РОЗДІЛ II: Зародження органів безпеки України: період Центральної Ради

Необхідно ще раз підкреслити, що військово-політична присутність в Україні Австро-Угорщини і Німеччини перетворювалась на один з вирішальних чинників оперативної обстановки в УНР. Окупаційна влада вбачала свою мету в забезпеченні виконання важкої для України умови Брестської угоди про постановку до країн австро-німецького блоку великої кількості сільгосппродуктів, у контролі над головними сферами державного життя республіки. Оскільки Центральна Рада не в змозі була ефективно керувати країною, то "австрійці та німці з перших днів свого приходу на Україну виявляли незадоволення з приводу неспроможності її уряду виконати договір" [165]. Як австрійська, так і німецька агентура надсилали керівництву країн блоку вкрай негативну інформацію щодо Центральної Ради, зображаючи її як купку молодих політиків-радикалів, котрі відстоюють свої власні амбіції "за ширмою безпомічного діда з сивою бородою — Грушевського" [166]. Внаслідок цього формувалося відповідне ставлення цих держав до України.

Спеціальні служби Австрії та Німеччини мали широкі можливості щодо ведення розвідки в Україні. Ще напередодні і в період першої світової війни вони створили на землях Наддніпрянської України потужні агентурні мережі. Після окупації України австро-німецькі спецслужби дістали можливість користуватися і послугами численної німецької колонії в Україні. Наприклад, значна кількість німецьких колоністів проживала в районі міста Дубно, у Волинській губернії і на Поділлі [167].

Великим був і апарат розвідки австро-німецьких військових з'єднань. На території УНР дислокувалося 6 німецьких армійських корпусів (17 піхотних і 2 кавалерійських дивізії, 2 кавбригади) та три австрійських корпуси (5 піхотних і 4 кавдивізії) [168]. Як відомо, всі корпусні та дивізійні ланки мали спеціальні підрозділи (відділення) розвідки, отже, на оперативно-тактичному рівні діяло щонайменше 37 розвідувальних осередків. У Києві та Одесі діяли австрійські розвідувальні пункти. Крім того, до штабу німецького військового контингенту були відряджені офіцери відділу III-Б штабу Верховного головнокомандування німецької армії. Ці офіцери-розвідники здійснювали керівництво всіма видами розвідувальної роботи штабів з'єднань, а надбану інформацію доповідали начальнику штабу військового контингенту і безпосередньо начальнику відділу III-Б головного штабу [169].

Активною розвідувальною діяльністю займалися і дипломатичні резидентури цих країн. Так, австрійські дипломати 16 квітня 1918 р. направили до МЗС Австрії докладну характеристику ділових і особистих якостей 23 провідних політичних і військових діячів УНР, інформаційно-аналітичний матеріал про міжнародну діяльність Центральної Ради. Німецькі дипломати провели 13 квітня 1918 р. зустріч з головою УЦР М.Грушевським, керівником уряду В.Голубовичем і головою МЗС УНР М.Любинським, під час якої здійснювали психологічний тиск на лідерів УНР, наголошуючи на тому, що без підтримки німецьких військ жоден з них не залишився б на своїй посаді. Результати цієї бесіди, за словами німецького посла, справили сумне враження про становище в республіці.

Австро-німецькі дипломати активно вивчали можливих кандидатів на вищі державні посади України, виходячи з їх особистих якостей та готовності виконувати політичну волю окупантів. Так, у доповіді німецького посла рейхсканцлеру від 29 квітня 1918 р. генерал П.Скоропадський дістав високу характеристику: "В наш час ідеологів, фантастів і недоумків він принаймні проявив себе як чоловік".

Спецслужби австро-німецького блоку активно вербували "агентів впливу" в Україні. Об'єктом їх оперативного інтересу були опозиційно настроєні до Центральної Ради особи, що посідали помітне місце в політичному і економічному житті краю. Так, велася глибока агентурна розробка начальника Генштабу генерала О.Сливинського. З німцями підтримував постійні контакти директор Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії УЦР А.Добрий. Останній вів переговори з німецьким командуванням про умови торговельного договору, проводив ряд власних фінансових операцій, пов'язаних з цукровими заводами. А.Доброго сучасники характеризували як "праву руку" німців у підготовці повалення Центральної Ради [170].

Між тим, ситуація в країні погіршувалась у зв'язку із зростаючим свавіллям окупаційної адміністрації, неспроможності лідерів правлячих соціалістичних партій забезпечити громадський спокій, обороноздатність країни, стабільний економічний розвиток. Незадоволення таким становищем виявляли насамперед представники тих професійних груп, що краще за інших передбачали його негативні наслідки. 10 квітня 1918 р. київські юристи подали до уряду меморандум, в якому висувалися вимоги негайного проведення загальних виборів і скликання Сойму, котрий визнав би "сильний" і компетентний уряд, подбав про створення боєздатної армії; відставки міністра внутрішніх справ М.Ткаченка; введення до складу уряду висококваліфікованих фахівців. Правники радили уряду УНР вжити суворих заходів для забезпечення внутрішньої безпеки в державі: заборонити друковані видання, які ведуть антиурядову пропаганду, посилити контроль за лояльністю чиновників державних установ, зробити українську мову мовою діловодства. В разі невиконання своїх вимог юристи загрожували перейти до опозиції Центральній Раді [171].

Опозиційні настрої ширились і серед вищих посадових осіб УНР. Яскравим прикладом цього стало створення нелегальної організації — "Комітету Спасіння України". На жаль, в розпорядженні автора зараз немає докладних відомостей про цей цікавий епізод "таємної історії" України. Але відомо, що до складу комітету увійшли або активно його підтримали такі відповідальні урядовці, як голова МЗС М.Любинський, міністр земельних справ М.Ковалевський, директор Адміністративно-політичного департаменту МВС УНР Ю.Гаєвський, начальник київської міліції П.Богацький, міністр внутрішніх справ М.Ткаченко, військовий міністр УНР полковник О.Жуковський [172]. Головною метою організації була підготовка збройного повстання для усунення австро-німецької окупаційної влади, стабілізації обстановки в країні та подальшої енергійної розбудови суверенної Української держави.

Відома одна з конкретних операцій цієї організації. Оскільки МВС УНР не наважувалося відкрито припинити злочинну діяльність згаданого вже банкіра А.Доброго, то його вирішили таємно заарештувати і вивезти з Києва. За вказівкою міністра внутрішніх справ М.Ткаченка до квартири Доброго увійшла група озброєних осіб, заарештувала банкіра і вивезла до Харкова. Там він перебував у різних місцях під охороною. Крім А.Доброго, затримали ще 27 осіб, що співробітничали з німцями [173].

Однак за агентурними даними німецької контррозвідки А.Доброго відшукали і звільнили з-під арешту. Німецький пособник навіть розповів про свої "пригоди" в інтерв'ю німецькій газеті в травні 1918 р. Німецькі спецслужби викрили і таємну організацію патріотів. Загін німецьких солдат під командою кількох офіцерів заарештував її активних учасників Ю.Гаєвського і М.Любинського прямо під час засідання Центральної Ради. В інших місцях були затримані О.Жуковський та дружина М.Ткаченка. Частина учасників цієї акції засуджена німецьким військово-польовим судом до різних термінів ув'язнення [174].

У відповідь на опозиційний рух були запроваджені німецькі військово-польові суди за акти терору проти австро-німецьких військовослужбовців та громадян України, які з ними співробітничали. Були також заборонені публічні виступи на вулицях, встановлена попередня цензура.

За таких обставин члени Центральної Ради все відвертіше висловлювались проти зростаючого свавілля австро-німецької військової влади, її втручання у внутрішні справи УНР. 13 квітня 1918 р. була ухвалена заява ЦР про те, що самовільне втручання німецького і австро-угорського командування в соціально-політичне й економічне життя України недопустиме. Парламент доручив уряду вжити заходів до протидії самочинним акціям іноземної військової влади [175].

Зрозуміло, що такі дії Центральної Ради викликали прагнення австро-німецької військової адміністрації усунути від влади цей парламент та замінити його на більш слухняний. Командування німецьких військ уважно стежило за співвідношенням сил різних політичних угруповань України і скоро дійшло висновку, що діючий уряд не має міцного коріння і не може забезпечити постачання хліба та інших продуктів згідно з Брестським договором. Граф Форгач — посол Австрії в УНР — висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернатором, але цю радикальну акцію австрійське керівництво вважало несвоєчасною [176].

У ніч з 23 на 24 квітня 1918 р. начальник штабу німецької експедиційної армії в Україні скликав у Києві таємну нараду для вироблення подальшої політичної лінії щодо УЦР. В ній взяли участь посли Німеччини і Австро-Угорщини Мумм фон Шварценштайн і граф Й.Форгач (відомий як запеклий слов'янофоб), військовий аташе посольств цих країн полковник Штольценберг і майор Флейшман, співробітник посольства Німеччини Принциг.

Учасники наради зійшлися на тому, що співпраця з Центральною Радою при її соціалістичній орієнтації надалі неможлива. Було сформульовано ряд вимог, які грубо порушували державний суверенітет УНР. Україна повинна була відмовитися від формування регулярних військових частин доти, поки німецькі та австро-угорські війська забезпечують їй військовий захист. За узгодженням із союзниками український уряд міг розпочати створення поліційних формувань. Розслідування всіх злочинних дій проти військ Центральних держав мало підпадати під юрисдикцію австро-угорських та німецьких військово-польових судів. Вимагалося усунення з усіх державних установ неблагонадійних елементів; всі земельні комітети мали бути розпущені та замінені звичайними державними органами влади. Брак українських військових законів союзники вимагали компенсувати за рахунок застосування відповідних нормативних актів, чинних у військах Центральних держав [177].

Але потай від своїх австрійських союзників німецька сторона розглядала й інші варіанти розвитку подій. Ішов пошук людей, які могли б здійснити переворот і очолити новий уряд. Уже з середини квітня 1918 р. командування німецькими військами в Україні мало інформацію про підготовку подібної акції опозицією, очолюваною "Українською Народною Громадою" та "хліборобами-демократами". А 24 квітня 1918 р., тобто в той же день, коли німецький посол проводив нараду зі своїми австро-угорськими колегами, К.Гренер, начальник штабу групи військ фельдмаршала Г.Айхгорна, зустрівся із керівником підготовки перевороту генералом П.Скоропадським.

Результатом зустрічі стала домовленість, що німецька сторона займе прихильну до намірів П.Скоропадського позицію за умови виконання новим урядом ряду вимог: підтвердження статей Брестської угоди; розпуск Центральної Ради й організація виборів до законодавчого органу лише після припинення в країні стану анархії; передача під юрисдикцію військово-польових судів союзників злочинів проти союзних військ на території України і забезпечення реальної незалежності від різних політичних течій українським судовим інституціям; чисельність української армії буде визначена за згодою з німецьким командуванням; усунення всіх перешкод вільній торгівлі; відновлення права приватної власності на землю, виплата селянами грошової компенсації за землі, набуті ними в результаті реквізицій; оплата військової допомоги Німеччини українською стороною. До того ж, генерал К.Гренер підкреслив, що підтримка П.Скоропадського буде здійснюватись німецьким командуванням лише після захоплення ним влади. Дозвіл на формування української армії був, як рапортував австрійський дипломат, "осолодженням гіркої пілюлі", що її подали Гетьманові німецькі союзники [178].

Характерно, що Центральна Рада не тільки не була проінформована органами безпеки УНР про майбутній переворот, але взагалі відкидала думку про його можливість [179]. Це, на жаль, переконливо свідчило про неспроможність спецслужб республіки контролювати ситуацію в країні, протидіяти замахам на її безпеку. Для Центральної Ради такий перебіг подій, як відомо, мав фатальні наслідки.

Українська Центральна Рада проіснувала тринадцять з половиною місяців. Це був бурхливий час, за який відбулося багато історичних подій, котрі докорінно змінили існуючий суспільно-політичний лад. Центральна Рада пробудила в українському народі державну свідомість, добилася визнання його прав на незалежне державотворення.

Однак, незважаючи на певні успіхи в державному будівництві, вихід на міжнародну арену, Центральна Рада зазнала поразки. Її головними причинами були: відсутність ефективного державного управління й привабливої для більшості населення економічної політики, боєздатної армії та надійних органів державної безпеки, незлагода серед різних правлячих політичних угруповань у сфері соціальної політики. Центральна Рада з великим запізненням усвідомила нагальну потребу створення української регулярної армії. Лише у квітні 1918 р. військовим міністерством і Генштабом був підготовлений проект організації постійної армії на основі територіального набору, але часу для його реалізації вже не було [180].