Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

На станції Іскрене, яких 3 станції перед Цвітковим, чоловий ешелон з 1-ю і 2-ю сотнею потрапив під обстріл ворожого бронепотяга. При моїх сотнях по двох поворотах тифу був і я, сподіваючись третього. Наказавши сотням вивантажитися, вислав патрулі з підривним матеріалом на тили панцерки. Галопом пішли патрулі, а сотні, розвернувшись у лаву, рушили вперед, обходячи ворога. Невдовзі панцерка почала відходити на Цвіткове.

А Римський-Корсаків? Хворий, від'їхав ешелоном. Полк більше цього кадрового старшини не бачив. Незабаром після арешту полковника Болбочана він разом зі своїми приятелями втік до Денікіна.

Довелося мені, зовсім ще слабому, взяти на себе тягар командування полком. Порозсилав я патрулі, щоб відшукати сусідів та умісцевити (з'ясувати місце розташування. -Ред.) ворога, бо зі штабу корпусу про такі "дрібниці" забули проінформувати. Надвечір уже було відомо, що батальйон ворожої піхоти з панцеркою втримує Цвіткове, а піхота, яка себе називає "Петлюрівською гвардією", — в с. Стецівка, що за 5 км на захід від ст. Іскрене. Командир патруля, який вишукав цю частину, звітував, що в ній не все в порядку — мітингують і не хочуть битися з большевиками… Добра гвардія! Мусів я сам поїхати до Стецівки з наміром домовитися про подальшу спільну дію.

У Стецівці, на майдані біля церкви, — купа солдатні (пару сотень люду) мітингувала. Жодного забезпечення — приходь і бери голими руками. Від старшин, що стояли збоку і в мітингу не брали участі, я довідався, що це 1-й полк піхоти ім. С. Петлюри, сформований із повстанців проти гетьмана. Командиром полку був Шаповал, якого більше цікавили партійні справи, ніж полк. У той час його теж не було — виїхав до Києва, до уряду. Полк цей мав понад 2000 люду, але вже половина розбіглася, а решта вимагає, аби їх відправили до Києва. Прекрасно одягнуті та взуті. Аякже: гвардія! Запровадили мене до заступника командира полку. Кадровий старшина, але якийсь переляканий, і слухати не хотів, щоб я йому підпорядкувався, а прохав наказів від мене. Домовилися, що ще перед світанком він приведе свою піхоту на станцію Іскрене, обсадить її, а моя кіннота виконає рейд на Цвіткове.

Наступного дня із тригодинним запізненням нарешті підійшла до ст. Іскрене піхота — неповних 300 люду; решта не виконала наказу і лишилась у Стецівці. Показав у терені на горби на південний захід від ст. Іскрене, що їх вони мають осідлати, а кіннота розпочне свій марш на Цвіткове. Піхота почала виконувати наказ, але надійшов ворожий броньовик і відкрив по піп гарматний і кулеметний вогонь. Піхота скотилась у паніці з горбів, кидаючи псе, що заважало тікати, і зброю теж.

Наказав я моїй 4-й сотні з двома важкими кулеметами зайняти позиції на тилах власної піхоти, яку попереджено, що наші кулемети скеровані на них і що вони мусять зайняти горби. Кіннота рушила і надвечір опанувала ст. Даріївку, в якій нікого не було, бо броньовик відійшов на Цвіткове.

Вночі від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що наша "гвардійська піхота", використавши темноту, розбіглася та що він був змушений відкрити по ній вогонь. Серед "гвардійців" є убиті й поранені.

Трофеї 4-ї сотні — 6 важких кулеметів, багато рушниць і понад 200 наплічників. Наші кіннотники довго згадували цих "гвардійців", бо майже в кожному наплічнику було по 5–6 пар білизни, якої нам бракувало.

"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки"

Чергового дня ми отримали наказ відходити на Звенигородку — Тальне. Без зв'язку з ворогом дійшли до Тального, де зустріли піхоту Мазепинського полку.

Розташувалися в с. Білашки на південь від Тального, щоб забезпечити нашу піхоту, бо були відомості, що в Умані повстали робітники проти Директорії. Стежний відділ, висланий до Умані, повідомив, що наша піхота залишила місто, яке нині в руках повстанців. Щоб не втратити зв'язку зі своєю піхотою, почали і ми марш на Легедзине — Умань. У щоденних маршах, майже не сходячи з коня, я так і не дочекався нової атаки тифу, а поволі почав видужувати.

Не доходячи до Умані, заночували в с. Гережанівка, за 5 км на схід від міста, щоб удосвіта пробувати атакувати місто. Вислані вранці патрулі доповіли, що майже всі повстанці подалися на Христинівку, а в Умані залишилася невелика кількість озброєних робітників, які засіли на фабриці "Сльворті". Наші патрулі перекрили всі виходи з міста і перестрілюються з повстанцями. Із двома сотнями підійшов я до фабрики, а решту з табором і керував на західний край міста. Сотні спішились і під заслоною кулеметів пішли в наступ. Опір був слабкий, і по хвилині ми його цілком зламали.

Зробивши порядок на фабриці, дивізіон оволодів станцією. На телеграфі був наш чоловік. Він повідомив, що із Христинівки вийшов спецпотяг і скоро має бути в нас. Я видав накази, щоб у сотнях приготувалися зустрічати" гостей". Нарешті надійшов потяг, що складався з п'яти вагонів, в тому числі один особовий. З нього вийшов незорієнтований чолов'яга, обвішаний зброєю, аза ним з десяток червоноармійців. Комісар привіз багато грошей для повстанців. Червоноармійців я наказав відпустити, бо всі були місцеві, а комісара віддав козакам на "товариську розмову". Від нього довідалися, що наші залишили Христинівку і відійшли на Теплик.

Заночували в с. Паланка, маючи свої стежі в Умані. Тут до полку прилучилося близько ЗО хлопців із Софіївської господарської школи. Сирий матеріал, але з часом виробився. На другий день рушили на Теплик. У дорозі від селян довідалися, що в Теплику був бій, хто з ким бився — не знали. Не доходячи до містечка, я зі своїми ординарцями рушив вперед, щоб наздогнати патруль і самому розвідати, що і хто в Теплику. Це було по годині 10-й вечора. На східнім краю містечка мене затримав оклик:

— Стой, кто єдєт?

Відповідь відома:

— Своі!

Висипався з десяток осіб у цивільному нам назустріч, всі озброєні. Вони прийняли нас, видно, за большевиків, бо почали вітати нас як Червону армію. Видно, всі були місцевими шишками, бо один поперед одного хвалилися, що і хто з них зробив…

— А хто ж із вас був організатором повстання? — питаю.

— Не хвалясь, ето бил я! — ствердив один.