Розділ «В»

ВОЛОЖАНІНОВ Семен Іванович

(02.02.1863—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився в м. Акмолінськ (Урал). Станом на 01.01.1910 р. — Заславський повітовий комендант. У 1917 р. — камянецький повітовий комендант. Останнє звання у російській армії — полковник.

З 26.06.1919 р. перебуваву резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Станом на 26.09.1919 р. — приділений до штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 37 — С. 201–204.

ВОЛОХ Омелян Іванович

(18.07.1886-27.10/04.11.1937) — український військовий діяч.

Народився в станиці Кальниболотська Кубанського Козацького війська. Походив із родини селян-батраків, вихідців із с. Білоцерківка Сватівського повіту Катеринославської губернії. Працював батраком, з 14 років — шахтарем на шахті «Мишоловка» (Донецький басейн). Закінчив церковноприходську школу. У 1907–1910 рр. відбував обов'язкову військову службу в Михайлівській фортеці (Батум) на посаді ротного писаря. Після служби працював вантажником, одночасно займався малюванням та вчився у художній школі ім. Раєвської в Харкові. У 1912 р. за кращі творчі роботи дістав стипендію «У пам'ять 50-річчя звільнення селян від кріпацтва», що давала право безкоштовного навчання в школі. У 1914 р. був мобілізований до 124-го піхотного Воронізького полку. Закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (15.02.1915), вийшов прапорщиком до 47-го Сибірського стрілецького полку. Був двічі поранений (05.05.1915 р. та 16.10.1916 р.). Дістав відзнаку Святого Георгія IV ступеня. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (05.05.1917 р., за бій 08–09.09.1916 р.), Георгіївською зброєю (12.11.1916). З кінця липня 1917 р. перебував у розпорядженні харківського військового начальника. З 25.10.1917 р. — комендант Харкова. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З початку грудня 1917 р. — командир 2-го Українського запасного полку військ Центральної Ради у Харкові. Після роззброєння цього полку більшовиками виїхав до Києва, де вступив до Гайдамацького Коша Слобідської України С. Петлюри. Був командиром куреня Червоних гайдамаків цього коша. Згодом — командир 1-го куреня 3-го Гайдамацького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР Під час вуличних боїв у січні 1918 р. у Києві був поранений, однак залишився на посаді. У липні 1918 р. відмовився скласти присягу на вірність гетьману П. Скоропадському. 16.11.1918 р. самовільно очолив 3-й Гайдамацький полк та підняв повстання проти П. Скоропадського. 22 січня 1919 р. арештував командувача Лівобережного фронту Дієвої армії УНР П. Болбочана і самовільно зайняв посаду командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Однак того ж дня захворів на тиф і повернувся на цю посаду після одужання 18.03.1919 р., очоливши за сумісництвом і Південно-Східну групу (Східний фронт) Дієвої армії УНР. 21.03.1919 р. створив т. зв. «Вапнярську революційну раду,» яка прагнула замирення з більшовиками. За кілька днів був заарештований вояками загону отамана Т. Янова, вірного УНР, однак невдовзі був звільнений. Слідом за частинами Запорізького корпусу Дієвої армії УНР через Румунію прибув до Радзивилова, де зустрівся з С. Петлюрою. Головний Отаман запропонував О. Волоху посаду начальника 6-ї Запорізької дивізії, але полки цієї дивізії категорично відмовилися його прийняти. Наприкінці травня 1919 р. отримав від С. Петлюри повноваження на організацію повстанського руху на Лівобережній Україні. З початку червня 1919 р. перебував у Києві, де був заарештований ЧК і за незясованих обставин утік з-під розстрілу 31.08.1919 р. у Києві приєднався до 16-го Гайдамацького полку Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. одержав наказ С. Петлюри розгорнути 3-й Гайдамацький полк у Гайдамацьку бригаду, що, на думку Головного Отамана, мала стати особливим з'єднанням у Дієвій армії УНР. Однак 01.12.1919 р. разом із отаманами Божком та Данченком утворив т. зв. «Волинську революційну раду», яка стояла на радянській платформі. 06.12.1919 р. наказав Гайдамацькій бригаді та всім частинам Дієвої армії УНР, що приєдналися до неї, рушити на с. Красносілку (під Любаром), де підняв червоний прапор та оголосив про створення Української комуністичної армії. Шукав підтримки у керівників Української комуністичної партії М. Полоза та Г. Михайличенка. 01.01.1920 р. основна частина військ О. Волоха була розгромлена відступаючими білими військами.

Волох Омелян, фото 1933 року (ЦДАГПОУ)

11.02.1920 р. рештки загону О. Волоха влилися до 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. О. Волох був приділений до штабу 12-ї радянської армії, згодом — до штабу Південно-Західного фронту червоних. З червня 1920 р. перебував у розпорядженні Наркомзему. У складі Агітаційного поїзда ім. Леніна при голові ВУЦВК Г. Петровському їздив по Україні й агітував селян за радянську владу та проти С. Петлюри. З 15.09.1920 р. — член ВКП(б). З весни 1921 р. — начальник організаційно-інструкторського агітаційного поїзду, що курсував по Україні та агітував за радянську владу. Далі — у розпорядженні ВУЦВК. У 1923–1925 рр. — завідувач приймальні голови ВУЦВК, член Центрального Комітету незаможніх селян. З березня 1925 р. — керівник гарантійного та адміністративно-організаційного відділів Держстраху. З 1928 р. — начальник відділу Коопбудспілки. З 1932 р. — керівник планувального сектору Дніпроміста та голова Укрбюро спілки шоферів. Був заарештований у ніч з 4 на 5 травня 1933 р. у справі т. зв. «Української контрреволюційної організації». Винним себе не визнав. 23.09.1933 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі, 28.10.1933 р. відправлений з Харкова на ст. Кемь для подальшого транспортування до Соловецького табору особливого призначення. Під час перебування в таборі систематично порушував внутрішній режим — протестував проти свого затримання та ув'язнення, часто сидів у карцері. Був розстріляний серед інших відомих соловецьких політв'язнів у кар'єрі під с. Сандормох (Карелія) між 27 жовтня та 4 листопада 1937 р.

ЦДАГПОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60683, архівно-слідча справа Волоха О. І.; Архів МВС Карело-фінської Республіки Російської Федерації. — Спр. п-14793. — наглядова справа в'язня Соловецького табору Волоха О. І.; Тютюнник Ю. Зимовий похід. — Львів. — 1922; Середа М. Отаманщина, Отаман Волох//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 5. — С. 12–14; Дубовий І. Причинки до монографії отамана Волоха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 9. — С. 12; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. — № 8. — С. 65; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 90–91; Антончук Д. «Вапнярська Республіка»//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 153–163; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 148–157; Левченко С. 8-й Катеринославський корпус// За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 74–75; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 449.

ВОЛОШИНІВ Павло Ількович

(20.06.1858–1925?) — полковник Армії УНР.

Волошинів Павло, фото 1910 року (Чугуевцы. Историко-бытовой сборник объединения Чугуевского военного училища. — Новый Сад. — 1939. — Кн. 2)

Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1881), служив у 165-му піхотному Луцькому полку (Київ). Згодом — муштровий офіцер Чугуївського піхотного юнкерського училища. У 1917 р. — начальник штабу 25-ї ополченської запасної бригади у Києві. Останнє звання у російській армії — підполковник.

Один із перших організаторів українського військового руху в армії. 08.03.1917 р. був обраний співголовою наради вояків-українців київської залоги, на якій було засновано Українській військовий клуб ім. П. Полуботка. У 1918–1919 рр. — працював у Головному управлінні Генерального штабу Української держави, згодом — Дієвої армії УНР. Станом на 12.11.1919 р. — помічник начальника залоги Камянця-Подільського. З 15.09.1920 р. — лектор Камянець-Подільської спільної юнацької школи.

У 1923 р. повернувся в Україну. Був арештований та розстріляний ОДПУ в Києві. Слідчу справу віднайти не вдалося.

ЦДАВОУ. -Ф. 1075. -Оп. 2. — Спр. 653. -С. 93-а; Список капитанов армейской пехоты 1911. — СПб — 1911. — С 319.

ВОЛХОВСЬКИЙ Михайло Миколайович

(20.09.1868-8.03.1944) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1888), вийшов підпоручиком до 43-го піхотного Охотського полку (Луцьк). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898), служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. З 1908 р. — полковник. З 05.08.1911 р. — начальник штабу 4-ї округи Окремого корпусу прикордонної сторожі. З 1914 р. — начальник штабу 9-ї піхотної дивізії, командир 35-го піхотного Брянського полку. З лютого 1916 р. — генерал-майор, начальник штабу 112-ї піхотної дивізії. З 18.09.1916 р. — начальник штабу X армійського корпусу. Був нагороджений Георгіївськокою зброєю (09.03.1915 р., за бій 16–17.08.1914 р.).

З 20.05.1917 р. — начальник 31-ї піхотної дивізії (українізованої), кадри якої у березні 1918 р. перевів у розпорядження Центральної Ради. З червня 1918 р. — начальник 7-ї (згодом — 14-ї) пішої дивізії Армії Української Держави. З 20.07.1918 р. — начальник 4-го Київського корпусу Армії Української Держави.

У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з липня 1919 р. — командир збірної бригади 9-ї піхотної дивізії.