Розділ «СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ»

То нічого, мовляв, вона, Надійка, лупатиме, мачатиме в сіль та даватиме мені кусати. І хліба теж можу діставати від неї. І молока вона дасть.

Лежить вздовж плоту, бовтає ніжками в повітрі і запевняє, що зовсім не страшно…

І дуже хотіла б хоч раз стрільнути.

Тато так багато оповідали про війну. А їй так хочеться стрільнути — ну хоч трішечки, тільки один-однісінький разик. А очка так просять: "Дайте!", а ручка тягнеться до рушниці.

І пригадалося мені тоді, коли ми з ще в той час меншою, як Надійка, сестрою Лесею, а мені було не більше, як Надійці тепер, стріляли з пістолі, що я її зробив. І як Леся раділа, коли бухнуло, як вся, бувало, розчервоніла, скакала, плескала в долоні і все просила:

Ще раз, ще раз! Стріляй! Перемогла, може, не так Надійка, як Леся. Кажу:

На, бери! Стріляй, але тримай міцно-міцно в рамені рушницю. А Надійка вже знає:

— А оте там потягти, — показує на спуск.

І вже рушниця в Надійки. Хочу притримати.

— Ні, сама, сама! — проситься.

І бахнула!

Мало не кинула рушницю, ніби не вірячи, що то рушниця відбила.

— Штовхається?

І сама тре щічку, рамено.

А очка повні сліз: чи радості, чи болю. Чи, може, і того, і другого.

— Ну як, забила большевика? — питаю.

— А вони наших скільки он там, за селом, повбивали.

Умовилися ми з Надійною, що ніхто про це наше стріляння не знатиме. Вона, мабуть, тата боялася.

І вже коли в наступні дні я перебігав двір, а Надійка було вистромляла голівку з-за тата, підморгувала мені, мовляв: "Воювали!"

Ще лишився добрий кусень дня, як вигнали ми большевиків із Качківки. В той день ми поспішали. Коли вже коноводи підвели коней і сотня ладналася, щоб з піснями ввійти всередину села, Терешко вискочив із лави, нікого не спитавши і нікому нічого не сказавши. Його кінь щосили погнав у бік большевиків.