Розділ «Рік 1918, Київ»

Навпаки, з своїми колишніми приятелями, з соціялістами, я вже спільної мови, по повороті до Києва не знайшов. Коли РУП перемінилася в УСДРП, у мене почалися розходження з "партійними товаришами". Навіть передтим, у Петербурзькій Громаді: в літературі вони були адораторами Олеся, Винниченка, Драгоманова. Ці божки були чужі мені, я захоплювався тоді вперше Кониським, "Київською Стариною", Уманцем (автором моноґрафії про Мазепу), і головно Лесею Українкою. В політиці стрівся з київськими РУП-істами в 1905 р., коли мене в жовтні 1905 р. арештовано в Петербурзі і привезено до Лукіянівської тюрми до Києва. Хутко потім вибухла революція, зявився конституційний царський маніфест і амнестія політична — нас всіх, політичних вязнів, випущено. Я залишився на деякий час у Києві. Разом з Поршем, Петлюрою, В. Садовським, я брав участь в тижневику "Слово". Від тоді ж почалися мої політичні розходження з ними. Вони — уважали російську демократію за нашого союзника, я — за ворога такого ж, як і царат. Писав про це і в тім самім "Слові", і в петлюрівській "Українській Жизні", нарешті в київськім "Дзвоні" Д. Антоновича і (галичанина) В. Левинського. Отвертий виступ мій 1913 р. у Львові з програмою політичного сепаратизму і боротьби з Росією остаточно пірвав мої звязки з партією, фактично пірвані вже давно перед тим. З "Дзвона" мене, "за шовінізм" — викинули.

Вся майже наша преса на Україні — і демократична, і соціялістична, разом з "Українскою Жизню", — різко відгородилася тоді від моїх позицій. Тепер у Києві, стрівся я між іншим з Поршем. Запитався він мене, чи я лишився соціял-демократом? Я сказав, що ні. Ні?! — спитав кілька разів здивовано. І від того часу, коли я знов підтвердив його питання, став я в очах "есдеків" — "пропаща людина".

В "Селянськім Слові" пишу про Аґрарну політику. Маю на цілі орґанізувати середнє селянство під кличем гетьманської влади і парцеляції земель великих власників. З приводу цієї кампанії вже довелося відбивати напади з ріжних сторін. Моя думка — скупчити довкола ідеї гетьманщини середнє селянство, щоб на цій силі міг опертися гетьман, а не висів би в повітрі.

Здається, німці заходять в сліпу вулицю. Антанта рішучо підтримує Керенського. На Мурмані заварюється порядна каша. Дон непевний. Заступник Мумма тільки лянсує ідею українського кабінету, цебто з представників національно-українських партій. Така ж має бути воля гетьмана, як кажуть. На провінції чимраз менше порядку. Старости не дають ради з анархією. Брак збіжжя.

Нині стрів в ресторані ґен. Ґрекова. Настроєний песимістично. Пригадую, як в травні звели мене з ним Коновалець і Дідушок. Дістав якось від них білет з просьбою бути о 6-ій увечері в такім, а такім готелі, в кімнаті, якої число подано в білеті. Я був переконаний, що йду на побачення з тими панами, які прислали білет. Та, коли, застукавши, увійшов в призначену кімнату, знайшов там тільки самого ґен. Ґрекова, який представився, бо я його перед тим не знав. З дальшої розмови я зрозумів, що цим способом ґен. Ґрекову, в його справі, влаштували побачення зі мною. Заявив мені, що готов підтримувати гетьманську владу; лише хотів, щоб його призначили військовим міністром. На його кваліфікаціях до того я не розумівся; але обіцяв йому влаштувати побачення з гетьманом. Знав я, що він, хоч з походження не українець, отверто і сумлінно працював у своїм фаху на українській службі. Але з його наміру нічого не вийшло. Я був в гетьманськім палаці, коли ґен. Ґреков виходив від гетьмана. І вже по його міні бачив, що зі справи нічого не вийшло. Пізніше гетьман говорив мені, що Ґреков був замягкий і нездібний до орґанізації. Чи це була причина відмови, чи може звязки ґенерала з колами Центральної Ради, — не знаю.

Друга моя акція в той саме час також не мала успіху. Скоро по перевороті я і Шемет дістали офіційну пропозицію покликати до гетьмана представників центрально-радянських, українських партій. Я звернувся спершу до А. Ніковського. Цей, закоханий в собі, редактор "Нової Ради", вигідно розсівшися в кріслі і дивлячись у стелю, кинув недбало, що він не від того, щоби порозумітися, та що нехай ґен. Скоропадський прийде до нього, до редакції. Я ледві стримався від сміху, але з такою самою поважністю відповів, що гетьман напевне прийшов би до нього, коли б не Скоропадський, а пан редактор сидів теер в палаці на Інститутській. Але що тепер процедура мусіла б бути якраз відворотна. Сказавши це, я попрощався з Ніковським. Інших тяжко було навіть звести докупи.

Вчора бачив майора Фляйшмана, був. австрійського військового аташе при гетьмані. Його відкликають з Києва. Здається, був не на руку німцям. Має таємничу міну і з важністю оповів, що тепер буде — "ін дер неге зайнер Маєстет". Просив при нагоді відвідати його у Відні. Запізнали мене з ним на відкриттю Українського клюбу в травні, — львовяни Біляч і М. Яворський, що — в одностроях — були в асистї майора.

Сьогодні Л. показав мені цікаві документи. Ніби є накази арештовувати і видаляти до Австрії галичан. Перестережу, кого можу. Льонґін Цегельський містить ряд статтей в львівськім "Українськім Слові". Осуджує "ес. — ефів". Покладає надії на самостійників і хліборобів. Щодо цих останніх, цебто щодо нашої партії — безнадійно намовляв я і намовляю Шеметів взяти на послуги нашої групи "Селянське Слово". Могли б мати свій орґан і писати там, але це, здається, їх мало цікавить, а мене самого там замало. І так мусів передати редактуру (під моїм доглядом) Б-ові.

Увечері був у гетьмана. Боявся, що не вдасться побачити. Якраз був у нього перш морський міністр, потім начальник його штабу, потім прийшов Мумм, уперше — по повороті з Криму — в палаці. Але все ж удалося дочекатися. Гетьман здементував мені чутки, як брехливі, про те, що наша армія ще не формується. Похвалився, що з фльотою добре. Москалям признали балтійську фльоту, нам — чорноморську. Але, довірочно заявив мені, що не цілу. Підводні човни і ще деякий дрібязок забирають німці собі за гроші. Заявили вони гетьманові, що Україні потрібна ж тільки оборонна фльота…

Справді положення гетьмана трагічне! З соціялістів-самостійників він, здається, теж незадоволений. Каже, що не мають людей. В дальшій розмові піддав я йому гадку скликання "Передпарляменту", з представників Дум, Земств, ріжних громадських орґанізацій і пр. Таким способом у кабінета міністрів відпала б законодавча праця, і він більше мав би часу на адміністрацію, а деякі опозиційні елементи були б задоволені: мали б трибуну, де говорити.

Перепитався мене, що я під цим розумію. Потім, ходячи по кабінеті, думав. Нарешті, сказав, що це неможливо, поки земства не будуть реорґанізовані. Спостеріг у нього одну цікаву рису: порожньої балаканини не слухав, але коли почув якусь ідею, думку, зараз же хапався за неї і роздумував над нею.

Мені здається, що його застереження випливали з факту демократизації Земств на Україні, перепровадженої під час революції. Тепер в тім Земстві велику ролю грав С. Петлюра і "ес. — ефи". З Петлюрою я пізнався в 1906 і 1907 рр. у Києві. Належав він до української соціял-демократії, робив на мене вражіння людини з поміркованими поглядами, подекуди естета. Дуже любив поезію Франка і зачитувався нею. Навіть видав був розвідку про нього. Кілька літ перед війною я — з Австрії — співробітничав в його "Українській Жизні" (Москва) і багато з ним листувався. Повернувши до Києва і розглянувшись в положенні, витворенім політикою Центральної Ради, я в квітні відвідав його у "Празі", де він тоді мешкав. Пропонував йому стати на чолі здорових опозиційних українських елементів проти соціялістичного ладу чи краще безладу. Петлюра досить сухо поставився до моїх плянів[17].

Увечері бачив одного члена Кубанської делєґації. Оповідав багато: отже відповідь "панів ситуації" позитивна; обіцяють кружляк і військо, щоби зробити десант в Новоросійську. Безлад серед большевиків і біло-російські пляни Антанти, здається, вплинули на цю постанову, оскільки вона дійсно запала. Зрештою, не знаю, чи вийде з того щось на практиці, бо як зачуваю, станцію Тихорецьку вже заняли білі москалі ґен. Алексєєва.

З кругів політичної комісії нашої мирової делєґації мене запевняли, що справа з Кубаню налагоджується. Посилаються армати і амуніція. Буде десант. Німці готові визнати незалежність Дону. Делєґація до Києва в дорозі. З кругів нашої Мирової делєґації оповіли мені, що наші делєґати не говоритимуть тоном ультимата з большевиками, який на мою думку був потрібний. Заслонялися вони тим, що вразі розриву переговорів, німці нас не підтримають. Хоч би й розрив, — що ж тут злого?

Від Раковського дістали наші делєґати вістку про розстріл царя і царської родини.

Видко, що положення німців не блискуче на фронті. Барометер — Палтов. Сьогодня мав з ним розмову. Розводив він дивовижну теорію гетьманської влади. Влада ця — плів він — елястична, п'ятьдесять відсотків, що в Росії буде монархія під німецькими впливами; двадцять пять відсотків — що така монархія буде під впливами Антанти; нарешті — двадцять пять відсотків, що в Росії буде республіка.

На перший випадок (монархія) — з гетьмана буде король і Україна займе становище Баварії в Німеччині. На другий випадок (республика) — гетьман буде як президент республики і прийде до федерації з республіканською Росією… Я слухав цей бред божевільного і думав: яка є будуччина цеї країни, коли такі проекти зроджуються серед членів кабінету, або — в головах "панів ситуації"? Сказав Палтову, що я думаю про федерацію і про Росію. Не подобалося це йому.

З Кримом зле. Німці резервують для себе вугільну станцію, хоч і не в Севастополі, і — "автономію для татар і німців" на півострові. Позатим віддають його Україні. Татіщев (з кримського уряду) засипує німців і австрійців петиціями "від всіх верств населення" про вилучення Криму з України. Рівночасно Йоффе (большевицький дипльомат) жадає його для Росії. Бльокада Криму здається дає себе знати і кримчаки починають думати про Україну. Бажано було б, щоб дали вираз свому бажанню теж в петиціях…

Аґрарні закони плянує гетьман зробити досить ліберальними. Лишити поміщикам не більше 500 десятин.

Криза кабінету знову актуальна.