи отримали спільні завдання: руйнувати мости, залізниці, телефонні й телеграфні лінії таким чином, щоб їх неможливо було ввести у дію протягом 2–4 тижнів, захопити склади зброї і боєприпасів, одночасно організувати систему зв'язку для власних сил, користуючись радіо, телефонно-телеграфними засобами, саморобними маяками із соломи чи смоли [713].

29 жовтня Ю.Тютюнник виїхав зі Львова до Рівного, туди де завершувалось формування ядра майбутньої Повстанської Армії. До його складу входили три групи: Волинська — головна, під командуванням генерал-хорунжого Ю.Тютюнника, Подільська — під командуванням підполковника М.Палія і Бессарабська — генерала А.Гулого-Гуленка. Загалом вони нараховували до 1500 осіб. Бойовий стан війська був такий: Подільська група (380 козаків і старшин) мала на озброєнні лише 140 рушниць і 2 тис. набоїв до них; Волинська (900 осіб) — 400 рушниць, 44 кулемети зі 120 тис. набоїв, 500 шабель, 100 гранат і 4 пуди вибухівки. В умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена. Польська сторона не надала і потрібної кількості обіцяних коней. З таким озброєнням та спорядженням важко було сподіватися на успішне завершення походу. Але це не зупинило Ю.Тютюнника й не викликало належної реакції С.Петлюри, який, безперечно, знав про стан військ. Рейд розпочався.