Розділ «Частина II»

Військами Лівобережної

України

5 березня 1919 р.

№ 8

м. Станіславів

Військовому Міністру

Рапорт

22 січня с. р. в 5. годин ранку в м. Кременчуг я був заарештований в свойому вагоні курінним 3-го піш[ого] Гайдамацького полку Волощенком, котрий зробив це по наказу свого коменданта полка значкового Волоха. А по чийому наказу арештував мене Волох, для мене абсолютно невідомо. Вкупі зі мною був заарештований мій штаб і тимчасово командуючий Запорожським корпусом полковник Селіванський (н[ачальни]к Республіканської дивізії). Скільки я не добивався бачити значкового Волоха, чи його заступника сотника Загродського 441, нікого я не міг бачити і ні від кого не міг добитись толку; тільки ввечері 22 січня сотник Загродський зайшов до мене, але нічого ясного не сказав мені. Чув я тільки, що старшини Гайдамацького полку і особливо значковий Волох старалися доказати своїм козакам, що я зрадник, за то і заарештований.

На другий день після мого арешту я був направлений до Київа, де 24 січня посадили мене в № 22 готелю «Контіненталь». Ніякого обвинувачення мені не було предявлено, ні у кого я не міг добитися відповіді на запитання — «за що?» Всі відрекали-ся, всі нічого не знають, а ті, котрі могли-би мені дати відповідь (як наприклад отаман Петлюра, котрий жив в № 21 готеля «Контіненталь», Директорія, отаман Коновалець і инші), ті або ніякої відповіді не давали, або не хотіли мене приняти і до мене з них ніхто не хотів зайти, а в ніч з 26 на 27 січня був зроблений ганебний трус на квартирі, де були речі дружини:

1) у моєї родини на Фундуклеївській улиці № 62,

2) в Михайлівському монастирі на моїй квартирі і 3) у моєї тітки там-же. Трус був по наказу і ордеру Осадного Корпусу, відносно чого я подавав рапорт. Всі речі мої і дружини забрані, забрані всі гроші. Старшини — представники Республіканської дивізії теж нічого не могли добитись. Ви наказали подати мені рапорт про мою справу, але про що я буду писати, коли і зараз мені не предявлено ніякого обвинувачення і я за собою ніякої вини не почуваю, бо її не було. Чув я приватно, що обвинувачують мене в тім, що стояв за згоду з Антантою. Так стояв я за цю згоду, бо я зразу бачив, що нічого самі ми не зробимо, позаяк розпад української армії був дуже сильний і цьому весь час допомагало головне командування, котре домагалося розложити і мої кровні частини. Казали, що я вів переговори з Добровольцями — неправда. Добровольці і большевики приговорили мене до смерти, а в Харкові старшини-добровольці робили на мене замах. Головний Отаман Петлюра мені особисто і по телеграфу передав наказ війти в переговори з Дончаками і військом Антанти, що висадилося в Севастополі. Я й сам настоював завести переговори з Дончаками і Антантою, але я рахував, що Центральний Уряд сам зробить це, а коли одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно ніяких директив з приводу переговорів я на получав, а в друге — Головне Командування знало, що в той час у мене не було таких людей, котрі могли би виконати таку відповідальну місію і я довго з губерніяльним комісаром Харківщини п. Тимошенком обговорював, кого-би нам послати до Новочеркаску і Севастополю. Нарешті я рішив послати до Дончаків Певного 442, але він, з початку згодившись, на другий день відмовився. А перед цим я уже післав був телеграму отаманові Краснову, в котрій вимагав, аби військо Дончаків залишило Донецький район. У відповідь получив телеграму від полковника N начальника Донського загону, котрий просить припинити бойові дії, на далі необхідно було зговоритися, а післати не було кого. Тоді я послав телеграму Волохові, котрий з Гайдамацьким полком був в районі Бахмут-Яма-Лiман-Нирково з наказом почати переговори з командованиям передового Донського відділу, бо необхідний був вугіль, а далі рішив послати старшин Генерального Штабу, але Волох на одріз відмовився виконати мій наказ. Скоро після цього Харків був залишений. Командуванню військ Антанти я послав телеграмму, копію которої відправив Головному Командуванню; другу копію передав Нідерляндському консулові, котрий сам повіз її до Антанти. Я весь час підкреслював, коли був у Київі (16–19 грудня 1918 р.), що у мене в той час не було таких людей, котрим можна булоби доручити таку справу, як переговори, а доручати хлопчикам, я не міг.

Обвинувачували мене в реакційности — в чім вона проявлялася? На се можуть дати відповідь ті, котрі працювали зі мною — Губерніальний комісар Харківщини п. Тимошенко, губерніальний] комісар Полтавщини Чижевський 443, Харківський професіональний союз, робітничий комітет Харкова й инші.

Кажуть, розганяв я селянський зїзд — неправда; кожний зїзд від мого імені вітали мої представники і давали інформації.

Кажуть, у мене був російський штаб — неправда, всі були Українці, відповідальні посади займалися старшинами, котрі з початку працюють в українській армії (в Запорожській дивізії) і тільки один був Росіянин полковник генерального штабу, принятий мною за 7 день до арешту, але спеціяліст свого діла і чесний чоловік і другий полковник генерального штабу, присланий мені з Київа Головним Командуванням, теж чесний працівник і спеціяліст. Дай Боже, аби в українській армії побільше було таких старшин як ті, котрі були в моїм штабі не били-би нас так, як зараз бють. Всі старшини штабу працювали під постійним моїм доглядом. Вся бойова праця проходила перед моїми очима. Про всі бойові події не пишу, їх зараз обняти дуже важко, скажу тільки, що мене обвинувачували в тім, що залишив Харків і Полтаву; так залишив, але після упертих боїв. Є такі люде, котрі кажуть, що Болбочан залишив Харків і Полтаву без боїв, то є провокаційна брехня. Казали в Головній Ставці, не дивлячися на мої донесення, що проти мене наступають банди, а регулярних частин нема, то були тільки злочинні люде, котрі так казали і вони добре знають, що військо Болбочана ніколи не відступило-би перед бандами і бандам ніколи не дало-би себе перемогти.

Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду; я навіть номера полків і призвиська большевицьких начальників доносив; донесення про це посилалися кождодневно. Один раз, коли хтось зі старшин генерального штабу, здається генерал Бронський, від імені Директорії виказав недовіря, я не стримався і відповів: «Ви тоді повірите, коли Ленін на білому коні приїде до Київа».

Я знав, що Лівобережної України я не утримаю і коли Директорія приїхала до Київа, я на засіданню в Генеральному Штабі це підкреслив і просив допомоги негайної, але дисциплінованими частинами, просив з 4 полки. Головне командування обіцяло дати цю допомогу Галичанами через 2 тижні, а деякі дрібні частини негайно (панцирний потяг, легку батарею і т. ин.). Я обміркував свою справу і рішив, що 2 тижні я не зможу утриматись. Пройшло більше як 2 рази по 2 тижні, а я ніякої допомоги не получив окрім панцирного потягу і то через три тижні і без гарнізону і легкої січової батареї, в котрої користи не було, бо комендант батареї з батареєю утік після того, як довідався, що я наказав віддати його під суд за невиконання боєвого наказу. Перед тим, як я мав здавати Полтаву, з Київа вийшла січова бригада, казали до мене: всі ми зраділи, зібрали останні сили і відбили ворога від Полтави, але прийшли січовики з самостійним завданням, абсолютно не визнавали мене і моїх наказів і навіть ніякого звязку не хотіли зі мною тримати. Виявилося, що вони мають самостійну задачу іти на Харків, не підлягаючи мені; добре, хай буде так, тоді я мусів-би їм підлягати, бо в бою повинен бути один старший начальник, але цього не було зроблено, не розумію чому: чи Головним Командуванням навмисне було так підстроєно, чи то зроблено по нездатности керовників. Нарешті получилося, що січовики стояли на північ від Полтави і не хотіли мені допомогти в той час, коли мої люде вмірали обезсилені. Один раз, здається, курінь січовиків взяв участь у бою в Полтаві, але скоро відійшов; ми більше січовиків не бачили. Чув, я що Головне Командування випустило повідомлення, що січовики Полтаву повернули, то була провокаційна брехня. Ніякої допомоги від Головного Командування я не мав, а тільки руйновання моєї справи і війська. Декілька разів старшини і козаки Республіканської дивізії, Харківського Слобідського полку і полку Яна Кармелюка казали мені: «Пане отамане, хоч тиждень відпочити в резерві і ми знову будемо гнати ворога». Люде цих частин часто умлівали на постах від переутомления, але зібравшися з останніми силами йшли умірати в нерівних боях з большевиками.

З селянами ніколи ніяких непорозумінь не було.

Чув, що обвинувачували мене в тім, що штаб носив російські погони — неправда! Потім обвинувачували, що штаб носив українські погони — не тільки штаб, але всі старшини й козаки Республіканської дивізії, також полки — Яна Кармелюка, Харківський, Слобідський і ин.; наказа від Головного Командування знати погони не було.

Обвинувачували, що моє військо не одягло червоної розетки, так, але червоний колір є емблема нашою ворога — большевика, а у нас є національний колір. Червоні розетки, то безумовно був компроміс з большевиками і вносив в армію тільки руїну.

Обвинувачували, що 120 міліонів я украв і хотів тікати на Дон — чи варто мені в цьому оправдуватись? Краще я попросив-би Державного Контрольора, аби він затребував від Ради Міністрів відчота в тих 120 міліонах, котрі відобрали від мене…