Розділ «СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ»

Ми були далеко в запіллі ворога. Підходячи до Багринівців, бачили, як по дорозі рівнобіжно з нами пересувається чималий кінний відділ червоних. Ми їхали так, що на них дивилися по сонцю, видно було червоний прапор спереду та відблиски сонця на списах. Мабуть, якби добре крикнув, то почули б, а напевно почули б, якби Андрій Лепеха свиснув. От свистав, аж у вухах дзвонило!

Вони поспішали, а нам їх займати не було нащо. Ми мали важливіше завдання: викурити їх із Багринівців. Згідно з відомостями, в Багринівцях було їх три до чотири тисячі: піхота, гармати, кіннота.

Полк Чорних запорожців підходив до Багринівців під вечір. Саме люди верталися з поля до дому. Всі дороги, стежки з поля до містечка ще перед приходом полку обсадили козаки, що стояли в цій частині містечка. Людей, що ішли з поля додому, зводили до стодоли, туди ж потрапляв і той, хто чомусь увечері виходив з містечка.

Багринівчани часто пізнавали "своїх хлопців", себто тих, що в них уже були постоєм. Виходили інколи цікаві балачки. Молодиця каже:

— Я піду до тієї стодоли, а ти, Степане, біжи подоїти корову — напевно, реве.

Дівка просить козака заскочити до хати і переказати, щоб дома не турбувалися.

Було й таке, що дівчата "погрожували":

— Почекай, почекай… — це тим, що раніше залицялися, тепер їх вели "під арешт".

У стодолі зібралося багатенько люду, було так гамірно, що варта просила, щоб хоч трохи тихіше, а то в Багринівцях почують. Назагал старші розуміли, що так мусить бути, а молоді хлопці хоч і нетерпеливилися, та не хотіли засмучувати нас, своїх же таки хлопців, а дітвора як дітвора, всім цікавилася, були й охочі помогти.

Уже зовсім стемніло. Можна було починати, та чекали на пластунів — піший курінь нашого полку ("пузолазів"). А вони десь забарилися.

Наша сотня спішена, становища зайняла за декілька сотень кроків по головній вулиці, поприлипавши до плотів. Ховалася попід деревами і виловлювала червоноармійців, що вешталися вулицею.

І хоч був наказ не заходити у двори чи хати, все ж знайшлися такі, що витягай з хати комісара із "супругою", а запряжені коні з усім барахлом на двох возах перевезли в наше розташування.

У другому місці, обмінявшись револьверними пострілами, витягай з хати якусь більшу рибку.

На вулиці весело, ще здоровенний большевик, а рушницю десь лишив.

— Куда ідьош, товаріщ?

— Нясу хлєб в звяно, — відповів кацаписько.

— Пайдьош с намі?

— Не магу, хлєб ждут таваріщі.

Побачивши, що наші вже "весь хлєб" розібрали, здивовано каже:

— Да што ви, братци?