Розділ «Рік 1918, Київ»

Мав побачення з Шелухиним в Педагогічному Музеї. Там якраз кінчилося засідання політичних комісій (мирових делєґацій), нашої і російської. Від нас — Шелухин і Кістяковський, від Росії — X. Раковський і Мануїльський. Коли говорив з Шелухиним, підійшов до мене Мануїльський. Знав його ще з студентських часів. В останнє стрінувся з ним в 1916-17 рр., коли він працював в пресовім бюрі українськім у С-го в Льозанні, куди я часом приїздив з Берна, де мешкав. Мануїльський сказав, що жалує, що не був на моїм відчиті про російську культуру. В нормальних часах, сказав, це викликало би багато дискусій в російській пресі. На відході запитався:

"Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком"?

"Якраз тому, Мануїльський", відказав я.

Осавули гетьманські, що мають на горі дижур перед входом до гетьманського палацу, — один з них Кочубей — щось занадто антимосковсько настроєний. Що це могло б значити? "Кадети" завтра мають свій зїзд. У "Відродженню" (орґан міністерства війни) зявилася моя статя про тайну місію Мілюкова в Швайцарії, літо 1916, коли він хотів (через С-го) зєднати для російської державности галичан.

Знову клопоти з "панами ситуації". Німці злостяться, коли їм дати до зрозуміння, що їм не вірять; коли відгадують, до чого веде їх кокетовання з "кадетами". Російські монархісти цілими потягами зїздяться на Україну. Завтра улаштовують вони в нашій Св. Софії свій молебень за "государя-імператора".

Гетьман незадоволений, що мало робиться в пресі для пропаґанди діяльности кабінету. Хочу взяти на себе невдячне завдання переконати його, що теперішній кабінет ліпше на тім вийде, чим менше його діяльність буде "популяризуватися" серед загалу.

Мілюков прислав до "Відродження" спростування (на мою замітку і статтю про нього), — яке лише компромітує його і німців, і їх протиукраїнські пляни.

Російська монархічна маніфестація не вдалася. На Софійський майдан стягнуто гетьманську державну варту і німецький відділ. Бачив купу російських білих офіцерів — з погонами, — арештованих і ведених під військовою ескортою. Дуже добре!

Був у гетьмана. Розмовляв з ним коротко, коли він виходив з палацової каплички, по Службі Божій. Відповідаючи на мій поклін, підійшов до мене. Передав йому кілька часописів, що могли його цікавити.

— "А що, правда, добра моя промова на Соборі"? — спитався він.

— "Так, пане гетьмане", відповів я… "Не називаючи річ своїм імям, ви сказали те, що треба було сказати". (Він говорив про самостійність української Церкви, уникаючи слова автокефалія). Він думав, що мояпохвала відносилася до першої фрази і сказав:

— "Правда? Інакше не можна було говорити"! Видко був задоволений зі свого виступу.

Не зважаючи на все, подивляю наш Київ, трівожний і гарний. Коли вертав до дому, з одної сторони неба сунули бурі хмари, друга ж сторона блестіла червоною загравою від сонця, яке заходило, а від якого протилежні камяниці горіли у вогні. Що десять хвилин розлягалася луна від поодиноких стрілів десь на передмістях.

О 8-ій ввечері був знову у гетьмана. Довга розмова в палацовім парку. Представив мене своїй дружині, доньці і "тронфолґеру". Вибачився, що ще не вміють по-українськи. Говорили — я з гетьманом — про аґрарну справу. Він скаржився на великих земельних власників, які не від того, щоб його скинути. Хоче створити, властиво зорґанізувати, в міцну силу середню, а навіть дрібну земельну власність. А коли треба буде, приступити до вивлащення великої посілости. Питався, як я задивляюся на його лист до Ради Міністрів про її політику. Я відповів, що лист добрий, тільки я не розумію подяки Лизогубові. На мою думку, лист був виразом недовіря до кабінету, після якого Лизогуб мав би уступити? Гетьман нічого не відповів, лише усміхнувся. Говорити більше на цю тему, очевидно, не хотів.

Говорили про кубанську делєґацію, яку я йому післав. Він співчуває прилученню Кубанщини. Хоче тим способом розбити т. зв. "Юговосточний союз", який ліплять німці з росіянами. Від нього та делєґація пішла до Ґренера. Просив мене яко мога більше писати про того Ю. В. С. Отже, пан гетьман хоче провадити аґітацію проти окупантів і проти власного кабінету! Гаразд. Я не вірю Шемету, який каже, що Скоропадський також є заговірником[13].

Дехто з партії хліборобів ніяк не може усталити свого відношення до гетьманського режиму. Раз — стоять за нього горою, раз — називають гетьмана зрадником. Залежно навіть від дрібних фактів, або посунень того чи іншого провінціяльного кацика. Раз один з головачів тої партії (С. Шемет), пригадую, вибух страшною філіппікою проти гетьмана, коли ми вертали — Інститутською вділ — з авдієнції в палаці. Здійняв такий галас на вулиці, що на Хрищатику державна варта хотіла його арештувати.

9 липня кликав мене телефонічно знову гетьман з приводу плянованого мазепинського обходу. Численні круги українські в Києві плянували урочисто відсвяткувати память гетьмана Мазепи з нагоди роковин великого протиросійського зриву, що привів до нещасливої битви під Полтавою; з нагоди того року, коли Мазепа підняв — як писав Пушкін "знамя вольності на Петра".

Отже, гетьман, казав мені, готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу. Навіть митр. Антонія змусив післати телеграму до московського митр. Тихона, щоб той зняв прокляття з Мазепи.

— "Я сказав йому просто (говорив гетьман) — Владико! Ви робите все, щоб стати найбільш зненавидженою особою в українськім народі"!

Але з приводу панахиди у Св. Софії, яку ми хотіли зробити урочистим і офіційним святом, заявив гетьман, що він особисто міг би брати участь в такій панахиді тільки, коли б на ній було присутнє ціле вище духовенство.