Розділ «Частина 2-га»

— На Вранґеля, пояснював далі Батько міжнародню ситуацію, — наші надії не покладали. Він боровся за єдіную і нєделімую Россію, забив голову Кубанської П.Ради Миколу Рябовола, після чого кубанці не схотіли воювати й відкрили фронт. Війська у Вранґеля залишилося мало і тому його розбито. Нині комунари розправляються в Криму, як вони хочуть.

— Як видно з цьогогна закінчення доповіді говорив Батька, — наше становище щодалі стає безнадійнішим. Є ще, правда, і такі відомості, ніби то Польські владарі дають нашому війську УНР змогу перегрупуватися, звертаються й до нас, щоб ми ще потримались і почекати на зв'язкових. Ми, правда, тримаємось, відбиваємося від навалу, що насувається з усіх боків. Нас висліджують, виявляють наші сховища, все що далі, то гірше. Думаю, між нами щодалі все більшатиме 'яничарів-щербників", яких не порахувався з раненими побратимами, а віддав їх на знищення. Після цих слів Батько підвівся.

— Вічна пам" ть нашим славним лицарям-козакам і великомучениці дружині Миколовій Євгені та синочкові малолітньому Миколці. Вшануймо їх вставанням та однохвилинною мовчанкою, — сказав от. Чирнота.

Всі повставали і шанобливо посхиляли голови. Після ж хвилинної мовчанки от. Чирнота завважив:

— Коли б на цей час не було тут вас, то я певний, переконаний що ця сила була б пішла наступом на нас. Які б були успіхи бою — трудно сказати, але втрати були б великі з обох боків. Тому ми й уникаємо, мусимо оминати ворога у відкритім бою, ми запроваджуємо тактику несподіваних нападів, обходів, так як то зробив от. Хмара з Володимирським ескадроном в селі Знаменці.

— Думаю, продовжував от. Чирнота, що ми мусимо добре обговорити наше майбутнє та виробити докладний плян дальшої нашої боротьби.

Потім от. Чирнота попросив до слова от. Хмару.

Хмара підвівся, розповів про хід своїх дій, де переходили, по яких лісах та місцевостях, де, коли і які мали сутички, скільки вибуло козаків і скільки ще залишилось в ладу. Так само розповів про відомі всім міста і села та й ліси де відбувалися бої, про вовчі стежки якими доводилось часто пробиратися щоб обійти ворогову стежу.

Далі от. Хмара розповів про найновіші події докладно зупинившись на зрадникові Явдокимові Щербакові що пішов на послуги до большевиків і видав сховище-землянку, наслідком чого дев'ять ранених осіб було забрано а інші тільки завдяки щасливому випадку тепер є між нами. А захоплених большевики розстріляли, загинули смертю лицарів. Ми не встигли їх врятувати тільки тому що дорога далека, мокра, з перешкодами і ми запізнилися з допомогою. Однак, наш Микола все ж таки хвоста їм відрізав…

В цій хвилі всі козаки повернули голови до хороброго Миколи і вдячно подивилися. Микола, невеликий на зріст, підвівся на ноги, уклонився козакам і сів.

Отаман Хмара продовжував:

— Після тих подій та похорону своєї дружини та синочка Микола став у головах могили і поклявся помститися червоному ескадронові і його командирам. Звернувся він до мене, але я мав сумнів, чи вдастсься нам розбити такий добре озброєний ескадрон, що має більше двох сот шабель.

— Але Микола наполіг, — вів далі Хмара свою розповідь розробив плян, зв'язався з потрібними провідниками з того кацапського села, приніс мені той плян і вимагав як найшвидшого виконання. Я погодився. Наскок нам удався як найліпше…

Потім от. Хмара засміявся й додав:

— "Кібець" — птах, що літає і ловить курчат та курей поодинці, а наш Микола — "Кобець", як його прозвала комуна, піймав до двох соток. Майже цілий ескадрон забрав без одного пострілу. Він виконав обіцянку, що дав на могилі своєї родини і тепер він вільний, може прямувати, як каже сам Микола, на всі чотири вітри.

Всі встали. Отаман Чирнота підійшов до Миколи і потис йому руку, подякував на відвагу і сказав:

— Вельмишановний брате Миколо! Коли б наша Україна була Самостійною, ти б удостоївся самої вищої нагороди.

Всі присутні гучно зааплодували.

— Так, пане отамане! Приспана ворогами наша бідна-бідна мати Україна, а ми, її сини не маємо сили щоб оновити, поставити її на власні ноги, — відповів Микола. — Москва має перевагу бо вона століттями садовила на вільні землі серед нас своїх злодіїв, а тепер їх розмножилось не мала кількість, і вони їм допомагають нас поневолювати. Та й своїх зрадників не мало що за юдині срібняки продаються ворогові, вони й не подумають про те що пізніше і їм петлю закинуть на шию, — з сумом зітхнув.

— Довідався я про свою батьківщину від свого, по матері, 90 літнього діда Юхима Дорошенка, — продовжував далі Микола, — він розповідав мені, що наш рід повстав з часів гайдамаччини, та не лише наш рід, а й половину села. В 1912-15 роках від учителя в школі Захарія І. Божка, що, організував і вів гурток, ми довідались і про наші лісові простори, про Чорний ліс, про Чуту та інші.