TextBook Більшість спротиву не робили, широко роззявляли рота і, не розуміючи "в чом дєло", йшли слухняно за містечко. Хто ж багато розпитував і конче хотів знати "в чом дєло", тому стуляли пащеку. Головне, що все було тихо.
А ждали ми на заставу, яку мусіли червоні виставити в наш бік. Ми знали, що багато залежить від того, як зуміємо заставу забрати. Мусить бути без стрілу, нишком, бо в хатах повно большевиків.
Торохтять вози: їдуть у наш бік. Оце і може бути ота довгоочікувана застава. Вона й була. її начальник застави все торочив:
— Нє панімаю! Кто пріказал?
Коли почув лоскіт шаблі під горлянкою, замовк.
Вулиця заповнювалася нашими пластунами і спішеними сотнями. Першими йшли козаки з ручними кулеметами.
На гасло впала стрілянина. Всі стріляли якнайбільше, але вгору. Стріляли і бігли вперед до майдану, що в центрі містечка, стрясаючи повітря нашим могутнім "Слава!".
Майдан — перша лінія, яку ми мали зайняти і далі не йти, аж до наказу. Зовсім без спротиву досягай майдану. І тепер стріляли по цілях. На майдані смалили кабанів, чи що. Було декілька ватр. Перебігаючи повз них, в освітлених просторах бачили ціль.
Все, що з переляку тікало в наш бік, ішло до полону.
Червоні втекли у страшній паніці, як не все, то багато залишаючи всякого воєнного припасу.
"І коні реготали!"Був наш Чорних запорожців полк у рейді. Рейди — це "фах" нашого полку. Ми любили ці "прогулянки" ворожим запіллям. Ризик, що "відріжуть" і не дадуть вернутися до своїх, винагороджувався напругою і різноманітністю забави. Наслідком рейдів була дезорієнтація ворога, послаблення фронтового і взагалі опору, загальне падіння бойового духу, ми так наганяли страх на червоних, що у них "одкручувалася гайка". О! Оце правильно: "одкручувалась гайка". Нас же радував сам ризик і почуття переваги над ворогом!
Досвід такого роду боротьби в нас був чималий — та й Зимовий похід був рейдом, тільки тривав 5 місяців. А ці рейди — коротенькі. Але того дня ми все ж далеченько залізли в запілля червоних — фронту не чути.
Довідалися наші, що на залізничному шляху курсує броневик. А може, нашим завданням і було впіймати цю "рибку"…
Залізниця проходила між лісами.
Місцевість, де ми очікували бронепотяг, — легко хвилястий терен, який вкривали ріденькі переліски, ніби левади. Гарне місце вибрали наші: і полк сховано, і розгорнутися до бою можна.
Наш невеличкий відділ висунувся трохи ближче до залізниці. Стояли ми так, що добре бачили нашу батарею на краю переліску. На батареї все як "вдома" — вешталися люди біля гармат, без поспіху, повагом.
Тривале стояння на місці викликало нудьгу. Шукали очима хоч чогось незвичайного. Нараз, ніби одганяючи нудьгу, затріскотіли кулемети, і то так близько, що аж дерева захиталися. В той же час один за одним пролунали гарматні постріли. Вибухи стрілен показували близьку-близеньку ціль. Ось так несподівано під носом заварилося!
Кулемети тріщали з боку большевиків, гармата била наша.
Все посунуло вперед. Не посунуло, а полетіло!
Дерева розступилися і сховалися за нас.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.» автора Дяченко П.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ“ на сторінці 23. Приємного читання.