Розділ «Рік 1918, Київ»

Маю вражіння, що українські круги трохи запізно надумалися робити це свято. Під час розмови показував мені гетьман книжку, яка розгорнута лежала в нього на столі. Була це "Історія України" М. Грушевського, яку вже хтось встиг підсунути йому, і в якій — як відомо — знаходимо неґативне відношення до Мазепи…

Що я міг відповісти на такий арґумент?! Сказав лише, що після мого найглибшого переконання, Грушевський є політичним москвофілом. Гетьман лише розсміявся на це:

— "Ну, коли у Вас Грушевський москвофіл"… І як могло б бути інакше, коли "батько Грушевський". з усіма його поглядами і з його захопленням Росією, був божищем і прапором всього демократичного українського табору?

З цього приводу пригадався мені другий мазепинський інцидент, здається, 9 літ тому, на студентськім зїзді у Львові. Тоді були якраз двісталітні роковини Полтави, отже, Юліян Бачинський (автор книги "Україна ірредента") і я хотіли запропонувати прийняти на з'їзді ухвалу протиросійського, самостійницького характеру. Та з того нічого не вийшло, бо соціялісти не могли допустити до подібного "шовіністичного виступу", який скомпромітував би їх соціялістичну правовірність в очах російських "дорогих товаришів" у Марксі. "Не так тії вороги"[14]…

Тоді, під час авдієнції в палацовім парку, зденервований, питався мене гетьман:

— "Ну, де є ті українці? Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є"?!

Наша мазепинська маніфестація удалася добре. В Соборі і на майдані Софійськім була маса народу. Панахиду — першу, мабуть, по проголошенні анатеми — служили кількох священиків з єпископом Назаром. Потім був похід. Кабінет скомпромітувався, як і вище духовенство, своєю відсутністю і забороною міністрам брати участь в панахиді. Був я в той день у Дорошенка. Він оповідав, як він боронив справу панахиди на Раді Міністрів. Але до Св. Софії на панахиду не пішов, звязаний — як каже — ухвалою Ради. Пригадалися мені слова гетьмана про свого нового міністра Закордонних Справ.

Оповідав мені Кривенко з УТА, що Шишманов пізнав моє авторство в замітці про Мілюкова у "Відродженні". Колись той самий Мілюков, під час війни, пізнав моє авторство у першій відозві "Союзу Визволення України", як писав про це у своїй "Речі".

Мій відчит про Мазепу і мазепинство в Клюбі удався.

В понеділок стрів Ґустава Шестена, шведського журналіста, представника одної часописі в Ґетеборгу, з яким приятелював в 1914–1916 рр. в Берліні. Приїхав разом з іншими невтральними журналістами. Тоді в Берліні познайомився я через нього з сином письменника Бєрнсона і з славним подорожником шведським Свеном Гедіном. Останній робив чарівне вражіння. Завзятий і активний ворог Росії. Знав про Україну, подивляв характер її культури. Оповідав, що в якійсь провінції Швеції (забув вже в якій) уживана ноша, яка дуже нагадує українську ношу деяких повітів. Казав, що в деяких наших селах стрічав типи жінок, яким, як якійсь пані, хотілося цілувати руку. Тоді ж зробив я коротку подорож до Стокгольму і Ґетеборгу, де відвідав редакцію Шестена і де стрівся з одним студентом українцем, який приїхав з Росії навязати звязки з українською протиросійською еміґрацією. Там же, в тих містах, уперше після Петербургу, побачив я знову білі ночі, трівожні і містерійні.

Невтральних журналістів, з якими приїхав Шестен, запросили на вечерю-прийняття в Яхт-Клюбі на Дніпрі. Хто запросив — самі вони не знали. Я здивувався, чому не дістав запрошення. У гетьмана згадав про це. Він повідомив, що це приняття, мабуть, уряджує Дорошенко. Наказав одному адютантові викликати Дорошенка в Яхт-Клюбі і сказати йому про мене. Телефон не діяв. Отже я, як було умовлено, стрівся ввечері з Шестеном в моїм бюрі. Коли вийшли сідати в авто Шестена, побачив я, що був в нім якийсь німецький офіцер, який зробив здивовану міну, але я йому сказав, що я їду з доручення пана гетьмана. Їхали потім до Яхт-Клюбу човном. При столі було чоловік з двадцять — чужинецьких журналістів, крім того і німців, уніформовані і цивільні, і деякі гетьманські урядовці. Дорошенка не було. Показалося, що то не він робив це приняття, а німці. Мабуть, майор Гаазе, так що я був інтрузом на цій імпрезі, що одразу пізнав і по мінах господарів і по деяких розмовах. Сидів я між цими журналістами, інформував їх про наші справи, і нераз мусів спростовувати інформації, які давали їм про Україну деякі німці і теж присутні урядовці "із малоросів".

Вчора підсів до нас в "Метрополі" Добущак, буковинець, тепер старшина в австрійській армії. Оповів цілу купу сплетень з Відня і зі Львова. В інформаційнім листку (який дав мені), видаванім австр. "Кріґспресквартір"-ою, в ч. з 8 липня 1918, подається ціла маса фантастичних номінацій, в тім числі й мою. Знайшов там таку коротку мою характеристику: — "Айн гефтіґер ґеґнер Русляндс".

"Кадети", здається скінчили невдачно свою місію в Києві.

Січові Стрільці хочуть реактивуватися, як військова формація в гетьманській армії. Подали записку до Лизогуба. Вчора Коновалець просив мене зробити йому в цій справі візиту у гетьмана[15].

Вишневський телефонував до мене з палацу. Поручав мені графа Гейдена як "нашого". Радив звернутися до очолюваного ним Союзу Земельних Власників по адреси для моєї селянської ґазети. Готується законопроект про парцеляцію великих маєтків. Оповідали мені з ріжних сторін, що в кабінеті (Кістяковський і ще дехто) інтриґують проти мене. Зачасто — на їх думку — розмовляв з гетьманом у чотири очі. Триматися стає чимраз трудніше. Покликав мене до праці персонально гетьман, з міністрів — знаю далеко не всіх, з німцями — безнастанні непорозуміння, з австрійцями — рідко зношуся. Знаю лише військового аташе ґр. Спаноккі, майора Фляйшмана і радника кн. Фюрстенберґа. Зрештою, як мене повідомляють, австрійці на мене "давно махнули рукою".

В. Піснячевський умістив в своїй "Одеській Мислі" витяг з мого друкованого реферату (про міжнародне положення), як мою оригінальну статтю для його часописі. Звідси його передрукував "Дзєннік Кійовський". Тепер услужні приятелі пришивають мені (там, де треба) латку завзятого австрофіла, щоб підставити мені ногу у німців. Піснячевський видає свою часопись в частині України, занятій австро-угорською армією і має, зі своєю ґрупою, марку австрофіла.

Сьогодні прислали до мене С. Жука, який з доручення артистів українців на оперних сценах Петербурґа, приїхав орґанізувати національну оперу в Києві. Має намір говорити в тій справі в гетьманськім палаці. Було ще двох панів в справі скинутих недавно з їх посад старостів українців.

Я зачинаю реалізувати те, про що умовився з гетьманом. У вчорашній "Новій Раді" С. Єфремова умістив статтю проти "Юго-Восточного Союзу" і за прилучення Криму та Кубані до України. Німці не названі по імени, але ця стаття звернена проти їх посунень в тих справах.

С. Єфремов з групою київської "Ради", по першій революції, поборювали моє різке протиросійське наставлення і мій "сепаратизм".

Виступаючи проти русофільського українського табору, до якого — за виїмком одиниць — належали перед війною ледві чи не всі українські кола, видав я тоді брошуру "Модерне москвофільство" у Києві — проти того табору, проти "нової Росії", і проти впливів російської літератури, якими захоплювалися тоді мої земляки. В 1906 р. пізнав я редакцію "Ради" (Матушевський, та ін.) — були це психічно чужі мені люди. Тепер, коли мої фантазії — волею долі — стали дійсністю на Україні, коли приїхавши до Києва, я відвідав С. Єфремова, він запропонував мені писати в "Новій Раді"[16].