TextBook Раптом бачимо — він упав з коня… Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника… Один із козаків, здається Варвянський чи Микита Кирієвський, соловейко полку із профілем [Миколи] Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його…
Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, [але] перестали стріляти, рятуючись утечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів — ми ж були як на долоні… Нас, козаків, було, може, з вісім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків…
Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогам, падає з гуком вороже стрільно — на який метр-два від самої середини нашої групи… Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду… Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло… Думаю: "Оце і по всьому…"
Пилюка розсівається, бачу: всі лежать… Підходжу — раптом усі встають, беруть на руки командира… Він, попри поранення (розторощення стегнової кістки), посміхається й каже:
— А дулю!
Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко.
Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми пораненого командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон.
За кілька хвилин козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б'є в очі… По кругу стовбура пересовуємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько — або за нами, або перед нами…
І ось: вюу-чах!..
Граната вривається під корінь груші…
Мить жаського чекання…
Груша затріпотіла якось смертельно…
Але хвилина-друга минає — довгі як вічність, а вибуху немає.
Граната не вибухла…
Лише при корені стовбура завирував жмут землі та трісок деревини.
Граната не вибухла в яких півметра від голови нашого командира.
Лише землею і трісками притрусило обличчя.
Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника П. Дяченка, — ямка і розкидана свіжа земля…
Ми кинулись до нього…
— Бачите, хлопці, - каже він, — ворог стріляє, та Бог кулі носить… Видко, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.» автора Дяченко П.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ“ на сторінці 30. Приємного читання.