Розділ «ЧАСТИНА І»

Мене поліція не тортурувала. Казали, що їм досить того, що розказали про мене інші. Сиділи ми у Станиславові у слідчій тюрмі. На початку я був один в камері. Почував себе так, ніби впав до глибокої ями і не міг з неї вилізти. За кілька тижнів привели до мене Юрка Вінтонюка з с. Пасічної. Юрко вже пройшов ідеологічний вишкіл, сидів довший час і знав багато тюремних таємниць. Він навчив мене спеціальної в’язничної азбуки Морзе, якою ми порозумівалися в камерах, стуканням у стіну, а на прогульках — пальцями. Юрко розказав мені, як багато українців сидить тут за належність до ОУН. Він належав до групи дванадцятьох бойовиків, які були арештовані в Пневі коло Надвірної. Вони йшли як туристи в Карпати, на Говерлю. Там мали проходити бойовий вишкіл. Одного з них, Євнича зі Львова, поліція затримала. При ньому знайшли в наплічнику дванадцять револьверів. Тоді поліція затримала всіх інших бойовиків. Були вони з цілої Галичини і Волині. Зі Станиславова Петро Гоголь, з Пасічної

— Юрко Вінтонів, Михайло Вінтоняк, зі Стрийщини — Юрко Барабаш, Корінець і Баран, зі Львова — Явнич, Урбан, Юрко Онишкевич, з Волині — Іван Скоп’юк (розстріляний енкаведистами в Луцькій тюрмі 1941 року), Петрочук із Ківерців і Куц, з Бережан — Бідула і Заставецький, Роман Антонович зі Львова, отець Федорів, тоді ще студент богословія, був засуджений на шість років. Були і дівчата: Оксана Лемеха, Лідія Мак (літарне псевдо Лариса Мурович) зі Станиславова і Рома Чорна зі Львова.

З Юрком ми просиділи цілу весну, аж до липня, до його засуду. Було нам незле. Ми не сумували за волею і не нудьгували. Юрко готувався до матури, мав підручники, з яких і я користав. Ми були зайняті наукою, не голодували, бо харчі нам приносили з дому кожного тижня.

Бойовиків, арештованих у Пневі, звинувачували у підготовці нападу на пошту, але доказів не було, і тому їх довго тримали у слідстві. А коли у червні 1934 року українськими бойовиками був убитий міністер внутрішніх справ Б. Пєрацький, то їх засудили і без доказів на довгі роки тяжкої тюрми — від 10—15 років кожного.

В кінці липня судили і мою групу. Хоч за нами не було великої провини (розповсюдження нелеґальної літератури), але за належність до ОУН покарали дуже суворо: Трощука і Городецького — на вісім років, Лапку — на сім, Дрогомирецького і Дзіньковського — на шість, Кирдяка — на п`ять, Галюка — на чотири роки. Після вироку ми сиділи всі разом: двадцять в’язнів в одній великій камері. Були між нами жиди, засуджені за комунізм, з ними кожного дня доходило до гарячих дискусій. В такому великому гурті неможливо було вчитися. Одинокою розвагою була гра в шахи.

В січні 1935 року всіх засуджених на тривале ув’язнення перевезли до тюрми у Вронках. Місто Вронки знаходиться в Західній Польщі, біля Познаня, недалеко польсько-німецького кордону. В’язниця належала до тяжких. Була збудована німцями до Першої світової війни. Це великий будинок серед поля, над рікою Вартою, споруджений у формі хреста, обведений високим муром, дуже непривітний, справляв гнітюче враження. Камери були малі, призначені на одного і на трьох людей. Під стелею маленькі тьмяні віконця, підлога цементна, що дуже впливало на ревматизм. А найгірше — не було каналізації — користувалися «парашею». Але з цього ми мали вигоду, бо двері залишались відкритими цілий день.

Нас зі Станиславівської тюрми розмістили на третьому поверсі по трьох в одній камері. Рано ключник відкриває двері і каже йти на другий кінець відділу, до умивальні, і нести туди «парашу». Заходимо до умивальні — і тут приємне здивування — повно мужчин у цивільному одязі, волосся довге, так, як на волі, і всі говорять по-українськи, розпитують нас, звідки ми, за що суджені, які вироки. Розмовам не було кінця, але дзвінок покликав усіх на сніданок.

Дали ячмінну каву і кусень чорного липкого хліба. Після сніданку

о десятій годині йдемо на прохід. На тюремному подвір`ї велике коло, по якому ходять в’язні. Але нас, новачків, до гурту не пускають. Нам наказали ходити попід муром. Арештанти ходили групами по три-чотири і свобідно розмовляли. Прохід тривав годину.

Коли повернулись до камери, до нас зайшов один з товаришів, з яким ми познайомилися в умивальні. Називався він Петро Козуб, з Тернопільщини. Він розповів нам про тюремні умови. Двері були відкриті цілий день, тому можна було збиратися в одній камері. Цілий відділ (поверх) займали українці, було їх шістдесят п’ять, нас п’ятнадцять, то було нас усіх вісімдесят. Сиділи тут наші визначні революціонери: Зенон Коссак, Дмитро Мирон, Андрій Луців, Михайло Куспісь, Василь Макар, Іван Мигул, Юрко Дацишин і багато інших.

Отак ми сидимо в камері, слухаємо Петрові розповіді і раптом чуємо — лунає українська пісня «Засяло сонце золоте». «Що це таке? Звідкіля?» — питаю Петра. «Та це проба нашого хору. Ми маємо хор. Міністерство внутрішніх справ дозволило на церковний хор. Дириґує хором Любомир Лампіка. До тюрми приїжджає двічі на рік о. Кладочний і править Службу Божу».

Так ми з Петром розмовляли, аж поки не принесли обід. Обід був дуже бідний: півлітри капустяної юшки і пенцакова каша. Дещо з харчів можна було докупити й отримувати з дому посилки з харчами. Можна було писати листи українською мовою. За кілька тижнів я наладнав зв’язок з родиною.

По обіді — від першої до другої години — знову прохід. З проходу зайшов до нашої камери один із в’язнів — Андрій Луців. По війні він потрапив до США, де 23 роки (з 1944 року) працював головним редактором в органі УНС щоденнику «Свобода» під прізвищем Антон Драган. Андрій розпитував нас, яка в нас освіта. Сказав, що тут є нагода вчитися і ми повинні з цього скористатися. Андрій став нашим провідником, старостою був Іван Мигул, провідником цілої групи Зенон Коссак. Я був щасливий, що потрапив у товариство таких славних борців і мав нагоду вчитися.

На другий день Андрій приніс нам потрібні підручники і кілька чисел «Вістника», який виходив у Львові за редакцією Д. Донцова. Я був такий захоплений, що не знав, за що братися. Але Андрій мені багато допомагав. Він дав мені напрямок до науки, і пізніше за допомогою словника й енциклопедії я вже сам міг учитися.

Програма була розроблена для середньої освіти, багато уваги приділялося українознавству. Головними предметами були історія України, історія української літератури, географія. Ці предмети я вже знав і більше часу присвячував ідеології, треба було вивчати «Націоналізм» Донцова, знати напам`ять Декалог і вміти пояснити, обов’язково знати напам’ять 44 правила українського націоналіста, укладені у Вронській тюрмі Дмитром Мироном і Зеноном Коссаком.

Між нами були сільські хлопці, які навіть не закінчили Народну школу. Але вони теж мусили вчитися. Багато тих хлопців, хто пройшов вишкіл у Вронках, пізніше займали провідні місця в ОУН і УПА: Василь Макар, Ананій Закоштуй, Олекса Пилипенко і багато інших.

Часто заходив до нашої камери Зенон Коссак перевіряти, як хлопці вчаться. Коссак був дуже милий чоловік — говорив спокійно, мав приємний голос, але водночас був вимогливим і суворим, залізної дисципліни. Всі його любили і поважали. Через тиждень на прохід ми ходили вже всі разом.

Невдовзі я познайомився з хористами і мене прийняли до хору. Хор був невеликий — було нас дванадцять співаків. Досьогодні пам`ятаю його учасників: дириґент Любомир Лампіка (живе у СІЛА), Коссак співав у теноровій партії, мав дуже приємний тенор (загинув на Закарпатті), Дмитро-Мирон Орлик (розстріляний ґестапівцями у Києві 1942) й Іван Мигул (у баритоновій партії), Василь Макар, Ігор Шубський і Данилко Закидальський (в басах співав), Андрій Голос (мав сильний голос), Петро Козуб і Дрогомирецький. Імен інших уже не пам’ятаю.

Отак минав час. Ми вчилися, співали і майже не відчували, що ми знаходимося в тюрмі. Книжки нам приносили зі Львова з Комітету. Періодику нам присилали українські видавництва. Щоправда, газети проходили цензуру в`язничної адміністрації, але ми мали польські нецензуровані часописи завдяки Михайлові Куспісю, якому вдалося за невелику винагороду одержувати через вартового.

Десь на початку літа до нашої групи приєднали кільканадцять політичних в’язнів, яких перевезли з тюрми з Равіґу.